Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Романа нікуди не виводили? Не допитували?
— Не знаю. Я ж не можу там сидіти цілий день. Щоб не вигнали з Чигирина, мусив записатися в сердюцький полк. Добре, що знайомі там знайшлися — допомогли. Зате маю тепер обов’язки, і не завжди щастить відлучитися.
— Не багато ж ви встигли зробити, — розчаровано промовив Арсен. — Де ж нам знайти Рожкова? Може, він придумав що–небудь?
Грива ображено знизав плечима:
— Рожков знає те, що й я… Та ось і він!
Кузьма Рожков здалеку помітив вершників і безпомилково впізнав запорожців. Привітно усміхаючись, він поспішав до них. Подавши всім руку і запримітивши, що Грива насупився більше, ніж завжди, відразу збагнув причину поганого настрою товариша:
— Що, брате Гриво, перепало вже?
— Перепало, — похмуро сказав той. — Арсен думає, що тут нам легко було.
— Я не думаю цього, — заперечив Арсен роздратовано. — Але могли ж ви до цього часу придумати що–небудь!
— Не треба поспішати, — сказав Рожков. — Поспішиш — людей насмішиш! Поки Роман у Чигирині, доти він у відносній безпеці. Я просив полковника Гордона, і він розмовляв з Трауерніхтом. Німець не обіцяє звільнити свого кріпака, але й катувати тут не буде: боїться шотландця.
— Він першого–ліпшого дня може вивезти його звідси, а тоді — шукай вітра в полі! Десь тихо закатує — і не дізнаємося.
— Ну, що ж, головою об стіну не битимешся…
Арсен з досадою стукнув руків’ям шаблі:
— Ех, чорт! Я гадав, ви кмітливіші… Не можемо ж ми сидіти тут кілька днів! Мусимо якнайшвидше мчати до Січі! Треба сьогодні, не відкладаючи, виручати Романа, хоча б довелося пустити в хід шаблі!
— Це можна зробити не раніше вечора, — сказав стрілець. — Удень нічого про це й думати. Нас схоплять, мов куріпок. І самі загинемо, і Романові не допоможемо.
Раптом із замку ударила гармата. Постріл був такий сильний і несподіваний, що всі сторопіли на мить. За першим пострілом ударив залп усіх гармат. Задвигтіла земля. У вухах задзвеніло. Коні тривожно заіржали, затупотіли, присідаючи на задні ноги.
— На Бога, що трапилося?
— Турки–и! Турки–и! — пролунав із вежі чийсь гучний голос. — Зачиняйте ворота!
Запорожці вискочили на вал. Звідси видно було всі підходи до міста з півдня, заходу і сходу. Арсен кинув швидкий погляд на далекий краєвид і зціпив зуби.
Вдалині котилася по полю темна хвиля. Широкі лави кінноти, збиваючи куряву, сунули до Чигирина. Низом, від Суботова, понад Тясмином, ішли яничари.
— Ну от — почалося! — сказав Метелиця.
— Так, почалося. Незабаром вони будуть під стінами міста. І якщо ми не хочемо опинитися в облозі, то повинні негайно тікати звідси, — сказав Арсен, в думці картаючи себе за те, що заїздив у Дубову Балку. Тепер якраз не вистачало одного дня, щоб визволити Романа. — Що будемо робити, браття?
— А що — їхати на Запорожжя! — висловив загальну думку Метелиця.
Арсен розумів, що залишатися в обложеному місті він не може, не має права. листи від гетьмана і воєводи Ромодановського змушують його спішно мчати в Січ. Та й Романа кидати напризволяще теж не міг. Де ж вихід?
— Друзі, — звернувся він до Рожкова і Гриви, — не гнівайтесь на мене. Бачу, що тільки ви зможете тепер чимось зарадити Романові… Ось гроші — використовуйте їх на свій розсуд!.. А я постараюсь невдовзі прибути до вас. Навіть якщо Чигирин буде оточено з усіх боків, я знайду можливість проникнути в місто! Прощавайте! Хай щастить вам у всьому!
Запорожці скочили на коней і помчали до Кримських воріт, маючи надію прослизнути поміж наступаючими турецькими військами і Тясмином у напрямку на Павлиш.
ВІДПОВІДЬ ЗАПОРОЖЦІВ
1
Незвичайна звістка, мов блискавка, миттю облетіла всі курені: в Січ прибули посли від турецького султана.
— Такого ще не бувало! — вигукнув ошелешений Метелиця. — Що їм тута треба, невірам? Га? А ходімо, хлопці, подивимося на них зблизька, — може, котрий упізнає Метелицю та почухає старий шрам! А скажу вам, не одному я залишив мітку на тілі своєю шаблею! Ходімо!
Весь курінь вивернув надвір. Кожному було цікаво подивитися на живих турків: і тим, хто їх ще ні разу не бачив, і тим, кому не раз доводилося схрещувати з ними зброю у полі чи на морі. Тільки Арсен Звенигора і Спихальський не поспішали — ішли повагом, поволі наближаючись до строкатого натовпу на майдані.
Ще здалеку, через голови запорожців, вони побачили білі тюрбани спагіїв. Турків було небагато, — вони стояли мовчки, збившись у тісний гурток, і напружено, з острахом глипали на запорожців і на саму фортецю, слава про яку широко рознеслася по всьому світу. Між турками і запорожцями утворилася невелика смуга вільного простору. Там на чатах стояло кілька молодиків з особистої варти кошового.
Попри незвичайність події, запорожці вели себе стримано, спокійно. Натовп весь час двиготів, гомонів, але не чути було вигуків, лайки чи сміху.
Розштовхавши плечем запорожців, Спихальський подерся наперед. За ним пробрався і Арсен. Тепер з відстані десяти кроків вони могли спокійно милуватися несподіваним для Січі видовищем: турки в Січі! Не полонені і не купці, а воїни, з шаблями, пістолями і яничарками! На таке варто було подивитись… Та й цікаво, з чим вони прибули сюди!
Раптом Арсена мов вогнем обпекло: серед посланців султана він упізнав Гаміда.
— Пане Мартине, глянь! Чи я сплю, чи мені щось мерещиться? Гамід!
Спихальський, здавалося, отетерів, йому перехопило дихання.
— Пся крев! Холера ясна! Але ж то насправді він — Гамід! — загримів поляк. — Нєх мене шлях трафить, якщо я помиляюсь!.. Гай–гай, де то ми з ним зустрілися, стонайцять чортів йому в пельку! — І вигукнув щосили: — Гаміде!
Турки зарухалися, щось заговорили, а Гамід, уздрівши Спихальського, а потім Звенигору, враз посірів і зробив мимовільний рух рукою, ніби хотів захиститися від удару.