Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Тим часом Сафар–бей зі своїми людьми пробирається гірськими дорогами й стежками до Чернаводи… У нього доволі війська, щоб винищити всіх прибічників воєводи, а самого Младена, живого чи мертвого, притягти до бейлер–бея.
Треба попередити Младена про небезпеку, а головне про те, що Сафар–бей — це Ненко! Не допустити, щоб син убив батька й матір! Чи, навпаки, сам Сафар–бей загинув од руки Младена чи його воїнів.
Але як попередити? Як вирватися звідси?
Роздумував Арсен недовго. З підземелля один вихід — через двері. іншого немає.
Він ухопився за гак руками, почав розхитувати його і гнути. Незабаром гак став податливішим і нарешті відламався. Загнавши вістря в щілину між камінням, випрямив його і, відірвавши шматок штанини, обмотав ним відламаний кінець, щоб зручніше було тримати. Серце радісно закалатало в грудях. Він має зброю — справжній кинджал чи спис! Тепер його доля у власних руках.
Трохи відпочивши, голосно заохкав, застогнав. З–за дверей почувся голос:
— Що тобі, гяуре?
— Ой, щось мені погано! Сюди! Сюди!
Грюкнули двері. На порозі з ліхтарем у руці з’явився вартовий. Поволі почапав униз, вивергаючи цілий потік проклять на голову в’язня.
— Бодай ти був здох, паршивий гяуре! Чим ти так сподобався, невірний пес, бюлюк–баші, що я мушу доглядати тебе як зіницю ока? Тьху! — Він спустився з останньої сходинки. — Де ти тут, хай би забрав тебе шайтан!
У ту ж мить Арсен виступив з темного кутка і щосили вдарив аскера в груди. Той охнув, важко упав на долівку.
Хутко зірвавши з убитого одяг, поки не закривавився, переодягнувся, схопив ятаган, пістоль і кинувся нагору.
Надворі вже стояла ніч. Голуба імла оповила землю. Із–за Синіх Каменів сходив вузький серп місяця. Над містом повисла сторожка нічна тиша, яку зрідка порушував гавкіт собак.
Ховаючись у затінок, Арсен обережно пробрався до Сафар–беєвого будиночка. Вартового ніде не було. В саду пахли троянди, шелестіли верхівки дерев, скрадливо шаруділи під ногами дрібні камінці.
У крайньому вікні тьмяно блимало світло. Арсен заглянув, сподіваючись побачити Златку чи Якуба. Але там, схиливши голову на стіл, дрімав яничар.
— Спішний наказ Сафар–бея! — стукнувши в шибку, гукнув Арсен.
Не підозріваючи небезпеки, яничар за хвилину з’явився на ґанку, та не встиг промовити й слова, як від удару по тім’ю звалився додолу. Спритно зв’язавши йому руки й ноги, Арсен втягнув його в кімнату і запхнув під ліжко. Виживе — хай живе.
З сусідньої кімнати почувся приглушений шурхіт.
— Златко! Якубе? Ви тут?
— Хто там? Це ти, Арсене? — почувся голос Якуба.
— Я! Відчиняйте!
— Легко сказати! Ми на замку!
Арсен підняв угору свічку. Відщіпнув важку ковану защіпку. Двері розчинилися. На порозі стали стривожені Якуб і Златка.
— Друже, як ти сюди потрапив? Сам! Уночі! — щиро здивувався Якуб. — А де ж Сафар–бей?
— Краще запитай, хто такий Сафар–бей!
— Як тебе розуміти?
— Сафар–бей — це Ненко! Розумієш — Ненко, син воєводи Младена, брат Златки!..
Якуб і Златка отетеріли. Їм відібрало мову, а в очах світився жах. Звістка вразила обох, мов блискавка.
— Не може бути! — вигукнув Якуб. — Де ж він зараз?
— Хто зна, де він зараз! Вранці вирушив у похід на Чернаводу. Щоб розгромити гайдуків, убити або полонити Младена!..
— О Аллах! — простогнав Якуб. — А може, ти помилився, Арсене? Може, Сафар–бей зовсім не син воєводи?
— Я бачив у нього на руці три довгі шрами… Пам’ятаєш?..
— Як не пам’ятати!
— Я бачив, як блиснули у нього очі, коли я сказав: «Ненко»… Він щось пригадує… І хотів розпитати, але Гамід вистрелив мені в голову. Я знепритомнів. А коли отямився, ні Гаміда, ні Сафар–бея вже не було.
— То й Гамід тут?
— Атож.
— Аллах екбер! — простогнав Якуб. — Ти знову зводиш мене з тим негідником! Коло замикається на тій землі, де розпочало свій біг. Це щаслива прикмета. Тепер, Гаміде, ти не вислизнеш з моїх рук!.. Але що нам робити з Ненком і Младеном? Може трапитись непоправне лихо!
— Ми повинні випередити їхню зустріч! Найкраще розповісти Сафар–беєві усе відверто, щоб знав, хто він такий і хто для нього воєвода Младен.
— Як же це зробити? Ми вийдемо звідси?
— Ви вільні.
— А наш вартовий?
Арсен показав на ноги, що стирчали з–під ліжка.
— Він нам не заважає. Ходімо!
2
Урочище Чернавода — маленький гірський потічок, прозваний гайдуками так, напевно, тому, що в’юнився між чорними кам’яними берегами у дикій і похмурій долині, відрізаній од усього світу неприступними скелями і непрохідними лісами. Там, у предковічних нетрях і хащах, у надійному, самою природою укріпленому місці, зачаївся гайдуцький стан, або, як його називали самі повстанці, — гайдуцьке зборище. Мов зіницю ока оберігали його гайдуки від султанських вивідачів, котрі не раз і не два намагалися проникнути до нього, але кожного разу безуспішно. Сюди, мов кров до серця, збігалися десятки і сотні мужніх синів Болгарії, щоб боротися за волю, проти гніту й насильства султанських намісників — бейлер–беїв, санджак–беїв, пашів, айянів та їхніх прихвоснів.
Таких зборищ по всій Старій Планині і по всій країні налічувалося немало, та найбільше їх було у Сливенському окрузі, що став центром цієї боротьби.
Зразу після сумнопам’ятного 1396 року, коли після жорстоких і кровопролитних трирічних боїв роздроблена і знесилена феодальними міжусобицями Болгарія була уярмлена османською Туреччиною, розпочався гайдуцький рух. і Сливен дав йому найвизначніших ватажків — Богдана–воєводу, Мирчо–воєводу, Тимануша–воєводу, Страхила–воєводу, Стояна–воєводу та багатьох інших воєвод, байрактарів [88]та гайдуків, котрих народ упродовж віків прославляв у своїх піснях.