Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Лист від бейлер–бея, ага, — і простягнув запечатаний сувій.
— Гаразд. Іди!
Сафар–бей розірвав шнурок, розгорнув сувій, підступив до світла. Серце його поволі відходило, заспокоювалось. Він мовчки прочитав листа, потім повернувся до спагії:
— Гамід–ага! Слухай, що пише бейлер–бей! Назрівають визначні події. — Він прочитав уголос: «Сафар–бею, бюлюк–баші окремого військового загону. Таємно. Незабаром непереможні війська нашого найяснішого падишаха проходитимуть через Балкани на північ, тож ви відповідаєте за цілковиту безпеку на перевалі Вратник. Наказую по одержанні цього листа негайно
— Що у нас буде велика війна з козаками і московським царем. Але ж це вже давно не таємниця. Ще в Аксу, коли я одержав наказ про виступ до Стамбула, я зрозумів, що йдеться про велику війну… Давно пора нам стати твердою ногою на північному березі Чорного моря. Україна дасть нам хліб, худобу і рабів! Заради цього ми й піднімемо меч проти Півночі… Отже, ми повинні вже сьогодні виступити на Чернаводу!
— Безперечно! Не будемо гаяти часу — ходімо!
Вони вийшли надвір.
— Ходжа, труби збір! — наказав Сафар–бей аскерові з зурною при боці. — А ти, Джаббар, слухай: залишишся у фортеці, доглянеш моїх гостей. Разом з Алі. Він буде за старшого — я дав йому відповідні розпорядження. А зараз спустися в льох. Там на гаку висить гяур, прикопай його в яру. Ну, гайда!
Тривожно заграла зурна. З приміщень з криком і лайкою вискакували яничари, на ходу ладнаючи на собі одяг, зброю.
Гамід спішно виїхав до свого загону. Сафар–бей завернув до себе. Йому хотілося побачити Адіке. З кожним днем він усе більше закохувався в дівчину і не пропускав нагоди зайвий раз показатися їй на очі. Попри всю жорстокість і зарозумілість, перед Адіке відчував незручність і боязкість. Однак непереборна сила весь час тягла до неї.
Біля хвірточки його наздогнав захеканий Джаббар. Вузьке зморшкувате обличчя спітніло, в очах світився переляк.
— Що трапилося, Джаббар? — нахмурився Сафар–бей.
— Ага, там… унизу… зовсім не мертвий… той гяур… Очима кліпає. То як бути, — пристукнути його чи живцем прикопати?
— Що ти мелеш? Не може він ожити! Тобі здалося спросоння!
— Аллах свідок, я не спав. І не здалося мені — живий той гяур!
Сафар–бей круто повернув назад і майже бігом кинувся до підземелля. Джаббар ледве встигав за ним.
В’язень справді був живий. По його тілу пробігав вряди–годи дрож. Сафар–бей вихопив ятаган і рубнув по вірьовці. Обважніле тіло козака впало йому на руки. Бюлюк–баша поклав його на долівку і звелів Джаббарові принести оберемок соломи і шмат полотна.
Після перев’язки Арсен задихав рівніше і поволі розплющив очі. Сафар–бей опустився біля нього на коліно.
— Ти чуєш мене, гяуре? — спитав, нахиляючись. — Прочумайся! Рана неглибока, куля ковзнула по черепу. Ти народився під щасливою зорею… Тільки оглушило тебе. Прокинься!
Та Арсен, видно, дуже знесилів. Голова упала на груди. Мокрі повіки опустилися, очі заплющились. Він знову знепритомнів.
Сафар–бей підвівся:
— Джаббар, залишаю цього в’язня на тебе. Ти відповідаєш за його життя! Він мені потрібен тільки живий! Даси йому їсти, пити… Бережи як зіницю ока, поки не приїду. Зрозумів?
— Зрозумів,
Сафар–бей ще трохи постояв, морщачи в задумі гладенького лоба.
Яку таємницю ховає в своїй пам’яті цей гяур? Як і чому схрестилися їхні долі? Чому ім’я Ненко все життя переслідує його, стукає в серце? Чи не з ним пов’язане його далеке дитинство, про яке іноді зринають окремі неясні спогади? А як би хотілося проникнути в те туманне минуле!
Може, в нього десь є батьки? Брати і сестри? Він знав, що дехто з яничарів знаходив своїх рідних. А йому хоча б дізнатися, хто він і звідки…
Нахмурений Сафар–бей вийшов з підземелля.
Джаббар підсунув пораненому жмут соломи під голову, поставив на долівку цеберце з водою і миску плову з бараниною. Хмикнув, дивуючись, чому так піклується про цього собаку–гяура бюлюк–баша, й поколивав по сходах нагору.
Через хвилину знадвору почувся брязкіт засува. Затихли кроки вартового. У підземеллі запанували непорушна тиша й темрява.
НЕНКО
1
Надвечір Арсенові стало краще. Розплющив очі і затуманеним поглядом обвів похмурі стіни льоху. Тихо. Темно. Де ж поділися Сафар–бей і Гамід? Невже їм набридло катувати його? А–а… Вони, здається, говорили щось про похід на гайдуків… Супроти Младена!..
Свідомість миттю прояснилася. Він схопився і сів. Різко заболіла голова. Торкнувся рукою — туга пов’язка з полотна. Це здивувало його. Він не пам’ятає, щоб перев’язував себе. Тоді хто ж це зробив? Невже Сафар–бей?.. А це що? Дивись! Навіть воду і їжу поставлено!..
Не знайшовши відповіді на ці запитання, вирішив не гайнувати часу. Спочатку підкріпився тим, що знайшов у мисці, котра стояла збоку, запив із глечика холодною водою. Потім, трохи відпочивши, звівся на ноги.
В голові ще паморочилося, гуло, як у вулику. Нестерпно щеміла збасамужена батогами спина. Але, перемагаючи біль і слабість, поволі піднявся крутими східцями нагору, до дверей, і припав оком до шпаринки.
Сонце вже зайшло — над фракійською долиною догорів малиновий вечір, а з Синіх Каменів поволі опускалися густі сутінки. На подвір’ї — ні душі! Мовби всі вимерли… А було ж людно і гамірно! Цікаво — чи його вартують?
Легенько натиснув плечем на двері — вони протяжно скрипнули. В ту ж мить хтось кашлянув, загримів засув — і в погріб заглянув яничар.
— А–а, гяур! Тобі краще? Очумався?
— Так. Мені зовсім добре, — відповів трохи іронічно Арсен.
— Ну то й лежи спокійно, поки повернеться бюлюк–баша.
— А коли він повернеться?
— Як тільки зловить отого розбійника Младена.
Отже, Сафар–бей…ні, не Сафар–бей, а Ненко, син воєводи Младена, виступив із загоном проти свого батька! Яка несподівана гра долі! Який пекельний задум визрів у Гамідовій голові в далекі роки молодості, коли він викрав дітей воєводи! і як усе сплелося в один нерозривний клубок! Младен, Анка, Сафар–бей, Адіке… Тільки він та Гамід знають таємницю цих людей. Але Гамід ніколи добровільно не розкриє її, а він ув’язнений!