Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Хлопці, віднесіть його на човен, — наказав Арсен. — Та доглядайте добре!
Старший Півненко підняв брата на руки і разом з Товкачем поніс до Дніпра. А запорожці знову подались у гущавину битви.
Коли впала цитадель, кизи–керменський бей замкнувся з жменькою своїх воїнів у мечеті. З вікон, з мінаретів, з даху відстрілювались вони від насідаючих козаків.
Поодинокі розрізнені яничарські загони з боєм пробивалися до мечеті і під прикриттям своїх стрільців чинили запеклий опір козакам.
— Бийте їх, дітки! Бийте недовірків проклятих! — гримів серед бою голос Сірка. — Не давайте опам’ятатися!
І «дітки», серед яких було чимало сивочубих, нехтуючи смертю, нестримною лавиною посунули на ворога. Один за одним падали яничари, зрошуючи кров’ю кам’яні плити сходів, дико кричали яничарські аги й татарські мурзи…
Але вже не було сили, яка могла б спинити той натиск, той бойовий порив, що охопив козаків!
Арсен зі Спихальським увірвались у мечеть одними з перших. Ще здалеку, через голови охоронців, Арсен побачив коменданта — підстаркуватого вилицюватого бея, в очах якого світився неприхований переляк. Він хотів би зараз зникнути, провалитися крізь землю чи хоча б перетворитися на рядового воїна. Однак сите, виплекане обличчя, а особливо оксамитовий бешмет видавали його становище в цій фортеці.
— Бею, здавайся! — крикнув Арсен, вимахуючи шаблею. — Маєш честь здатися самому Сіркові!
Збоку свистіла важка шаблюка Спихальського. Охоронці подалися назад, придавивши бея до стіни. В тісняві вони не могли вільно орудувати зброєю, заважали один одному. Хтось із них вереснув:
— Урус–шайтан! Урус–шайтан!
Від того крику здригнулися захисники мечеті. Кількома сильними ударами Арсен проклав собі дорогу до бея. Спихальський захищав його з тилу.
Бей вирвав з блискучих піхов шаблю. Мабуть, сьогодні вона ще не була в ділі. Схрестив її з козацькою.
Тепер Арсен вже не бачив нічого, крім лискучого одутлого лиця ханського вельможі. Та в пам’яті, мов падуча зірка, сяйнула згадка про невольничий ринок у Кафі: холодне сонце, похмуре море, напівроздягнуті невільники і свист батогів, що падали на плечі… Ненависть потроїла його сили. В напівтемній мечеті від схрещених шабель бризнули сліпучі іскри. Бей не мав куди відступати й оборонявся люто, затято. Його шабля успішно відбивала всі випади козака. Та, видно, страх скував його серце, бо лоб укрився рясними краплями поту.
Арсен відступив на крок й усім тілом відхилився назад, навмисне накликаючи бея на себе. Той мимоволі подався слідом, розслабляючи далеко витягнуту руку. Арсен несподівано і міцно ударив спіднизу. Шабля супротивника мелькнула в повітрі, перелетіла через голову козака і з брязкотом упала на кам’яну підлогу. Бей смертельно зблід, відсахнувся — й уперся плечима в стіну. До його горла діткнулося холодне вістря блискучої криці. Та Арсен в останню мить стримав руку.
— Бею, накажи своїм людям припинити опір! За це матимеш життя! Ну!
— О правовірні! Аллах відступився від нас! — вигукнув бей хрипко. — Наказую скласти зброю! Здавайтеся! Здавайтеся!.. О горе нам, сини Магомета!
Спочатку найближчі до бея воїни покидали шаблі. Потім, коли бей повторив голосно свій наказ, здалися інші.
В мечеті настала тиша. Тільки чулося важке дихання багатьох стомлених людей та стогнали поранені.
Підійшов Сірко. Обняв козака.
— Спасибі, синку! Я все бачив!.. Гарну птаху спіймав! Молодець! — І ще раз притиснув до грудей.
…Опівдні, важко навантажена гарматами, яничарками, порохом, полоненими, козацька флотилія відчалила від Кизи–Кермена. На місці фортеці лишилися купи каміння, трупи. В небо чорними стовпами здіймалися густі смердючі дими.
7
Підпливаючи до Січі, Арсен міркував про те, як крізь ворожі заслони і роз’їзди пробратися до Чигирина. На серці було тривожно. Боявся, що вже не знайде Романа. Трауерніхт міг за цей час вивезти його або закатувати. Турки могли взяти місто і всіх полонених вирізати чи потягнути в неволю, як це вони зробили в Кам’янці. А могли просто обложити місто так, що в нього і миша не прошмигне.
Десятки думок роїлися в Арсеновій голові, десятки найрізноманітніших гадок виникало в нього. Та всі вони розвіялися в одну мить, коли флотилія причалила до січової пристані.
Не встиг Арсен зійти на берег, як його покликали до кошового, котрий прибув трохи раніше.
Сірко стояв в оточенні кількох старшин, що водили свої курені на Буг. Перед ним вклякнув на колінах молоденький яничарський ага. В очах — переляк і мольба.
— Арсене, потрібно докладно і точно розпитати цього хлопця, — сказав кошовий. — Він, здається, знає багато цікавого для нас… Гей, ага, — звернувся Сірко до турка, — ти вже знаєш, хто я, і переконався, що жартувати з тобою не входить у мої наміри. Скажеш правду — житимеш, збрешеш — годуватимеш раків у Дніпрі! Зрозумів?
Арсен переклав.
— Зрозумів, паша.
Сірко усміхнувся, почувши, як його величає яничар.
— А якщо зрозумів, тоді скажи: куди прямував твій загін з валкою поранених і хворих з–під Чигирина? Чому ішов не на Аджидер, а до річки Корабельної?
Турок метнув зляканий погляд на Сірка і старшин, що суворо дивилися на нього.
— Такий був наказ великого візира, паша, — пробелькотав він.
— Який наказ?
— Ми повинні були добратися до річки Корабельної, що впадає в Буг, і там чекати нашу флотилію…
— Ну?
— Вона привезе харчові припаси та порох для війська великого візира, паша. А ми мали, здавши поранених та хворих, забрати все те і везти під Чигирин.
— Раніш ви їздили до Аджидера або Очакова.
— Так. Але туди вдвічі далі…
— Отже, Кара–Мустафа відчуває нестачу в припасах, якщо так поспішає отримати їх?
— Відчуває, паша. Війська багато — припасів мало… Розраховували знайти на Україні, але торік Ібрагім–паша так сплюндрував край, що нам цього року нічого не лишилося.