Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Спасибі тобі, Джаббар–ага. Хай Аллах здійснить усі твої бажання!.. Гей, воїни, вперед! Кидайте аркани!
Один за одним над головами козаків прошуміло кілька арканів. Вони перерубали їх шаблями. Тоді Гамід витягнув з–за пояса пістоль — і вистрілив у Півня.
— Ох, клятий! — скрикнув молодий козак, падаючи з коня додолу.
Арсен стояв самотою проти ворогів. У кільці, мов у пастці. Над його головою знову звились аркани. Він устиг перерубати кілька. Та раптом в очах пожовтіло: страшна сила стиснула горло, вирвала з сідла. Випустивши шаблю, козак важко упав на землю.
Його враз підвели, розтягли на шиї аркан.
Гамід сплигнув з коня, став перед ним:
— І все–таки ти не втік від моїх рук, рабе!
Арсен не відповідав. Для чого? Хіба вперше смерть заглядала йому в очі? Звик… Непокоїла думка: чи встигли товариші добратися до лісу? Глянув поверх голів спішених спагіїв — удалині побачив маленьку, ледь помітну в надвечірній імлі хмарку куряви.
Втечуть! Навіть якщо зараз спагії кинуться в погоню — втечуть!.. Але турки або ж не помітили втікачів, або ж задовольнилися кривавою перемогою, бо не квапилися сідати на коней. Одні перев’язували поранених, другі добивали козаків, а треті, оточивши агу й полоненого запорожця, з цікавістю спостерігали, що буде далі.
— Повісьте собаку! — без довгих роздумів наказав Гамід, показуючи на одиноке дерево, що росло поблизу на горбі.
Це сподобалося всім.
— Повісити! Повісити! — пролунали голоси.
Двоє найпрудкіших помчали до дерева з арканом у руках. Інші потягли козака за ними. Хтось штовхнув його в спину, хтось вискочив наперед — шарпнув за жупан. Та так сильно, що відлетіли ґудзики.
З–за пазухи випав білий сувій паперу.
— Ага, в нього лист! — вигукнув молоденький безвусий спагія, нагинаючись і піднімаючи сувій.
— Лист? — Гамід схопив папір, розгорнув і, побачивши, що написано не по–турецькому, підвів очі на козака. — До кого?
— До великого візира Мустафи, хай береже його Аллах! — відповів, не задумуючись, Арсен.
— Що? — Гамід явно оторопів. Повертів папір у руках, безтямно глипнув на Джаббара–агу, який був вражений не менше, ніж Гамід. — Від кого?
— Від кошового отамана Сірка. Від Урус–шайтана, як ви його звете.
Спагії мовчки переглядалися. Їх здивував лист, що так несподівано змінював усю справу, а особливо вразила добра турецька мова козака. Чи не помилилися вони, розгромивши козацький загін і схопивши цього посланця? Кара–Мустафа швидкий на розправу! Слава Аллаху, що хоч в останню мить усе вияснилося і листа буде вручено за призначенням.
І Гамід, і Джаббар–ага мовчали. Джаббар–ага зблід: це, ж він наказав переслідувати і перерубати запорозький загін. Йому і відповідати перед візиром.
Нарешті Гамід порушив мовчанку:
— Що пише Урус–шайтан?
Голос його затремтів. Гамідові краще, ніж будь–кому іншому з присутніх, було відомо, що султан хотів залучити на свій бік запорожців і що запорожці відповіли відмовою. Та, може, вони змінили свою думку? Від цих шибайголів можна всього чекати! Водночас Гамід зрозумів, що Звенигора знову вислизає у нього з рук. Ех, чому він стріляв у того другого, а не в цього проклятого гяура!.. Страх і злоба терзали його серце, і він не знав, якому почуттю віддати перевагу.
— Ну, що ж пише Урус–шайтан?
— Я не маю права читати перед вами листа візирові! — відрізав Арсен, відчувши, що відстань до дерева, на якому його хотіли повісити, значно збільшилася. — За це візир накаже зітнути голови і мені, і вам! Запорожці вирішили служити сонцесяйному султанові, і кошовий, напевно, сповіщає про це великого візира.
Гамід крякнув. У нього затерп язик. Однак злоба відібрала йому розум.
— Ти брешеш, гяуре! Чому ж тоді тікав? Чому рубався з нами?
— А що нам було робити? Не ми ж напали, а ви на нас. Ми тільки оборонялись!
— Я сам передам листа візирові, — раптом заявив рішуче Гамід, зважившись на відчайдушний вчинок. — А ти, собако, мусиш поплатитися за смерть стількох воїнів, яких ти забив щойно разом зі своїми поплічниками. Гей, люди, ведіть його до дерева! Підтягніть вище, щоб скоріше став перед Аллахом!
— Не руште! — виступив наперед Джаббар–ага. — Гамід–ага, шайтан скаламутив твій розум, нещасний! Що ти надумав? Візир і так покладе гнів на нас. А що він скаже, коли дізнається, що ми, знаючи вже, хто цей козак, стратили його?.. На коней! На коней! і в ставку візира! Сподіватимемось на його милість, і хай береже нас Аллах!
3
Кара–Мустафа був у відчаї. і ще один «генеральний» штурм Чигирина зазнав невдачі. Тисячі синів Магомета наклали сьогодні головами в глибоких апрошах, у рову попід стінами і на самих стінах міста. Про похід на Київ та на Лівобережжя, на що глибоко в душі плекав надію великий візир, годі й думати. Наступає осінь. Закінчуються припаси. Чомусь не повертається валка з річки Корабельної…
Прокляте місто! Вже зосталися самі руїни та фортеця на горі, а тримається! Сьогодні, думав, ніяке чудо не врятує його від падіння… Так ні ж — вистояло! Гяури–уруси помирають, але не здаються! Ромодан–паша і гетьман Самойлович можуть утішатися перемогою… Утішатися? Ні, рано! Одному з них він, візир, завдасть удару в саме серце! Такого болючого, страшного удару від якого здригнеться сам шайтан!
Кара–Мустафа плеснув у долоні. До намету ввійшов чорбаджія охоронного загону.
— Чи привезли вже пашу Андрія, сина Ромодана–паші?
— Так, великий візире. Ханські нукери щойно прибули з полоненим.
— Приведіть його сюди!
Два аскери ввели закованого в кайдани, жовтого, змученого бранця. Майже десять років тому потрапив молодий Ромодановський у полон до кримчаків. Хан під тиском Стамбула все не відпускав його, хоча воєвода Ромодановський пропонував в обмін на сина великі гроші чи знатних кримських вельмож, що перебували у нього в полоні.
Візир повів бровою — аскери, уклонившись, вийшли.
— Ти розумієш по–турецьки?
— Трохи, — злегка вклонився той.
— Ти знаєш, що твій батько — воєвода уруських військ під Чигирином?
— Знаю.
— Ти завтра будеш вільний, якщо напишеш йому, щоб здав Чигирин… Тобто дістанеш волю після того, як воєвода здасть місто!
— Я цього не напишу, великий візире.
— Я примушу тебе зробити це!
— Навіть Аллах не примусить! Пробач мені великодушно, великий візире.