Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Весь мій дім до твоїх послуг, ага…
— Асан, — підказав Арсен, переінакшивши своє ім’я на турецький лад.
— Прекрасно… Отже, я до твоїх послуг, Асан–ага, — вклонився господар. — Чого зволиш?
— Кімнату для мене і мого провідника. Вечерю на двох. І спокій. Хочу відпочити після всього, що я пережив на Вратнику…
— Ти хочеш сказати, що на перевалі на тебе напали розбійники?
— Так. Вони захопили мого батька і забрали все майно, яке я віз із самого Каменіче.
— Аллах екбер, яка втрата!
—
— О–о, ага — смілива людина, якщо справді зважиться на таке!
— Ти думаєш, це небезпечно?
— Для нас — так. Але ж ти чужоземець. До речі, я хотів би дати раду, якщо мені буде дозволено…
— Будь ласка.
— Тобі не треба їхати до бейлер–бея. Як мені відомо, сливенський каймакам [82]Каладжі–бей і бюлюк–баша [83]Сафар–бей мають надзвичайні повноваження вершити всі діла в окрузі. Звернися до них!
— Ця порада варта уваги. Дякую, Абді–ага.
— Нема за що. І вибачай, я мушу йти: хочу розповісти сусідові про таку важливу новину. Він споряджає караван у Сучаву, тож має знати, що Вратник небезпечний… А ви відпочивайте. Все буде до ваших послуг.
Коли Арсен і Драган залишились нарешті в кімнаті самі, козак з усмішкою сказав:
— На завтра ми будемо найвідомішими людьми в Сливені: про це подбає наш господар. Новина облетить містечко мов блискавка. І не я буду, якщо це не допоможе нам зустрітися з Сафар–беєм.
— Я з нетерпінням чекаю цієї хвилини. Коли б не запізнитись… Як ти думаєш — де зараз Момчил, Златка і Якуб?
— Не будемо гадати, а сядемо краще до тушкованої баранини, з якою, чую нюхом, слуга стоїть у нас під дверима.
САФАР–БЕЙ
1
Після сніданку Арсен поголився перед невеличким тьмяним дзеркалом і почав одягатися. Дорогий одяг, роздобутий людьми воєводи Младена, був тіснуватий на нього, зате добре підкреслював стрункість постаті і тугі м’язи плечей.
— Ну й «купець»! — усміхнувся Драган. — Справжній тобі Самсон! Не звик я бачити торгашів з поставою воїна.
— Тс–с–с! — підморгнув Арсен, підкидаючи на долоні туго набитий грішми гаманець. — Ось доказ того, що я купець. Спасибі воєводі, не поскупився!.. Ну а на випадок чого треба мати при собі і шмат гострого заліза. Признатись, я до нього звик більше, ніж до золота. — Він пристебнув до потайного пояса невеличкий кривий ятаган у м’якому сап’яновому
Почувся скрип східців, і до кімнати зайшов господар хану, вклонився:
— Мир вам, правовірні! Я радий бачити вас у доброму здоров’ї.
— Спасибі, ага, — відповів Арсен. — Мені доводилося бувати в багатьох ханах, але такої гостинності, як у тебе, не зустрічав ніде. Відтепер усі мої друзі і я будемо зупинятися тільки тут!
— Ти будеш ще вищої думки про твого покірного слугу, ефенді, коли дізнаєшся, що я приніс радісну звістку, — розплився в усмішці турок і вклонився знову.
— Що? Схопили тих розбійників? Повернули мої багатства?
— На жаль, ні. Але тебе запросив до себе каймакам Каладжі–бей. Він бажає з перших уст почути про напад гайдуків на купецьку валку.
— І всього? — Арсен зобразив на лиці розчарування, хоча був дуже радий такому повороту подій.
— Хіба цього мало? — здивувався турок. — Не кожного чужоземного купця, хай навіть правовірного, наш каймакам удостоює такої високої честі!.. Але скажу тобі, не в цьому сила. Мені стало відомо, що там буде і Сафар–бей, гроза гяурів, славний захисник ісламу!..
— Він може допомогти мені в моїй біді?
— Ну безперечно! Зараз уся військова влада в околії в його руках. Досить одного його слова, щоб на пошуки твоєї валки вирушили сотні аскерів… А це що–небудь важить!
— Тоді я й справді дуже тобі вдячний, Абді–ага, за таку звістку. Я постараюся скористатися з твоєї поради.
— Бажаю успіху. Не забудь, що то я доклав зусиль, аби Каладжі–бей якнайскоріше дізнався про твоє нещастя і зацікавився ним.
— Я не забуду цього, Абді–ага. Якщо тільки мені повернуть мою валку, ти дістанеш штуку найліпшого гданського сукна на жупан і шаровари…
— Наперед дякую за ласку. І прошу, поспішай: паша чекає.
Абді–ага вийшов.
Арсен уважно поглянув на Драгана:
— Здається, усе складається якнайкраще. Треба йти.
На майдані, перед конаком, товпилися, стиха перемовляючись, військові та цивільні урядовці. А далі стояли похмурі, чимось стривожені міщани. Їх було так багато, що, здавалося, сюди висипали всі мешканці міста.
Коли Арсен і Драган підійшли до дверей конака, дорогу їм перегородили аскери:
— Пускати не велено!
— Але ж мене запросив паша Каладжі–бей, — здивувався Звенигора. — Як же так?
— Ваше ім’я?
— Купець Асан–ага.
— Зараз, — і аскер зник за дверима.
Дуже скоро він повернувся зі слугою, який запросив «купця» йти за ним. Драган зостався на майдані.
Дерев’яними рипучими сходами Арсен піднявся на другий поверх і слідом за слугою зайшов у чималу залу, де невеличкими групками стояло десятків два ошатно вбраних людей.
Слуга низько вклонився і голосно проказав: