Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Арсен рвонувся вперед, відштовхнув вартового і в одну мить опинився перед Гамідом. Спагія скрикнув з переляку. Арсен посміхнувся:
— Гамід–ага, от де довелося нам зустрітися! Недарма говориться: тільки гора з горою не сходяться… Як же живеться–ведеться, ага? Салям!
— Салям, — пробубонів непевно Гамід.
— Що привело тебе сюди, ага?
— Справи.
— І ти не побоявся їхати в Січ, знаючи, що я живий?
— Я посол султана. Моя особа недоторканна, — попередив Гамід, відчувши в словах козака погрозу.
Запорожці притихли, вслухаючись у чужу мову. Турки теж мовчали, бо ніхто з них не знав,
— Я теж був послом від нашого кошового, й ага знає, ким став в Аксу і які злигодні витерпів, поки добрався додому… Та хай ага зараз не боїться: ми тут, на Запорожжі, шануємо послів. І поки ага в Січі, я його й пальцем не зачеплю. Але в полі… — Арсен витримав паузу, що була красномовніша за слова. — Але в полі, якщо Аллах пошле таку зустріч, ми схрестимо шаблі!
— Я теж приїхав у ваші степи не для того, щоб уникати небезпеки, — набундючився Гамід, зрозумівши, що Звенигора зараз йому не страшний.
— Гамід–бею, тобі, напевне, кортить дізнатися, що сталося з воєводою Младеном, Златкою і Якубом? — повернув Арсен розмову в інше русло.
— Безперечно. Хоча про Младена я здогадуюсь: він загинув! — зі злобою вигукнув спагія.
— Помиляєшся, ага. Вони всі живі й дужі. І не гублять надії поквитатися з тобою за твої злочини!
— Он як! Ви гуртом уже не раз намагалися зжити мене зі світу, та Аллах береже свого вірного сина…
— А де зараз Ненко, ага? — Арсен не назвав його Сафар–беєм навмисне, щоб супутники Гаміда не зрозуміли, про кого йде Мова. — Що з ним?
— Він у війську падишаха. Де б же йому ще бути? Живий, здоровий і рветься бити гяурів!
— Не відмов, ага, в ласці, — передай Ненкові привіт, скажи, що ми всі теж живі, здорові і пам’ятаємо його.
Гамід пробурчав у відповідь щось нерозбірливе. І в цю мить сколихнувся натовп, розступився, — від військової канцелярії йшли два курінні отамани і підскарбій. Побачивши Звенигору, підскарбій поманив його пальцем до себе, сказав:
— Арсене, йди негайно до кошового. У нього буде розмова з оцими.
Отамани привіталися до турецьких послів.
— Привіт і шана! Честь і повага! Кошовий отаман преславного Війська Низового Запорозького чекає на вас, посли!
2
— Заходь, Арсене! — почувся голос кошового.
Арсен зайшов — і зупинився біля порога: за столом, що стояв у глибині великої світлиці, сиділи двоє — кошовий Сірко і Свирид Многогрішний. «Що за день сьогодні! — подумав запорожець. — Бракувало ще зустрітися з Сафар–беєм!»
Він пильно глянув на свого давнього знайомого. Це вже був не той Многогрішний, якого він знав у Туреччині. Де й поділися миршавість і виснаження! Многогрішний погладшав і ніби помолодшав. На ньому добре лежав червоний жупан з тонкого сукна, а на ногах красувалися м’які чоботи на підковах.
— Чолом, батьку кошовий! Чолом, дядьку Свириде! Яким вітром?
Сірко у відповідь кивнув головою. Многогрішний поважне встав і згорда вклонився.
— Чолом, козаче. А прибув вітром попутним — до батька кошового від князя України Георга Гедеона Вензика Хмельницького з листом, а також — як проводжатий посольства турецького султана до запорозьких козаків. Величай мене, козаче, паном хорунжим, а не дядьком Свиридом.
Арсен мовчки вклонився, але не приховував того, що дивується, як змінився дядько Свирид; пиха, що так і просвічувала в його очах і на всьому округлому обличчі, видавалась козакові смішною. Запорожцеві було відомо, що нещасний син Богдана Хмельницького Юрій після багаторічних поневірянь у татарському та турецькому полоні згодився під тиском яничарів проголосити себе князем і гетьманом України і навіть брав торік участь в облозі Чигирина. Правда, військо його складалося з татар, які на чолі з турецьким агою Аземом не стільки штурмували Чигирин, скільки дивилися за тим, щоб їхній «князь» не переметнувся на бік урусів. Та було в нього і вісімдесят козаків з тих невільників турецьких, які, щоб урятувати життя, зголосилися служити у війську падишаха. Пригадавши, як Многогрішний умовляв невільників у Семивежному замку в Стамбулі йти на службу до турків, Арсен зрозумів, що він довірена особа Юрія Хмельницького. Але з чим же прибув на Січ цей «посол»?
Плин Арсенових думок порушив Сірко: кошовий, очевидно, продовжував перервану розмову.
— Бог — свідок душі моєї: я ніколи не ходив з військом на Україну, щоб розоряти вітчизну свою! Не хвалячись, істинно кажу: всі мої турботи і старання були направлені на те, щоб завдати шкоди нашим одвічним ворогам–бусурманам. І тепер, на схилі років моїх, я думаю не про владу й почесті, не про військові подвиги, а про те, щоб до останніх днів моїх твердо стояти проти тих же давніх ворогів наших — бусурменів… Отак і передай князеві своєму і гетьманові Юрію!.. А ще скажи: вони стільки горя й зла завдали народові нашому, стількох наших людей порубали, а інших заарканили й потягли в неволю, що не з ними мав би юрась Хмельниченко здобувати для себе дідизну свою — Суботів і славний город Чигирин. Народ не зрозуміє його і не підтримає… Тож хай не сподівається і на підтримку запорожців!…
Многогрішний зблід. Слухаючи мову Сірка, неспокійно бігав поглядом по світлиці і м’яв у руках хутряну шапку з оксамитовим верхом. Видно, не сподівався відмови, як, мабуть, не сподівався її і сам юрій Хмельницький.
Арсенові стала зрозуміла мета приїзду Многогрішного на Січ, він з цікавістю стежив за виразом обличчя посла і чекав, що ж той скаже на сповнені гідності й глибокого почуття слова кошового.
— Спасибі за відверту відповідь, пане кошовий, — тихо промовив Многогрішний. — Не приховаю — вона розчарувала мене, а ясновельможного гетьмана–князя глибоко опечалить… Він пам’ятає твою любов і повагу до батька його Богдана Хмельницького і сподівався, що таку любов і повагу ти проявиш і до нього. А виходить…
— Пане посол, — різко перебив Сірко Многогрішного, — ось уже більше сорока років тримаю я в руці шаблю і завжди вважав, що служу нею не окремим особам, навіть і таким визначним, як наш покійний великий гетьман Богдан, а дорогій нашій вітчизні, і тільки їй одній!.. Так і передай!.. А тепер — іди! Я чую — прийшли посли султана, а їх не варто затримувати у Січі.
Многогрішний мовчки віддав чолом і поспішно вийшов із світлиці.
Сірко пройшовся по кімнаті, розправив широкі плечі й усміхнувся до козака.