Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Коли посідали за стіл, пан Мартин прицмокував від задоволення язиком, куштуючи смачні напої та не менш смачні страви. Йому сподобалося все: і наваристий борщ зі свіжою зеленню, і пшеничні пампушки з салом та часником, і гречані млинці з сметаною, і шулики з маком та медом…
— Ох, що то за розкіш, панове! — басив він, запихаючи до рота пухкого гречаника, на якому густа холодна сметана біліла, як сніг. А запиваючи їжу пахучою слив’янкою, мружив від задоволення очі, прицмокував губами і муркотів, як кіт: — М–м–м! Скільки жию, не пив ніц нічого ліпшого!
—
Він поколивав до льоху і незабаром повернувся з великим дерев’яним дзбаном, наповненим майже по самі вінця золотистим напоєм. Простягнув повний кухоль панові Мартину.
Спихальський втягнув у себе різкуватий, але приємний запах питва і відсьорбнув трохи. Обличчя його блаженно усміхалось, очі закотилися під лоба.
— О, пан Єзус, яка то втіха! — І, не відриваючись, вижлуктив повен кухоль. — Що то єсть, пане?
— Мед, пане Мартине… Варений мед.
— О, то єсть райське питво! Налий, пане Онопрію, єще єден кухоль, най розсмакую!
Після обіду, що, власне, можна було б назвати вечерею, бо затягнувся він аж до сутінків, запорожці зі Спихальським потягли до клуні спати на сіні, а Арсен ще довго розмовляв з рідними, з Младеном, Якубом та Златкою.
— От і війна, Арсене? — спитав воєвода. — Сьогодні прискакав гонець — закликав усіх, здатних носити зброю, до війська…
— Чекаємо незабаром Кара–Мустафу.
— З ним, напевно, прибуде сюди Гамід. Жаль, я ще не можу сісти на коня. А то зумів би відшукати його серед турецького війська!
— Вам рано, воєводо, про це думати… А якщо Бог допоможе, то і я розшукаю його! А там знатиму, що робити!
— Мабуть, і Ненко прибуде на Україну, — вставив Якуб. — Чи не поїхати б і мені під Чигирин?
— Ні, ні, — гаряче заперечив Арсен. — Тобі, Якубе, треба лишатися в Дубовій Балці… Хто ж вилікує воєводу?.. До того ж і я з товаришами сподіваюся на випадок поранення покористуватися твоїми послугами. Ми всі ходимо під Богом, і в разі чого, приплазуємо до хутора, як звір до нори.
— Так, Арсен правду каже, — погодився Младен. — Нам з тобою, Якубе, ще рано вибиратися з Дубової Балки… Та як тільки я стану твердо на ноги, поїду до Болгарії. Гадаю, не всі ж мої соколи загинули! Хтось лишився живий — і ми знову піднімемо людей проти османів! Знову здригнеться Планина, загудуть гірські потоки, сколихнеться болгарська земля! Хай мало нас буде, та ми зогріватимемо серця болгар золотою надією, пробуджуватимемо в них приспані сили і сподівання на волю!
Хоча Младен був виснажений, худий і майже зовсім сивий, зараз він виглядав значно краще, ніж у дорозі через Волощину, Молдову та Правобережну Україну. А темні очі, коли зайшла мова про боротьбу з османами, заіскрилися молодечим запалом і невгасимою силою. Арсен мимоволі замилувався старим воєводою, його високим відкритим чолом, сріблястою чуприною, що її легко, одним порухом голови, відкидав назад, усім його мужнім і гордим виглядом.
Пізно ввечері полягали спати.
Арсен заснути не міг. Тихо, щоб не розбудити товаришів,
Ніч була тепла, місячна. Прямо перед двором чорнів по горі заснулий ліс, а десь за клунею, в посульських плавнях, завели свою музику невтомні жаби. Їхнє глухе — на тисячу ладів — кумкання заливало всю долину, в якій розкинувся хутір, і луною віддавалося в старезному пралісі.
Арсен перейшов двір і зупинився коло ґанку. Тут на нього ніби чекали. Рипнули сінешні двері — з темряви майнула невеличка біла постать.
— Златко!
Дівчина спурхнула з ґанку, мов пташка. Склавши на грудях тонкі білі руки, мовчки стала перед козаком. Арсен міцно пригорнув її, відчуваючи, як від хвилювання йому забиває віддих.
— Златко!
— Як я виглядала тебе, Арсене!
— Я теж, мила, ждав цього часу!
— Але ж ти завтра ідеш?
— Мушу, кохана. Насувається війна.
— Я знову ждатиму на тебе.
Він міцно потис її руки, ще міцніше пригорнув і тихо повів з двору. На вулиці вони звернули ліворуч і поволі рушили холодним споришем насупроти місяця.
6
Запорожці в’їхали в Чигирин з Черкаського шляху через Московський, або Калиновий, міст.
Як змінилося за ці дні місто! Тисячі московських стрільців та українських козаків–сердюків затопили вулиці й майдани. На валах кипить робота: лагодять палісад, складають у штабелі лантухи з землею, щоб латати проломи у стіні, встановлюють гармати. До мосту поспішають зі своїм домашнім скарбом городяни: хто не може зі зброєю в руках захищати місто, поспішають за Дніпро. Мчать на конях гінці. Лунають накази і розпорядження старшин, часто підкріплені лайкою. Палахкотять під великими закопченими котлами смолисті дрова, привезені з Чорного лісу, — кашовари готують обід.
Шум, гамір, крики. Але на всьому лежить печать тривоги і неспокою. В тому шумі й гаморі не чути веселих вигуків і сміху.
Чигирин ще дуже добре пам’ятає торішню облогу, тому серйозно готується до нової.
Гриву запорожці знайшли біля сердюків полковника Коровки. Разом з іншими вояками він працював на валу, забиваючи в земляну стіну міцні дубові палі. Високий, мовчазний, у синьому сердюцькому одязі, з натугою піднімав важку дубову колоду і з люттю опускав униз. Побачивши друзів, спроквола витер спітнілого лоба і, не поспішаючи, спустився додолу.
— Ну, що нового? Де Кузьма Рожков? — запитав Арсен, потискуючи козакові руку. — Роман ще й досі в темниці?
— А де б же йому бути? Не так його стереже Трауерніхт, щоб легко визволити!
— В тому ж самому льосі?
— В тому самому. Біля дверей невідступно чатує двоє вартових.
— Ви не пробували поговорити з ними?
— Нічого не виходить. Не вступають у розмову.
— Хай йому чорт! Так підкупити треба!
— Я ж кажу: такі цербери, що й на мову не здаються! Як же підкупиш?