Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Господар дома? — спитав Арсен.
— Відпочивають, — відповів, позіхаючи, пахолок.
— Проведи нас до нього!
— Хе! Так і проведи! А чубитиме хазяїн кого? Мене чи вас?
— За віщо?
— За те, що розбудив… Він недавно прибув з далекої дороги і ліг спочивати.
— Не чубитиме, — усміхнувся Арсен. — Він так зрадіє нашому приїздові, що барило меду накаже принести з льоху.
— Ну, якщо так… — Пахолок розвів руками і пішов попереду.
Грива залишився біля коней. Він зразу ж дав знак козакам, і ті, спішившись,
Арсен, Роман і Спихальський попростували до будинку. Надворі — ані душі.
— Де ж челядь пана Чорнобая?
— Господарчий двір ген там, внизу, над річкою… Там і челядь… А пахолки теж сплять. Десь дома, на селі…
«Добрий знак, — подумав Арсен. — Чорнобай з пахолками сьогодні повернувся з далекої дороги… Чи не з Дубової Балки?»
Поминувши напівтемні сіни, вони вступили до просторої світлиці, заставленої широкими фарбованими лавами, різьбленими скринями, шафою та великим дубовим столом, покритим важким гарусним настільником.
З сусідньої кімнати крізь прочинені двері доносилося гучне хропіння.
— Хазяїн сплять, — прошепотів пахолок і навшпиньках почав крастися до спальні, але Арсен випередив його:
— Стій тут! Я сам розбуджу. Уявляю, як зрадіє твій господар, уздрівши спросоння свого давнього знайомого!
Пахолок знизав плечима і відступив під стіну. Спихальський зостався біля вхідних дверей, а Роман Воїнов, поклавши руку на пістоль, зупинився посеред світлиці.
Хоч надворі стояла тепла весняна погода, Чорнобай спав у шароварах і кунтуші, розстебнувши його і широко розкинувшись горілиць на білих пуховиках. Його бліде нездорове обличчя вкрилося дрібними росинками поту. При боці — шабля, а на стіні, в узголів’ї — багато оздоблені пістолі.
Арсен постукав піхвою шаблі в підошву Чорнобаєвого чобота:
— Вставай, сотнику! Проснись!
Хропіння стихло. Чорнобай глипнув каламутним поглядом, безтямно подивився на козака і знову заплющив очі, перевертаючись на лівий бік. Та, видно, щось дійшло до його свідомості, бо раптом підвівся і сів на ліжко, втупившись у незнайомця.
— Ти хто такий? Звідки? — В його голосі почувся страх.
— Не впізнаєш, Чорнобаю? — спитав Арсен, виймаючи з–за пояса пістоль і зводячи курок.
— Що це означає, добродію? Як ти потрапив сюди? Гей, люди!..
Голос загубився в кімнатах. Пахолок хотів було кинутись до господаря, однак, побачивши направлене на нього вістря ятагана в руці Спихальського, відступив назад під стіну.
Тим часом Чорнобай схопився з ліжка. Мертвотна блідість розлилась по його лиці. В очах світився жах.
— Боже! Звенигора! — скрикнув він. — Звідки?
— З того світу, пане Чорнобаю! Ти таки ще не втратив пам’яті!.. Спасибі, що впізнав. І шаблю мою зберіг — пригодиться!.. Виходь у світлицю — там поговоримо! — Арсен схопив Чорнобая за плече і шарпнув так, що той засторчкував до дверей. Там його підхопив Роман і одним помахом ятагана відрізав від пояса шаблю, яку подарував Арсенові Товкач.
Пахолок
— Ну, от і зустрілися, пане Чорнобаю. Не чекав?
Чорнобай мовчав. Під розстебнутим кунтушем високо здіймалися груди.
— Чого ж мовчиш? Страшно пригадати, як продавав у неволю татарам наших дівчат? Чи жалієш, що тоді, коли я був у твоїх руках, не перерізав мені горла, га?
— Чого ти від мене хочеш? — прохрипів Чорнобай.
Арсен рвучко підійшов до нього, схопив за груди, шарпнув до себе:
— Хочу дізнатися, звідки ти сьогодні прибув! З Дубової Балки?.. Де подів мою сестру Стеху, яку твої люди там викрали? Ну! Говори!
— Я там не був, — прошепотів Чорнобай, але по тому, як сіпнулися його брови і ще більше розширилися зіниці, Арсен зрозумів, що він бреше. Стеха в його руках.
— Ми прибули сюди по твоєму сліду, сотнику! Не крути хвостом, як пес! Взагалі з тобою не варто було б панькатися жодної хвилини, — ти давно заслужив собі смерті! Але зараз я не хочу пригадувати старого… Віддай мені мою сестру!
— Її нема у мене!
— Але ж ти був у Дубовій Балці!
— Не був!
Роман, слухаючи цю розмову, мінився в лиці. Почувши останню відповідь Чорнобая, він швидко вихопив з кишені велику кінську підкову і ткнув нею сотникові під носа:
— А це пізнаєш, собако? Ми її знайшли на місці вашого нічлігу, в лісі… Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню і показали, котрий з твоїх коней загубив цю підкову?
Чорнобай мовчав. Тільки від страху і безсилої люті закусив до крові губу.
— Чого ж мовчиш? — струснув його Арсен.
— Та що з ним говорити, панове! — вигукнув Спихальський. — Пальнути з пістоля — хай гине до дзябла!
— І справді! — підтримав товариша Роман.
Арсен мовчки подивився на друзів. Він ще вагався:
— А як же сестра?
— Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут!
— Ну, якщо так — смерть негідникові! — Арсен підняв пістоль.
— Стривайте! — прохрипів Чорнобай. — Дайте помолитись перед смертю!.. Не губіть душі без сповіді!
Арсен перезирнувся з товаришами. Ті ствердно хитнули головами.
Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через світлицю до ікон, що під рушниками висіли в кутку. Там упав на коліна, обіперся обома руками об нефарбовану дерев’яну підлогу і почав бити поклони, щось шепочучи собі під носа.
Арсен і його друзі стояли посеред світлиці з таким розрахунком, щоб Чорнобай і пахолок були в полі зору.
Зненацька щось скрипнуло, стукнуло. Потім почувся гучний грюкіт — схилений у поклоні Чорнобай зник із очей. На тому місці, де він стояв навколішки, зяяв чорний отвір.