Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Сафар–бей з цікавістю глянув на гостя.
— Багато хто з наших думає так само. Пів–України випало з рук Ляхистану. Падишах не допустить, щоб вона повністю об’єдналася з Москвою. То була б для нас смертельна загроза. Тож недарма Ібрагім–паша, великий візир, готує військо для походу за Дунай. Ще цього року…
До кімнати зайшли Якуб і Златка, і Сафар–бей урвав мову на півслові. Хоч як хотів Арсен бачити Златку, однак пожалів, що вона завітала з Якубом так невчасно. Ще б хвилина — і Сафар–бей, можливо, розкрив би більш потаємні наміри
4
Після обіду, на якому Арсен більше слухав, ніж говорив, Сафар–бей запросив його до сусідньої кімнати. Зачинивши щільно за собою двері і переконавшись, що під вікном нікого немає, сказав:
— Дорогий Асан–ага, я воїн, людина відверта, і в мене на язиці завжди те, що й на думці. Отже, гадаю, ти не образишся, якщо я висловлю ще одне бажання.
— Прошу, — вклонився Арсен, не розуміючи, куди верне бюлюк–баша.
— Я хочу одружитися. Слава Аллаху, падишах дозволив яничарам таку розкіш…
— Ну що ж, вітаю! Здається, я здогадуюсь, хто вона…
— Не важко здогадатись. Але я хотів не це сказати… Мені потрібні гроші… І ти мені позичиш… До того часу, поки я їх роздобуду.
«Нахаба! Він збирається витиснути з мене все, що я маю… Знає, що вступитися за мене тут нікому», — подумав Арсен, а вголос сказав:
— Хіба є надія, що роздобудеш?
— Не сьогодні–завтра йду в похід.
— Але ж це небезпечно! — вихопилося в Арсена.
— Ти гадаєш, що мене вб’ють?
— На війні все буває.
— Я вірю в свою щасливу зорю і в милість Аллаха.
— Якщо так, тоді я молитиму Аллаха, щоб зберіг тобі життя.
— Заради мене чи заради грошей, які ти мені позичиш? — усміхнувся Сафар–бей. — Отже, я можу сподіватися?
— Безперечно. Скільки тобі потрібно?
— Крім тих п’яти сотень, що маєш віддати за Момчила Крайчева, ще п’ятсот… Отже, всього тисячу курушів. Якщо ж я повернусь з походу на гайдуків і привезу твого батька, вважай, що ми — квити.
— Гаразд. Я згоден. Дивуюся тільки, для чого тобі потрібно так багато грошей? Невже щоб внести викуп за Адіке?
— А чому б ні? Адіке — гарна дівчина. І хоче Якуб–ага чи не хоче, та все ж буде моїм тестем. Я не випущу з рук тієї пташки!
— Вона справді гарна дівчина, — погодився Арсен, присягаючись у думці, що зробить усе можливе й неможливе, щоб Златка не потрапила до рук цього самозакоханого жорстокого яничара.
— Чудово! — вигукнув Сафар–бей. — І я не хотів би Якуба і її тримати під замком, поки повернуся з походу… Та доведеться.
— Ти боїшся, що вони втечуть? Хіба Адіке не кохає тебе? — Арсен ледве приховав радість, що забриніла в голосі.
— Це мене не обходить. Досить того, що я кохаю її!.. Тому я і хотів заплатити викуп за дівчину тепер, щоб зв’язати Якуба словом.
— Нічого їм не станеться, коли якийсь тиждень посидять під вартою. Тут так гарно!
— Ти маєш рацію. Спасибі тобі, — сказав Сафар–бей, ховаючи гроші. — Куди накажеш доставити старого?
— Я зупинився в хані Абді–аги. Буду вдячний, якщо пришлеш з аскером туди… Я піду, треба переодягнутися перед обідом у паші.
— Отже, ми зустрінемося. До побачення!
Сафар–бей гукнув аскера і наказав провести гостя з фортеці. Щоб не привертати до себе зайвої уваги, Арсен не розпитував дорогу і довго петляв кривими вуличками, поки нарешті вибрався до міського майдану, а звідти до хана. Ще здалеку побачив біля воріт сяючого від радості Драгана. Хлопець кинувся назустріч.
— Спасибі, Арсене! Не знаю, як тобі пощастило це зробити, але дідусь Момчил щойно прибув живий–здоровий! Ходімо швидше, сам побачиш! Аскер не відходить від нього. Каже: «Велено передати купцеві з рук у руки».
На подвір’ї і справді стояв похмурий горбоносий яничар, тримаючи вірьовку, якою був зв’язаний старий.
— Я купець, Асан–ага, — сказав Арсен і кинув воякові куруша. — Розв’яжи вірьовку і йди собі геть!
Той схопив монету, розрізав ятаганом вірьовку і зник за ворітьми.
Арсен обняв Момчила.
— Я радий бачити тебе живого, батьку! і на волі!.. Але затримуватися тут вам з Драганом не слід. Якомога швидше тікайте звідси. Драгане, проведи дідуся в безпечне місце, а сам з другарями повертайся і чекай на мене в Синіх Каменях, біля струмка, як домовились. Ну, гайда!
Драган з Момчилом поспіхом рушили з хану, а Звенигора зайшов до кімнати.
За дві години до заходу сонця він поволі простував міським майданом. Після денної спеки з гір почала скочуватися свіжа прохолода. Дихалося легко й радісно. Поки що все йшло добре. Драган приведе людей, і вони, тільки–но Сафар–бей виступить у похід, нападуть на фортецю і визволять Златку і Якуба.
На протилежному боці майдану розташувався табором невеликий кінний загін. Спагії розкладали вогнище, лаштували над ними триноги і казани. іржали на припоні голодні, стомлені коні. Вояки несли їм у рептухах обрік, запашне гірське сіно.
Арсен не надав цьому значення. Хіба мало різних військових загонів гасає по Османській імперії? Він зайшов до конака, і запобігливий слуга повів його нагору до зали, звідки вже долітали голоси багатьох людей.
Чийсь гучний надтріснутий голос здався йому дуже знайомим. Але не встиг пригадати, кому належить той голос, як назустріч викотився жвавий паша, взяв під руку і повів до вузького вікна з кольоровими шибками, де стояв найбільший гурт людей.
— Дорогі гості, дозвольте познайомити вас із заїжджим купцем із Ляхистану Асаном–агою. Він добре знає той край, де доблесним воїнам падишаха доведеться незабаром прославляти ім’я Аллаха. Я думаю, він з радістю поділиться з вами своїми спостереженнями про звичаї невірних.