Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Після ситої вечері Метелиця відправив Романа, Спихальського і Гриву спати, а Звенигору примусив розповісти про свої мандри і поневіряння. Старий запорожець і його молоді товариші, затамувавши подих, довго слухали цікаві розповіді, і лише перед світом зморений Арсен заснув.
Вранці вся Січ дізналася про повернення Звенигори. Кожен хотів на власні очі побачити його і послухати про все, чого він зазнав. Та Арсен, скинувши з себе турецький одяг і вбравшись за рахунок військової скарбниці у новий, пішов до кошового. Зате Спихальський, Роман і Грива на всі заставки оповідали про своє поневіряння в неволі.
Особливий успіх у запорожців мав пан Мартин. Розповідав він цікаво і не без гумору, на лемківській говірці,
Проходячи мимо гурту, Арсен зустрівся поглядом з паном Мартином — йому запорожці підсунули під ноги перевернуту догори дном бочку, щоб усім було видно оповідача. Спихальський хитро усміхнувся, підморгнув і теревенив далі:
— А єднего разу — то було юж на Дністрі — послав мене пан Арсен розвідати переправу… Шуснув я в кущі і йду собі понад берегом. Остерігаюсь, коб який татарин не загледів. Аж патчу — біжить до річки гарненька татарочка з високим мідним глеком на плечі. Я зупинився. Думаю, що ж воно буде далі? Татарочка поставила глек на камінь, оглянулась навколо — і, о, панство! — почала швидко роздягатись… Я зажмурив очі… Потім мені набридло стояти, мов сліпому, і я розплющив єдне око…
— Га! га! га! — зареготали навколо запорожці.
— Патчу — лишилась татарочка тилько в барвистих шовкових шароварах… Ох, Єзус!.. А як я розплющив і друге око, вона юж встигла…
Арсен не розібрав, що там «юж встигла» татарочка, але по тому, який громовий регіт вибухнув над натовпом, стало ясно, що пан Мартин веселим словом і жартом зумів прихилити до себе козацькі серця.
У світлиці військової канцелярії Арсена зустрів сам Сірко. Уперше Арсен бачив кошового таким схвильованим і зворушеним. Старий отаман розкрив обійми і, не дозволяючи молодикові вклонитися по старовинному козацькому звичаю до землі, притис його до грудей.
— Ти повернувся–таки! Слава Богу! А я вже не сподівався побачити тебе живого і відчував гріх на своїй душі!
— Повернувся, батьку, але, на жаль, без вашого брата. Не знайшов…
Сірко посадив Арсена насупроти себе. Зітхнув.
— Бачу. Коли б знайшов, то прибув би разом з ним… Видно, не доведеться бідоласі померти на рідній землі… Однак ти не даремно їздив: прислужився вітчизні і всьому кошеві запорозькому. Твоя звістка про похід Ібрагім–паші на Чигирин дозволила нам вчасно підготуватися до зустрічі ворога й успішно відбити його напад… Даремно Ібрагім–паша і хан Селім–Гірей три тижні без упину штурмували Чигирин. По кілька разів на день кидали вони на приступ свої війська, копали апроші і закладали під стіни міста порохові міни — ніщо їм не допомогло! Чигирин вистояв, а Ібрагім–паша з Селім–Гіреєм безславно відступили… А ми тут, на Низу, теж не сиділи склавши руки — шарпали татарські улуси, громили переправи турецькі через Буг, стерегли Муравський шлях [108], знищували ворожі валки з припасами… В усьому цьому є й твоя, молодче, частка! Вчасне попередження про наміри ворога — то вже наполовину виграна баталія!
— Я радий чути це, батьку, — скромно відповів Арсен. — Але то діло минуле… Турки не облишили наміру заволодіти Україною. Султан Магомет знову готує похід. Ще грізніший, ніж торік!
Сірко уважно подивився на козака:
— Ти маєш певні вісті?
— Так. Мені пощастило разом з моїми болгарськими друзями роздобути султанський фірман. — З цими словами він видобув з–за
Сірко розгорнув жовтуватий аркуш, списаний мережаним турецьким письмом, притиснув до столу долонями. Довго вдивлявся в нього:
— Про що пише султан?
