Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Вони обнялися, поцілувались. Навіть забули про кайдани, що обтяжували руки й ноги.
Запитанням не було кінця. Хоч яка коротка була зустріч у Кафі, вона навіки зблизила двох козаків — запорожця й дончака. Добре слово і добре діло ніколи не забуваються!
— Ну, а з тобою що трапилося? — спитав Арсен, коротко розповівши про свої поневіряння.
— У мене все вийшло простіше. Але не легше, — з сумом відповів Роман. — Привезли до Стамбула, продали на галеру. Плавав по Чорному морю, по Білому [98]…
Вони переночували, зігнувшись у кутку. Було задушно від безлічі брудних, немитих тіл. Моторошно від голосних викриків і болісного стогону хворих…
Вранці під сильною вартою козаків повели до Єди–куле [99]. Сумну славу здобув цей старовинний замок, перетворений на тюрму. Його похмурі кам’яні стіни ховали безліч таємниць. Тут мучилися в кам’яних мішках болгарські і сербські повстанці, ватажки селянських бунтів, змовники проти султанів і самі султани, скинуті з престолу щасливими суперниками.
Козаків завели на широке подвір’я, де вже стояло чимало невільників, зупинили перед похмурим будинком з високим кам’яним ґанком, де виднілися обковані залізом двері.
Стривожений гомін багатьох сотень людей линув понад рядами:
— Що з нами робитимуть? Кинуть у підземелля?
— А ти думаєш, галушки даватимуть?
— Он шибениця з гаком. Чи не тут підчепили за ребро Байду?
— Як нас підвісять, тоді дізнаємося.
— Усіх не підвісять: гаків не вистачить!
— Тихше! Тихше! Виходять!
Двері розчинилися. На широкий кам’яний ґанок вийшов гурт людей. Посередині став козацький старшина, в червоному жупані, з шаблею при боці. На голові — горностаєва шапка з двома барвистими павичевими пір’їнами і камінцем–самоцвітом… Він був дуже блідий і дивився прямо на стрій невільників, не повертаючи голови. Маленькі чорні очі нерухомо сиділи в набряклих, червонястих від запалення повіках. Позад нього стояло кілька старшин, козаків і яничарів. У них з–за плечей виглядав старий понурий православний піп. До старшини в червоному жупані підійшов сивовусий непоказний чолов’яга.
Невільники захвилювалися. Козаки в Стамбулі? Може, кіш прислав депутацію, щоб викупити їх? Таке іноді траплялося…
Арсен стиснув руку Романові, відчув, як і в того напружилися м’язи. Невже зараз скінчиться їхня неволя?
Сивовусий виступив наперед:
— Браття козаки! — Голос його звучав приглушено. — Браття невільники! Люди православні! Мені важко дивитися на вас, на ваші кайдани, на ваші страждання, бо й сам я ще недавно був невільником. Але все в руці Божій — і ось я сьогодні вільний і при зброї! і для вас, браття, є шлях до волі, шлях на батьківщину! Тільки будьте розумні!
Арсен не вірив своїм очам і вухам: Многогрішний! Звідки він тут узявся? Як потрапив до Стамбула?.. Так, це він! Трохи поправився, поголився, відпустив довгі сиві вуса. У погляді і рухах з’явилась упевненість, поважність.
— Гм, куди він гне? — промовив високий літній невільник, що стояв попереду.
— Цить, Гриво! Послухаємо! — загукали довкола.
Многогрішний на хвилину замовк, ніби даючи слухачам час для розміркування, а потім підвищив голос.
— Браття, настала велика година! Султан Магомет вирушає походом на Україну, щоб визволити її!.. З ним вирушає і наш славний, Богом даний гетьман Юрій Гедеон Венжик Хмельницький, нарекомий нині князем, — і Многогрішний шанобливо вклонився старшині в червоному жупані. А випроставшись, повів далі: — Султан об’являє козакам–невільникам велику милість: хто вступить до війська ясновельможного гетьмана, той відразу стане вільний, а на Україні буде нагороджений землею, скотом і грішми!
Він зробив паузу. і в цю мить загримів голос:
— Гей, виродку, трясця твоїй матері! На що ж ти нас підбиваєш, окаянний? і де тут взявся Юрась Хмельниченко? — то гукав невільник Грива.
По рядах прокотився глухий гомін.
Многогрішний помовчав, трохи спантеличений, потім підняв руку, закликаючи до тиші:
— Чого гарячкувати, братове! Я не обманюю вас!.. Гетьман Юрій Хмельницький ось перед вами! Як і всім нам, йому теж довелося не один рік побувати в неволі, випити гірку чашу… Але це все — позаду! Зараз фортуна повернулася до нього лицем, і він став на чолі війська, що разом з непереможними полками падишаха визволить нашу землю!..
Старшина в червоному жупані раптом зробив крок наперед, зняв шапку і злегка вклонився.
— Браття! — гукнув голосно. — Я справді гетьман Юрій Хмельницький! Серед вас, напевне, є такі, хто пам’ятає мене з давно мину–лих років. Вони можуть посвідчити, що я не самозванець, а син гетьмана Богдана і сам гетьман… Я закликаю вас, браття, стати під мій бунчук, під мої хоругви! Султан Магомет допоможе мені здобути мою дідизну — село Суботів і славне місто Чигирин, а також усю Україну!
Він ще раз легко вклонився і відступив назад. А над рядами невільників прошелестіло:
— Так, так, це він! Це він! Сам Юрій Хмельницький!
Повеселілий Многогрішний радісно блиснув очима, окинув гострим поглядом юрму, що приглушено гомоніла і колихалася, вражена появою гетьмана, і заговорив знову, на цей раз більш упевнено:
— Братове, геть сумніви! Ви позбудетесь кайданів, каторги! Ви станете вільними людьми і матимете шаблю в руці, як оце я! Не роздумуйте довго, бо така щаслива нагода більше не трапиться!.. Я теж був невільником, а тепер, бачите, — вільний козак! Ви негайно одержите одяг, зброю, а через місяць–другий будете на батьківщині!.. Ну, хто охочий — виходьте наперед! З вас тут же зіб’ють кайдани! Виходьте, браття!
Многогрішний замовк, пронизливо дивлячись жовтавими очицями на стрій. Невільники теж мовчали.
Раптом з лівого крила вийшов наперед худий, змучений чолов’яга. Брязкаючи важкими путами, підійшов до ґанку, став лицем до строю, вклонився, сказав глухо, ніби давлячись сльозами:
— Простіть мене, браття, і не проклинайте! — Він похилив чубату сиву голову.
— Заклечаний, що ти робиш? — крикнув хтось.
— Несила терпіти більше, браття, — відповів Заклечаний, не підводячи голови. Потому повернувся до ґанку, вклонився. — Я готовий служити тобі, пане гетьмане!