Таємний посол. Том 1
Шрифт:
До гурту запорожців швидко підійшов незнайомий стрілець, і Арсен замовк. Стрільцеві було років під тридцять, але невеличка темно–руса борідка і такий же темно–русий, підстрижений під скобу чуб, що вибивався з–під шапки, робили його старшим, поважнішим. Привітавшись, стрілець звернувся до Арсена:
— Я хочу повідомити вам дещо про вашого друга…
— Про Романа? Хто ти такий! І чому турбуєшся про нього?
— Не дивуйтеся, братці, — усміхнувся доброю усмішкою незнайомець. — Мене звуть Кузьмою Рожковим… Я супроводжував полковника Гордона, тож бачив, як схопили вашого друга, а мого, як виявилося, земляка, Романа Воїнова… Я, щоб ви знали, як і він, туляк…
— Ти раніше знав Романа?
— Ні, та хіба це має значення? Я знаю Трауерніхта і чув про нього ще дома… Афанасій Іванович Трауерніхт… Воєвода він добрий, та з кріпаками поводився, як із собаками… Тож, почувши, що Роман пустив на його двір червоного півня, я дав собі слово зробити все, щоб допомогти землякові.
Запорожці щільніше оточили стрільця. У Арсена загорілися очі. Несподівана допомога була дуже доречна.
— Де зараз Роман?
— Його кинули до льоху. Ген там, за стайнями, в кінці двору.
— І варту поставили?
— Атож.
— Як його можна звідти визволити?
— Цього я зараз не знаю. Треба розвідати, подумати.
— А тим часом німець закатує Романа!
— Не закатує. Ви чули, що сказав мій полковник?
— Гордон?
— Так. Справедливий шотландець. І вояка умілий… Він заступиться за Романа.
— Гм!.. — Арсен задумався. — Все діло упирається в те, що ми повинні негайно їхати далі. Що ж робити? Може, мені залишитись, а ви самі їдьте? — подивився він на товаришів.
— Ні, ні, ти повинен їхати, Арсене! — загукали козаки. — Ти роздобув фірман, ти читаєш по–турецькому! Та й, крім фірману, розповіси багато… А опріч всього, попросиш воєводу за Романа. Може, накаже випустити.
— Якщо треба комусь залишитись, то хай це буду я, — сказав Грива. — Стрілець мені допоможе, і ми до вашого приїзду щось розвідаємо.
— Так буде добре, — погодився Кузьма Рожков.
Всі зійшлися на цьому.
Домовившись про місце майбутньої зустрічі, запорожці попрощалися з Гривою і стрільцем, скочили на коней і помчали до Калинового, або, як тепер його почали звати, Московського мосту через Тясмин.
3
Тяжкі думи обсіли боярина Григорія Григоровича Ромодановського. Як тільки залишається він на самоті в своєму пишному похідному наметі, не дає йому спокою одна думка: про сина Андрія, який ось уже багато літ поневіряється в татарському полоні. Всі спроби і намагання викупити його закінчилися нічим. І боярин небезпідставно підозріває, що зацікавлені його сином не татари, які були б не від того, щоб узяти за невільника великий викуп, а турки. Можливо, сам султан.
Охопивши голову руками, спершись ліктями на невеликий похідний столик, боярин мовчазно сидить у напівтемряві. Він хоче відпочити, намагається не думати про сина Андрія, але не в змозі відігнати гірких думок, що настирливо лізуть у голову.
За пологом намету почувся шум. Увійшов начальник варти.
— Ваша світлість, прибув гетьман Самойлович.
Ромодановський провів рукою по обличчю, ніби зігнав з нього невидимі сльози, розправив плечі:
— Проси!
До намету ввійшов Самойлович, високий, огрядний, у багатому малиновому жупані і горностаєвій шапці, прикрашеній барвистим павичевим пір’ям та дорогоцінними камінцями. Лівою рукою притримував шаблю, що ряхтіла сріблом і самоцвітами.
— Чолом тобі, боярине Григорію Григоровичу! Радий бачити тебе во здравії!
— Спасибі. Милості прошу, ясновельможний гетьмане. Сідай, будь гостем!
Гетьман важко опустився на канапу.
— Не гостювати я приїхав… Доведеться воювати. Сірко прислав депутацію. Запорожці привезли дуже важливий лист султана: турки знову ідуть здобувати Чигирин!.. Як торік!..
— Ми це передбачали.
— А тепер знаємо достеменно. Князь Голіцин наполягав, щоб ми двинули військо під Київ. Він вважав, що саме туди турки на цей раз скерують свій головний удар…
— Але ми, пане Іване, виявилися далекогляднішими.
— Так, Чигирин — це ключ від України. Передусім від Правобережної. І ми добре зробили, що відбудували міські вали, зміцнили залогу. Тепер у замку сорок п’ять гармат, достатньо пороху та ядер, а також інших припасів. Сьогодні я наказав відправити з Великих Сорочинців валку селітри. З Миргорода, Лубен і Полтави женуть гурти скоту, везуть пшоно, борошно, солонину… Переправи через Дніпро в наших руках. Ми завжди зможемо підкинути підкріплення обложеним. І людей ми цього року матимемо більше, ніж торік. Зі мною — п’ятдесят тисяч козаків!
— Мене сповістили, що сюди йде князь Касбулат Черкаський з калмиками і донськими козаками. Тоді людей государевих буде понад сімдесят тисяч. А з козаками — сто двадцять…
— Гадаю, треба притягти під Чигирин і запорожців. Сірко, залишивши в Січі залогу, приведе десять тисяч умілих у нападі й обороні воїнів. Якщо турки матимуть навіть двісті тисяч, то й тоді ми з Божою допомогою можемо успішно протистояти їм!
— Війна — це гра, пане гетьмане. І виграє той, хто з самого початку захопить якомога більше козирів…
— Один з них — у наших руках і чекає дозволу зайти до намету.
— Запорожці?
— Так.
Ромодановський плеснув у долоні. Зайшов старшина.
— Введи гінця із Запорожжя, — наказав Самойлович.
До намету ввійшов Арсен Звенигора. Вклонився:
— Чолом, воєводо! Чолом, ясновельможний гетьмане!
— Покажи, козаче, султанського листа бояринові! Прочитай! — наказав гетьман.
Арсен вийняв фірман. Переклав.
Ромодановський уважно вислухав. Потім схопився, обняв козака: