Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Стрільці схопили Романа, вирвали у нього шаблю, яку він намагався вийняти з піхов. Поволокли до виходу.
— Прощай, брате Арсене! Прощайте, друзі! — крикнув, пручаючись. — Ось яку волю я знайшов на батьківщині! Прокляття!
Арсен кинувся до полковника.
— Стривайте! Що ви робите! Негайно звільніть нашого товариша! Ми з ним привезли з Туреччини таку важливу звістку, а ви його в тюрму! Оце така нагорода?
— Чого косак так кричить? Чи він гадає, що тут сапорошський зіч? — промовив глузливо Трауерніхт.
Арсен аж тремтів від люті. Ні, не такої зустрічі він чекав у Чигирині! Рука мимоволі потяглася
Пан Мартин став перед полковником, наїжачив на нього вуса. Обличчя його зблідло, а очі були готові виприснути з орбіт. Голос тремтів:
— Пся крев!.. Пане полковнику, але ж то неподобство творити таке зухвале злочинство над нашим другом, яке ви ниньки вчинили! Навіть якщо то правда, що пан Роман пустив червоного півня на ваш майонтек, то ви тераз не мали права хапати його, як якогось останнього здрайцю, лайдака, бо пан Роман з лихвою прислужився своїй ойчизні! До того ж він юж не хлоп, прошу пана, а запорозький козак! А то, мосьпане, річ друга!
Трауерніхт поривався щось сказати, та Спихальський так розійшовся, що не помічав того, і продовжував говорити, шалено поводячи булькатими очима:
— Ниньки я майже зрозумів, що то значить бути хлопом! Уявляю, пане, як ви поводилися з своїми кріпаками, якшо така добра й чуйна людина, як пан Роман, підняв руку на ваше майно! Видно, йому жилося гірше, ніж вашому бидлові… Але ж, панство, хлоп — теж чловєк, холера ясна!.. Він має ту ж плоть і кров, що й ми, шляхтичі. Він так само радіє, сумує, кохає і ненавидить… Хто ж дав нам право знущатися з нього? Натура? Чи пан Єзус? Га? Питам вас!..
— Холоп — то єст холоп, майн лібер! — вирячився на Спихальського Трауерніхт. — Якщо ви єст справді шляхтич, як заявляйт, то мені дивно слухайт од вас подібну мову!.. Ніхт вар [118], панове?
— Так, так, пане полковнику, — почулися голоси.
— Ві слухаль?.. На цьому з холопом кінчайт!.. Шпасибі, косакен, за фірман, за надзвичайно важливу звістку… Гадаю, воєвода Ромодановський дасть вам за неї шудесний презент.
— Нам не потрібний ніякий презент! — вирвався знову наперед Арсен. — Звільніть нашого товариша! Інакше ми домагатимемося його звільнення силою зброї! — І він люто стукнув руків’ям шаблі.
— Вас? [119]Що то означайт, менш? [120]Погроза?.. Гей, зольдатен, виштовхайт цей зухвалий косак надвір!
Від гніву та образи кров шугнула Арсенові в голову. Він рвонувся вперед, не тямлячи себе. Трауерніхт скрикнув злякано і поточився назад. Та в ту ж мить між ним і запорожцем виросла довготелеса постать якогось суворого на вид рудого старшини.
— Стоп! — вигукнув він громовим голосом. В його мові теж чувся чужоземний акцент. — Панове, ваша суперечка зайшла дуже далеко! Прошу облишити її! Заспокойтеся! Вам, пане запорожцю, справді треба бути обачнішим у виборі слів, адже стоїте не перед татарами чи яничарами… А вам, полковнику, мусить бути соромно за те, що дозволили собі заарештувати одного з запорозьких гінців. Це не міняє справи, що вісім чи дев’ять років тому він був вашим кріпаком і вчинив злочин. Зараз не такий час, щоб зводити старі рахунки!
