Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Прокляття! — вирвалось у Арсена.
Всі кинулися вперед. Заглянули в яму. Але, крім дерев’яної ляди, що хиталася на металевих завісах, не побачили нічого. Знизу долинав ледь чутний шурхіт: десь глибоко осипалася земля.
Арсен заніс над ямою ногу, збираючись плигнути туди, та Роман схопив його за руку.
— Ти збожеволів, Арсене! Куди? Хто знає, які несподіванки приготував там Чорнобай для переслідувачів! — Він нагнувся і вистрілив у підземелля з пістоля. Прогуркотіла луна — пороховий дим заволік неширокий отвір.
Позаду грюкнули двері:
— Стій, пся крев! — метнувся за ним Спихальський.
Та пахолок відбіг не далеко. В сінях його схопив Грива, притиснув до стіни. Арсен ледве встиг одвести важку руку товариша.
— Чекай, Гриво! Цей птах нам потрібен! — І до пахолка: — Якщо хочеш жити, відповідай правду, як на сповіді! Де дівчина, яку Чорнобай привіз сьогодні? Куди ви її поділи?
— Господар мене заб’є. Помилуйте, вашмосць!
— Дурню, дбай про те, щоб ми не вкоротили тобі віку зараз!
— У нього кілька тайників…
— Кажи всі!.. Один — у вітряку — я сам знаю…
— Два тут, у фортеці. Один — у стіні, хід з конюшні… Я покажу. Але там зараз немає нікого…
— А другий?
— Покляніться, що відпустите мене живого.
— Відпущу. Ось тобі хрест!
Пахолок зразу пожвавішав. Полегшено зітхнув:
— Тоді скажу. Може, легше на душі стане, а то носив цю таємницю в серці, як камінь! Та нікому не кажіть, що від мене дізналися. Помітили в дворі собачу будку? Між стайнею і коморою.,. Ото хід в тайник! Під будкою глибокий льох, а в будці — собака… Зрозуміли?
— Зрозуміли. А більше нема ніде?
— Є ще в лісі. За дві версти звідси, в урочищі Журавлі, насупроти джерела, викопано в гущавині потайний погріб… Але то для зими.
— Ясно. Як же тебе звати?
— Минкою.
— Ну, от що, Минко, якщо сказав правду, ми тебе відпустимо. Хоча, по правді кажучи, все Чорнобаєве кодло заслуговує однієї гілляки. Веди нас до будки!
5
Викопаний у твердій глині таємний хід мав кілька колін. Це врятувало Чорнобая від Романової кулі. Він клубком скотився вниз, до повороту, і, боляче вдарившись об суху стіну, шуснув за виступ. В ту ж мить пролунав постріл. Але Чорнобай уже був у безпеці. Звівшись на ноги, намацав на стіні ятаган і шаблю, повішені тут на скрутний випадок, і в думці похвалив себе за передбачливість. Тепер він міг оборонятись у цій тісній норі, де двом не розминутись.
Постоявши деякий час за виступом і пересвідчившись, що погоні не буде, Чорнобай почав навпомацки пробиратися вниз. Добравшись до лазівки, закритої міцними дубовими дверцятами, відсунув засув, відчинив дверцята і виліз із нори. Опинився в напівпорожній і напівтемній клуні. Обтрусив одяг, застебнув кунтуш, причепив до боку шаблю, а до другого — ятаган і поспішно вийшов на подвір’я.
Тут вешталося чимало людей — наймитів, наймичок і пахолків. Одні готували на завтра зерно для посіву —
Побачивши господаря, всі враз заметушилися.
Блідий, вимазаний у вогку глину Чорнобай підбіг до комори. Гукнув:
— До зброї! До зброї! Напад! Всі до мене! Зачиніть ворота!
Люди враз кинули роботу. Звиклі до тривожного життя, вони не зчиняли крику, лементу, а швидко хапали зброю — шаблі, мушкети і бігли до Чорнобая. Хтось зачинив важкі ворота, хтось ударив на сполох — і уривчасті згуки дзвона полинули ген–ген по околиці.
— Сідлайте коней!
Пахолки виводили з стаєнь блискучошкірих огирів, накидали сідла, затягували попруги.
Опинившись у сідлі, Чорнобай відчув себе спокійніше. За плечима у нього гарцювало півтора десятка вершників. Він наказав відчинити ворота.
— За мною! Нападників небагато! Вирубаємо всіх до ноги! Нікого не жаліти!
Щойно пережитий страх змінився лютою радістю, що розпирала йому груди. Урятувався! Тепер тільки б не випустити з рук Звенигори і його друзяків!
Він махнув шаблею і на чолі загону вихором вилетів з двору на широку дорогу, що поза кручею, узвозом вела на гору, до фортеці.
6
Минка вгамував розлютованого пса і зачинив у комірчину. Потім відтягнув убік будку. Під нею виявилась майстерно зроблена ляда.
— Тут, — сказав пахолок і, злякано позираючи, чи нікого не видно з людей Чорнобая, відступив за ріг комори.
Арсен з Романом підняли досить–таки важку ляду, стали на коліна, заглянули в льох. На них дихнуло вогкою землею і пліснявою. В густій темряві годі було що–небудь розгледіти.
— Стехо, — тихо погукав Арсен, все ще не вірячи, що тут може бути сестра. — Стехо! Сестричко!
У нього над головою згромадилися товариші й односільчани. Всі затамували подих.
З льоху долинуло легке шемрання, почувся шелест соломи. Хтось завовтузився.
— Стехо! Ти тут? Це я — Арсен! — гукнув козак щосили, відчуваючи, що серце от–от вирветься з грудей.
— Арсене! — не крик, а зойк вихопився з ями.
До того зойку прилучилися поклики ще кількох дівчат. Пролунав тупіт ніг, і внизу, якраз під отвором, з’явилося четверо дівочих облич. З темряви показалися змучені очі Стехи, скуйовджені коси. Дівчина простягнула вгору тонкі руки.
— Драбину! — гукнув Арсен.
Принесли драбину, опустили в яму. Бранки одна по одній піднялися наверх. Арсен підхопив Стеху, пригорнув до грудей:
— Сестронько! Люба моя!
— Братику! Де ти тут узявся?
Вони обнялися.
В цей час внизу, над річкою, забив на сполох дзвін. Низькі уривчасті звуки тривогою одізвалися в серцях козаків. Усі нараз принишкли. Минку мов вітром здуло — десь зник, скориставшись тим, що про нього забули.
— Чорнобай скликає своїх людей, — сказав Роман.