Арсен прочитав фірман і слово в слово переклав. Сірко мовчки слухав. На його високому загорілому лобі зійшлася між бровами глибока зморшка. Очевидно, кошового глибоко вразило почуте, але він намагався цього не показувати. Мужнє обличчя Сірка, до якого так пасували густі довгі вуса, що підковою охоплювали чисто виголене круте підборіддя, лишалося непроникним.
Деякий час він мовчав. Згорнувши сувій, Арсен дивився на кошового і намагався відгадати його думки і почуття.
— Ось воно як, — нарешті тихо промовив Сірко. — Отже, цього літа щонайменше двісті тисяч турків і татар топтатимуть наші степи, палитимуть села й хутори, руйнуватимуть міста!.. А хто скаже, скількох наших людей уб’ють, скалічать, потягнуть у неволю агарянську нечестиву!.. Бідна земле наша, чим ти провинилась перед Богом, що він насилає на тебе одну напасть за одною! Скільки горя зазнала ти і скільки ще впаде на твою нещасну голову!.. Вже рівно сорок літ, з часу гетьмана Якова Острянина, не випускаю я шаблі з руки… Походи великого Богдана… Булава Вінницького полковника… Кошовий славного Низового товариства… Безконечні війни з татарами… Відчуваю, вже не ті у мене сили, що були раніш. Слабіє мій зір, і кволіше б’ється серце… Боже! Низпошли на мене свою благодать: збережи в моїх руках сили рівно стільки, скільки потрібно буде, щоб відвести загрозу від вітчизни моєї дорогої, а в очах збережи зір, щоб я міг побачити, як тікатиме Кара–Мустафа з своїми недобитками з землі нашої! А потім хоч і упокой мя, Господи!
Арсен затаїв подих. Ніколи не доводилося йому так близько і так гостро відчути душу цієї незвичайної, могутньої людини, як тепер. Ось уже багато років Сірко перебував на Січі й очолював запорожців у їхній смертельній боротьбі з султанами і ханами. Десятки великих боїв і сотні дрібних сутичок, виграних ним, принесли йому славу непереможного воїна. Вороги боялись одного імені Сірка. Часто показували козакам хребет, навіть не вступивши в бій, а лише дізнавшись, що перед ними Урус–шайтан, тобто руський чорт, як прозвали його бусурмени… Земляки ж називали його Ганнібалом і грозою кримчаків–людоловів. Справді–бо, сотні й тисячі бранців з України, Москви, Польщі визволяв з козаками Сірко, перестріваючи в степу переобтяжені здобиччю хижі татарські чамбули; десятки улусів, містечок і фортець у Криму, в Ногайській та Буджацькій ордах спалив, зруйнував він, відомщаючи за грабіжницькі вторгнення в Україну; не один раз на легкокрилих чайках виривався на простори Чорного моря, розбиваючи галери й сандали і визволяючи невільників! Тому його ім’я наводило на ворогів жах, а земляками прославлялось і оспівувалось у думах та піснях. Запорожці безмежно вірили в свого ватажка і щиро любили його. Кожен з них, не роздумуючи, міг кинутися за ним хоч і до чорта в пекло! Після паузи, ніби застидавшись свого душевного пориву, Сірко досадливо поморщився, грубувато сказав:
— Тьху, розпустив нюні, старий базікало!.. Арсене, синку, — він знову обняв козака, — спасибі тобі від усього коша за ту звістку, якій і ціни нема! Твої зусилля, твої страждання окупилися сторицею торік і, вірю, окупляться цього літа… Ми підозрівали про можливість нового турецького нападу, а тепер упевнилися в цьому і зробимо все, щоб Кара–Мустафа поламав собі об Чигирин зуби, як і паша ібрагім!.. Треба негайно сповістити про це гетьмана Самойловича і воєводу Ромодановського. Поїдеш сам — одвезеш султанський фірман. Може, гетьман–скупій розкошелиться і нагородить запорожця–нетягу сотнею золотих! Та ще, чого доброго, цар–батечко пришле подарунок — і зразу станеш багатієм… Це вже не враховуючи нашого подарунка… Від коша…