Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Купець із Ляхистану! [84]
Арсен ступив кілька кроків наперед і теж вклонився:
— Хай буде мир домові цьому! Я вітаю тебе, найясніший господарю Каладжі–бей! Спасибі, що дозволив ступити перед твої очі й усолодити свій слух твоїми мудрими словами!
Всі присутні одразу замовкли і втупились у злощасного купця, про якого вчора й сьогодні тільки й говорилося в місті.
Паша Каладжі–бей, каймакам сливенської округи, невисокий носатий товстун, попри свою огрядність, швидко пройшов на середину зали і зупинився перед
— Я радий вітати в своєму домі купця з дружнього нам Ляхистану! Ми чули, що нашого друга спіткало нещастя: все його майно захопили розбійники. Я і мої друзі щиро співчуваємо тобі… е–е–е… вельмишановний… е–е–е…
— Асан–ага, — підказав «купець».
Паша кивнув головою і заговорив знову:
— Я докладу всіх зусиль, щоб покарати розбійників…
— І повернути мені моє майно, — вставив Арсен.
Але паша вдав, що недочув цих слів.
— Я запросив тебе, ага, щоб дізнатися про обставини нападу… Може, це наведе наших славних захисників падишаха, непереможних воїнів володаря трьох суходолів, на слід мерзенних грабіжників.
Арсен став почувати себе невимушено. Все йде добре. Легкий дрож, що пройняв його перед вступом до зали, зник. Появилась упевненість, що все закінчиться успішно.
— Дякую за співчуття, ефенді. Справді, я був дуже зажурений тим, що трапилося. Але, на щастя, більша частина мого багатства була при мені у вигляді коштовностей, і я зміг урятувати його.
— О! — вихопилось у Каладжі–бея.
— А тому дозволь, мій найсолодший господарю, засвідчити тобі свою повагу скромним подарунком… — І «купець» вийняв із кишені золотий перстень з коштовним камінцем.
По залі прокотився стриманий гомін. Присутні витягували шиї, щоб роздивитися і на подарунок, і на незвичайного купця.
Від пильного Арсенового погляду не приховалось, як пожадливо блиснули очі паші. Він із задоволенням прийняв перстень, насунув його на палець, деякий час милувався самоцвітом, підставляючи його під сонячні промені, а потім узяв «купця» під руку.
— Дякую, мій друже! Дозволь познайомити тебе з моїми гістьми. Це найкращі люди нашого міста, а також відважні воїни сонцеликого падишаха, хай продовжить Аллах його літа!
Він ішов уздовж ряду гостей і називав їхні прізвища. Нарешті Арсен почув ім’я, що не виходило у нього з голови:
— Сафар–бей! Бюлюк–паша сливенської залоги!
Перед ним стояв молодий красивий ага. Він був середній на зріст, худорлявий, але широкий у плечах. Видно, мав неабияку силу і спритність. На блідому обличчі, що скоріше пасувало б ченцеві, а не воїнові, чорніли допитливі очі.
— Ти знаєш мене? — спитав Сафар–бей, завваживши, як оживився, почувши його ім’я, цей чужоземний купець.
— Ще б пак! — Арсен внутрішньо зібрався, відчуваючи небезпеку. — Хто ж не чув про подвиги доблесного воїна Сафар–бея! Ще на тому боці Балкан мені розповідали про твої перемоги над гайдуками, що, мов сарана, вкрили цей край. Чув я і про клятву Сафар–бея винищити до ноги повстанців воєводи Младена.
— Собаки Младена! — вигукнув Сафар–бей, і очі його зловісно блиснули.
— І всіх, хто підтримуватиме їх, — підхопив Арсен. — Тож можеш уявити, як я зрадів, почувши таке славетне ім’я!
— Дякую, — стримано сказав бюлюк–баша, більше нічим не проявляючи своїх почуттів і ніяк не реагуючи на лестощі.
— Коли я почув твоє ім’я, то подумав: сам Аллах посилає мені цього відважного воїна! Якщо він захоче, то зуміє знайти і покарати злочинців, які пограбували мене.
— Можеш бути певен, Асан–ага, — встряв у розмову Каладжі–бей, — що вони не вислизнуть із рук Сафар–бея!
— Тоді я наперед дякую йому за майбутнє визволення мого батька, якого гайдуки поранили і взяли в полон.
— Твій батько потрапив до рук тих злочинців?
— Так. І тому я вирішив бути тут доти, поки не визволю його або не дізнаюся про його долю. А тобі, високошановний Сафар–бею, дозволь на знак моєї щирої приязні і поваги подарувати одну дрібничку… Золотий медальйон… У Ляхистані польські лицарі, коли йдуть у похід, зберігають у таких медальйонах пасма волосся своїх коханок…
Арсен підняв тонкий золотий ланцюжок, і медальйончик захитався, мов маятник, виблискуючи коштовними самоцвітами.
У Сафар–бея блиснули зуби, обличчя ледь зарожевілось. Видно, золото подіяло і на цього суворого воїна. Однак він стримано промовив:
— Дякую. Подарунок зобов’язує відплатити дарителеві добром. У мене немає нічого, крім зброї та рук, які її тримають. Клянусь Аллахом, найкращий подарунок для нас усіх — це винищення гайдуків. Отож я не складу зброї до того часу, поки хоч один болгарський розбійник дихатиме цілющим повітрям Балканських гір! Я відплачу їм сповна за твої втрати і за твого батька, чужинцю! Ти задоволений?
«Одержимий! — подумав Арсен. — Недаремно воєвода Младен бажає його смерті. Це й справді небезпечний ворог».
А вголос сказав:
— Задоволений, Сафар–бею! Розбійники — найлютіші вороги мирних купців, що приносять країні процвітання і добробут.
В цей час через відчинене вікно з майдану долинув якийсь тривожний гул. Усі почали прислухатися. Каладжі–бей проникливо глянув на Сафар–бея і сказав:
— Панове, наш добрий друг Сафар–бей хоче показати нам наслідки свого першого великого в цьому році походу на невірних, тобто на розбійників–гайдуків. Прошу вас усіх на майдан! А тебе, Асан–ага, теж ласкаво прошу з нами. Зараз ти матимеш змогу пересвідчитися, що розбій на дорогах влада сонцеликого падишаха викорінює так само успішно, як і завойовує довір’я чужоземних купців своїм ласкавим до них ставленням.