Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Татарин заморгав очима:
— Чекайте, я запитаю бея, чи можна відчинити!
— Ах ти, дурна башка! Поки ти шукатимеш бея — хай Аллах продовжить його літа! — козаки посічуть нас, як неповоротких валахів!
Однак татарин не поспішав відчиняти ворота. З вежі доносилися суперечки: вартові, видно, не знали, що робити. А запорозькі чайки вже вирвалися на середину ріки. Залп із гармат не зупинив їх. Вони ще швидше ринули вперед. Другим залпом розтрощило одну з чайок. На поверхні води закружляли червоні плями. Та й це не зупинило відчайдушного пориву запорожців.
Бачачи,
— Гей, ви, боязкі шакали! Дурні ішаки! Я посланець великого візира Мустафи–паші! Я везу важливий лист від візира сонцелико–му султанові — хай славиться його ім’я!.. Відчиніть негайно ворота, паршиві свині! Чи ви хочете навмисне віддати мене з важливою звісткою в руки тих гяурів, прокляття Аллаха на ваші голови!
Якийсь повновидий яничарський ага перехилився з бійниці, запитав:
— Ти хто?
— Сафар–бей! Посланець Мустафи–паші! Відчиняйте ворота!
Ага сплеснув руками:
— Сафар–бей? О небо! Яким побитом?.. Чекай, я зараз!
По дерев’яних сходах вежі глухо загуркотіло. Брязнули засуви. Заскрипіли дерев’яні підойми — і ворота розчинилися. Запорожці ринули в замок.
— Швидше! Швидше! — гукнув повновидий ага. — Сафар–бею, сюди! Я Мемдух Айтюр… Ти пам’ятаєш мене?
— Звичайно! — відповів Арсен, вирвавши з піхов шаблю і опустивши її на голову невідомого йому Мемдуха Айтюра.
Ага впав. Яничари, що сторожували ворота, несамовито насіли на Арсена. Але їм навперейми кинулися запорожці. У підворітті зав’язався бій.
На крик вартових звідусюди бігли ногайські лучники і яничарські стрільці–сеймени.
— Тхоре, гукай наших, щоб поспішали! Бо не втримаємося! — крикнув Арсен молодикові, що крутився біля нього поблизу.
Тхір метнувся виконувати наказ отамана. Затаївши намір убити Звенигору, він поки що старався допомагати козакам, бо від їхньої перемоги залежала і його безпека. Не виходячи з підворіття, щоб не наразитися на татарську стрілу чи яничарську кулю, він замахав руками:
— Швидше, братове! Швидше!
Запорожці стрибали з чайок, мчали до замку. Сірко, попри свій похилий вік, біг нарівні зі всіма. Його обганяли молоді козаки.
— Захоплюйте стіни! Відмикайте порохові погреби! — кричав кошовий. — Тих, хто здається, не знищувати! Ми за них викупимо з неволі наших людей!
Нестримна козацька лавина вкотилась у ворота, де Арсен з жменькою сміливців ледве стримував натиск ворога. Щоб не прийняти свого за чужого, вони поскидали татарські малахаї і один одного пізнавали по довгих оселедцях, що розвівалися на голених головах.
Поряд з Арсеном стали свіжі сили: Метелиця, Спихальський, Сікач, Товкач, брати Півненки. Стрибав, мов облізлий горобець, старий, але жвавий дід Шевчик, і його шабля теж рубала не тільки повітря.
Вся залога фортеці вже була на ногах і чинила завзятий опір. Яничари–гармаші спішно повертали на стінах гармати, щоб ударити по козаках, які прорвалися всередину. Але до них уже лізли чубаті запорожці і меткими ударами скидали вниз.
Натиск нападаючих був такий нежданий і сильний, що обложені з лементом відкотились
Арсен зчепився з яничарським агою. Ага, видно, був добрий рубака й успішно відбивав усі випади козака.
Тим часом Тхір, не встряючи в бій, крався за ними назирці. Навколо лунали крики, стогін поранених змішувався з хрипом конаючих, козацьке «слава» і турецьке «алла» зливалися в одне страшне протяжне «а–а–а!» Тхір у цьому пеклі не втрачав з ока гнучку постать запорожця… Перестрибнувши через глинобитну стіну, з–за якої, на його думку, було безпечно спостерігати за боєм, Тхір негадано зіткнувся з старим татарином, який вискочив з низьких дверей саклі з луком і сагайдаком у руках. Тхір вихопив з–за пояса пістоль і вистрелив старому в груди. Той упав. Тхір схопив лука, висмикнув з сагайдака стрілу з білим оперенням, злодійкувато визирнув з–за стіни. Тим часом Арсен потиснув агу до самої цитаделі і намагався влучним ударом прикінчити його або обеззброїти.
Тхір прикинув відстань, підняв лука. Тятива бренькнула, як струна, — і стріла сліпучою блискавкою шугнула через майдан…
Але Тхір не побачив, чи влучив у свою жертву. В ту ж мить позаду нього пролунав пронизливий крик. Він отетеріло оглянувся — то, припавши над убитим старим, кричала тоненька, мов очеретинка, татарочка з розмаяними по плечах тонкими косичками.
Тхір зрозумів, що з цього боку йому не загрожує небезпека, і знову виглянув з–за стіни. Він сподівався побачити Звенигору на землі з стрілою у спині. Але замість того уздрів Сікача, який летів до нього через майдан з високо піднятою шаблею. А Арсен тримав на руках якогось запорожця, що намагався вирвати з своїх грудей заюшену кров’ю стрілу.
— Прокляття! — скрикнув Тхір і кинувся до дівчини.
Татарочка зойкнула, простягла вгору руки, захищаючись від удару чи благаючи пощади. Однак Тхір не здержав руки — і шабля зачервоніла від дівочої крові.
— Що ти робиш? Навіщо забив дівчину? — почувся голос Сікача.
Тхір спроквола витер шаблю об одяг татарина, сплюнув:
— Змія! Стріляла із лука в наших… Довелося спочатку батька, а потім — її…
— А–а, он як!.. Молодець! То вона, стерво, цілилась у Звенигору… На щастя, Когут помітив вчасно і затулив собою товариша… Тепер у нього кров цівкою б’є з рани. Жаль буде, якщо помре, — добрий був козарлюга!.. Ходімо, брате! Ще багато роботи!
Сікач побіг до запорожців, що вже повсюдно тіснили охоплених розпачем і відчаєм захисників фортеці. А Тхір, ще не оговтавшись від страху і кленучи в думці Чорнобая, який штовхнув його в це пекло, а сам утік у Крим до Алі, шмигнув у якесь приміщення, щоб поживитися татарським добром.
Біля Арсена і пораненого Когута зібралося кілька найближчих друзів. Арсен обережно витягнув із грудей товариша стрілу. Метелиця дістав з глибочезної кишені штанів плескату пляшечку з горілкою, насипав у неї з порохівниці пороху, розколотив — і ту пекучу сіру суміш вилив на рану. Потім зав’язав чистою полотняною ганчіркою.