Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Б’ючись із якимось яничаром, воєвода Младен раптом побачив дружину. Біля входу в будинок два вороги заломлювали їй за спину руки, а третій в’язав вірьовкою. Одежа порвана, чорне, пишне, з проблисками сивини волосся розсипалося по плечах.
— Анко–о!
Жінка стрепенулася. Розпачливий крик вирвався з її грудей:
— Младене!
Їй затулили рота, потягли за ріг будинку.
Воєвода розрядив у груди супротивникові пістоль, хоча тримав його на крайній випадок, і, переплигнувши через ворожий труп, кинувся слідом. Це було нерозважливо, бо за ним встиг проскочити один Стоян,
Сафар–бей, почувши вигук Анки, зрозумів, що то воєвода. Лиховісна посмішка скривила його красиві губи.
— А–а, попався, гірський беркуте! — прошепотів сам до себе. — Ну, тепер не виприснеш! — Він сплигнув з колоди, на якій стояв, керуючи боєм, різким окриком підкликав до себе десяток яничарів. — Ви бачите того гайдука? В чорному чепкені. То сам воєвода Младен!.. Заходьте йому в тил!
Сафар–бей перетнув шлях воєводі і схрестив з ним шаблю. Дзвякнув метал об метал. У воєводи міцно стулені губи, бліде чоло зрошене потом. Сафар–бей зловтішно шкірить рівні зуби. Він бачить, як яничари з тилу обходять воєводу і його пораненого напарника. Тому й не дуже квапиться нападати, а поволі відступає, заманюючи воєводу в глибину двору.
Воєвода збагнув, що перед ним не звичайний яничар.
— Тримайся, ага! Зараз ти зустрінешся зі своїм Аллахом, ага…
— Сафар–бей, якщо тобі так хочеться знати моє ім’я, гайдуцький собако! — криво посміхаючись й ухиляючись од випаду воєводи, злісно кинув Сафар–бей.
— А–а, Сафар–бей! Убивця болгарських жінок і дітей! Ну що ж, тим більше в мене бажання проткнути твою горлянку!
Воєвода ніби враз подужчав. Його удари набули могутньої сили і влучності. Сафар–бей перестав посміхатись. Ледве стримував навальний натиск супротивника. Балканський шайтан! Його нелегко буде взяти живим. А жаль! Як би зросла слава Сафар–бея, коли б закувати цього гяура в кайдани і на цепу провести через усю Болгарію аж до столиці!
Та прикінчити воєводу виявилось не так просто. Після влучних, спритних ударів Сафар–бея у кількох місцях розпанаханий одяг, а з лівої руки капає кров. З тилу воєводу захищав Стоян.
Тим часом гамір бою стихав. Упали один по одному всі гайдуки, що прибули з воєводою. Яничари витирали закривавлену зброю, перев’язували рани і… з цікавістю спостерігали двобій свого ватажка з гайдуцьким воєводою.
Сафар–бей закусив губу. Такого він не сподівався. Замість того щоб одразу покінчити з верховодою гяурів, мерзенні пси вирішили потішитися з незвичайного видовища! «Ну, стривайте ж! Хай Аллах тільки допоможе мені вирвати перемогу, я не так позловтішаюся над вами, поганці!»
Він одступав усе далі до закривавленої і заваленої трупами загати. Потім раптово зробив глибокий випад. Воєвода змушений був податися назад й уперся в спину Стояна. Проти молодого гайдука фехтував теж лише один яничар.
— Стояне, слухай мене уважно, — повернувши набік голову, впівголоса промовив Младен. — Зараз ми відступимо до воріт… Ти у нас найкращий бігун. Спробуй утекти звідси до наших. Передай мій наказ: усім вийти з бою і розтектися по горах і лісах. Треба рятувати людей!
— Гаразд, — шепнув Стоян і потіснив супротивника назад.
З боєм, супроводжувані гуртом яничарів, дійшли вони до підворіття, і Стоян, ударом знизу вибивши з рук супротивника шаблю, шмигнув у ворота. Яничари не догадалися, що гайдук тікає, тому в першу мить ніхто не погнався за ним. Коли ж стало ясно, що він вислизнув з рук, було пізно доганяти. Кілька стрільців з луків випустили стріли, але Стоян стрибнув з урвища в кущі і зник з очей.
Підбадьорений успіхом молодого воїна, воєвода рішуче пішов у наступ. Розумів, що приречений на смерть, і бажав тільки одного: забити Сафар–бея!
Сафар–бей теж бився з виглядом приреченого. Гордість не дозволяла йому просити допомоги у своїх підлеглих. Незначна, на перший погляд, рана дуже кровоточила і завдавала великих страждань. Смертельна блідість свідчила про неймовірне напруження всіх сил.
Бюлюк–баша відчув, що досить йому спіткнутись — і він загине. В нього уже не вистачить снаги вивернутися з–під шаблі проклятого гяура.
Цей стан свого старшини помітив хитрий і всюдисущий Карамлик. З криком: «Він уб’є його!» — яничар розкрутив над головою аркан, накинув петлю воєводі на шию, потім різко потягнув назад.
Воєвода упав. Карамлик стрибнув уперед і наступив ногою на шаблю воєводи, щоб він не рубонув по аркану.
Сафар–бей, засліплений ненавистю і страхом, ринувся вперед з наставленою сторчма шаблею, готовий пронизати подоланого ворога.
Але крізь гамір, стогін поранених і вигуки яничарів до нього раптом долинув од воріт короткий окрик:
— Ненко!
4
Сафар–бей зупинився, очманіло повів очима. Яничари, вирішивши, що поєдинок закінчено, накинулись на воєводу і почали в’язати йому руки. Карамлик підійшов до Сафар–бея і з простакуватим виразом, за яким, однак, крилася хитрість, сказав:
— Пробачте мені, ага, що я втрутився в двобій. Мені здалося, ви от–от прикінчите воєводу. А я ж пам’ятаю ваш наказ — узяти його живим…
— Гаразд, Карамлик, дякую, — відповів Сафар–бей і відвернувся, зайнятий зовсім іншою думкою.
Хто зупинив його? Хто вигукнув оте дивне, таємниче слово «Ненко», що переслідує його все життя? Він оглянувся.
Од воріт поспішав яничар. Щось дуже знайоме привиділося Сафар–беєві в його обличчі і ході. Ба! Та це ж купець!.. Чи то пак — козак… Ні, невільник… Тьху!.. Втім, один Аллах знає, хто він такий насправді! Може, шайтан в образі людини?
— Ти? — кинувся йому назустріч Сафар–бей, ще не вірячи своїм очам.
— Я. Слава Богу, встиг вчасно! — промовив Арсен Звенигора, витираючи рукавом спітніле чоло.
— Що це все значить? Як ти опинився тут?
— Про це потім. Я бачу, ти взяв у полон воєводу Младена. Заклинаю усім святим, збережи йому життя, не дозволяй знущатися з нього, поки я не поговорю з тобою, — і додав тихше: — наодинці…
Сафар–бей якось чудно подивився на козака й наказав відвести воєводу та його дружину в будинок і приставити до них варту.