— Полковнику Гордон! — верескнув Трауерніхт. — Ви забувайт, що тут нижчі чини! Я не потерплю образи! Прошу не указу–вайт мені,
— В своєму маєтку ви вільні поводитися з ними так, як вам дозволяє ваша совість. Але тут, у війську, немає кріпаків! — Полковник Гордон говорив з акцентом, але досить правильно. — Ви зробили помилку, і її треба виправити, щоб не завдати шкоди обороні Чигирина.
— Полковнику, ві перебільшувайт!
— Ніскілечки! Гадаю, буде розумно запевнити запорожців, що з їхнім товаришем нічого поганого не станеться. Його долю повинен вирішити головнокомандувач князь Ромодановський… А до того часу за його безпеку ручаюся я! Від вашого імені, полковнику, я даю слово запорожцям, що ви не вчините з їхнім товаришем насилля.
Трауерніхт не відповів нічого. Мовчки зник за дверима, Гордон повернувся до Арсена. Його невеликі допитливі очі дивилися на козака доброзичливо, але разом з тим і твердо. Видно було, що ця людина звикла наказувати і завжди домагалася свого.
— А вам, молодий чоловіче, моя добра порада: якщо ви хочете визволити вашого друга, мчіть, не гаючись, до воєводи або до гетьмана. Тільки вони можуть примусити полковника Трауерніхта випустити його з тюрми… А за султанський фірман велике спасибі від усієї залоги Чигирина! Щасливої дороги!
Арсен мовчки вклонився і попростував до виходу. Спихальський і Грива поспішили за ним.
Ішли швидко, збуджені, зі стиснутими кулаками. Арсен і Грива мовчали. Спихальський сипав прокльони і лайки. Врешті йому це набридло, і він замовк.
Метелиця ще здалеку помітив, що немає Романа, а його друзі чимось схвильовані:
— Що трапилося?
Арсен розповів про лихо, що скоїлося з Романом. Картав себе, що вся вина за це нещастя падає на нього. Коли б не тягнув товаришів за собою, а сам відніс той фірман, все закінчилося б якнайкраще. А тепер — маєш! Роман у темниці, і його чекають канчуки або й шибениця!
Гарячкуватий Сікач вихопив з піхов шаблю:
— Браття, то чого ж ми тут стоїмо! Нас б’ють, а ми, як телепні, тільки придуркувато посміхатимемось? Біжімо мерщій — шаблями прокладемо собі дорогу і визволимо товариша! Ганьба нам буде на Запорожжі, коли там дізнаються, що ми нічого не зробили для визволення Романа!
— Чекай, чекай! — остудив його запал Метелиця і наморщив лоба. — Який швидкий!.. Крім шаблі, ще й трохи розуму треба мати!.. Поглянь — скільки тут вояків! Не встигнемо вийняти зброю, як нас скрутять у баранячий ріг. І чого тоді доможемося!.. Та й подумаймо, кого рубати будемо — стрільців та сердюків! Своїх людей, а не яничарів… Ні, так ми не визволимо Романа. Треба придумати щось таке… — І старий козак покрутив перед носом Сікача своєю розчепіреною п’ятірнею.
— Батько правду каже, — сказав спроквола небагатослівний Товкач.
— Що ж тут можна придумати? — гарячкував Сікач.
Погляди всіх звернулися на Арсена.
— Є кілька шляхів, — промовив той. — Можна зараз напасти на варту і спробувати визволити Романа. Спочатку я так і хотів зробити. Але я згоден з батьком Метелицею, що все–таки цей шлях не підходить. Когось ми уб’ємо, хтось із нас загине. А головне, невідомо, чи пощастить визволити Романа… Є другий шлях — законний. Просити воєводу Ромодановського і гетьмана Самойловича. За кілька днів ми будемо у них. Одного їхнього слова досить, щоб наш товариш знову був на волі. Є і третя можливість…