Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Шановний капудан–ага помиляється, вважаючи мене за віслюка. Хоч я сьогодні раб, та все ж не втратив людської гідності, як оця свиня Абдурахман! Тому я волію краще померти, ніж зносити незаслужені знущання!
Капудан–ага з неприхованою цікавістю глянув на невільника. Наглядач Абдурахман теж вирячив очі, почувши добірну мову брудного гяура.
— Ти турок? — спитав Семестаф–ага. — Як ти тут опинився?
— Я купець, ваша милість. Мене підступно схопили мої вороги і завдали в неволю. Така ж доля може чекати кожного правовірного, від якого відступиться Аллах, хай славиться його ім’я!
— Як тебе звати?
— Белук, ефенді. Асан Белук, купець і син купця, а тепер — раб нашого найяснішого падишаха, хай живе він десять тисяч літ!
— Гм, цікаво, — буркнув Семестаф–ага. — І багатий твій батько?
— Достатньо багатий, щоб купити такий корабель, як «Чорний дракон», і поставити на нього гребців.
— О! — вирвалося у капудана–аги. — Чому ж він не викупив тебе?
— Він не знає, де я подівся. А я не можу подати йому звістку про себе. Як ага догадується, в моєму становищі це нелегко зробити. До того ж мій батько, хай береже його Аллах, живе в Ляхистані, в місті Львові… А це не близький шлях…
Арсен хотів зацікавити капітана можливістю одержати викуп, але з одною метою — забезпечити собі його заступництво перед Абдурахманом, який палає бажанням зашмагати невільника. Звичайно, рано чи пізно цей обман викриється, і тоді капудан–ага, чого доброго, сам накаже катувати обманщика або й стратити. Але далеке майбутнє мало турбувало козака. Головне — уникнути не–безпеки зараз. А що буде через рік чи два — про те він не хотів і думати.
— Ну, ось що, Белук–ага, — сказав капітан, — ми пливемо в Килію, і там я постараюся знайти людину, яка подасть про тебе звістку твоєму батькові. Хай старий готує гроші. Однак до того часу, поки я напевне не дізнаюся, що за тебе дадуть, ти сидітимеш біля весла і гребтимеш нарівні з усіма. Якщо ж проявлятимеш непокірність, Абдурахман швидко протверезить тебе. Ти чуєш, Абдурахмане?
— Чую, ваша милість, — зігнувся в дугу наглядач і спідлоба зловтішно глипнув на невільника.
— А тепер за роботу, негідні свині! — раптом закричав капудан–ага, — якщо хочете одержати свою миску чорби, за роботу!.. Абдурахмане, невже твій гарапник став такий легкий, що не може примусити цих тварюк ворушитися як слід?
Абдурахман ніби чекав такого наказу. З високо піднятим гарапником він кинувся до веслярів. Удар! Ще удар!
— За весла, прокляті гяури! За весла!
Невільники поспішно почали гребти. Кожен намагався ухилитися від дошкульного удару. Однак Абдурахман не проминув жодного — всіх почастував, окрім Арсена, котрого боявся поки що чіпати, не знаючи, як подивиться на це капітан судна.
2
Дні були тяжкі, а ночі ще тяжчі. Короткий час відпочинку, коли каторга лягала в дрейф або йшла під вітрилом, якщо дув попутний вітер, невільники проводили тут же, на широких лавах. Стомлені нелюдською працею, голодні, вони довго не могли заснути — стогнали, молилися чи проклинали нишком свою долю.
Арсена вночі мучили кошмари, обсідали чорні думи. Кілька ночей підряд йому снився Гамід. Страшний, брезклий, з перекошеним від люті обличчям, з виряченими очима, він тримав у руці розпечений до білого залізний прут і цілився ним козакові прямо в очі… Прив’язаний вірьовкою до дерева, Арсен не міг ні втекти, ні відвернутися. Гострий прут, з якого віялом бризкали голубі іскри, все ближче, ближче підсувався до нього. Вже пашить з нього жаром — ось–ось він увіп’ється в око, і настане вічна пітьма!
Козакове чоло рясно всіялося потом. Він хоче скрикнути — і не може. Всі м’язи напружилися, вірьовки врізалися в тіло… І в останню мить, коли залізо, здається, от–от штрикне в око, він прокидається.
Навколо темрява. Задуха. Чути глухе шемрання хвиль за бортом та хропіння і стогін невільників. Арсен полегшено зітхає, витирає рукавом чоло і вдивляється в низьку дощану стелю. Лежить довго з розплющеними очима, силкується заснути знову, але не може. В голові роєм в’ються думки і спогади. Він згадує матір, сестричку
Стеху, дідуся, які, напевно, вже втратили надію побачити його живого, згадує Златку… Та чиє б обличчя він не уявив, які б картини минулого не спливали перед ним, він не міг довго милуватися ними, бо зразу ж виникала надокучлива пекуча думка: як визволитися? Невже йому судилося провести останні роки життя на каторзі? Невже не трапиться щасливої нагоди втекти?
Він обережно, щоб не розбудити товаришів, підводиться, сідає на лаві і починає перебирати в думці всі можливі варіанти визволення.
Нападуть на судно запорожці — захоплять його. От і вільний… Та чи нападуть? Чи не доведеться цього ждати десять або й двадцять років — і, врешті, не діждавшись, загинути у відчаї?
Можна використати Сіркове золото… Але як? Капітан Семестаф дізнається — просто відбере! Пропаде пояс із монетами ні за цапову душу!.. До того ж залишаться в неволі Спихальський і Роман. А такого він і в гадці не має. Якщо визволятися, то тільки разом!
Перебити сторожу і захопити корабель?.. Легко про це подумати, а зробити — ніякої можливості. І передусім через ці прокляті кайдани і ланцюг, на який їх нанизано, як тараню на шворку.
І все ж він розумів, що єдиний шлях до визволення — перерізати чи перетерти ланцюг. Важкий кований ланцюг, що, пропущений поміж ногами веслярів, чорною змією звивається попід лавами і не дозволяє жодному невільникові відступити від свого місця далі ніж на один–два кроки.
Арсен у темряві намацав кілька його ланок, підняв, поклав на коліна. Ланцюг як ланцюг! Таких на Січі вдосталь — їх виковували в кузнях для різних господарських потреб. Але тут це не просто ланцюг, а ворог, якого треба знищити.
Та як?
Порвати? Не перервеш! Перерубати чи перепиляти? Нічим.
Що ж робити?
Арсен перебрав у думці десятки різних можливостей. Однак ні до чого не додумався. В безсилій злобі намотав ланцюг на обидві руки і щосили рвонув… Залізо загриміло, задзвеніло, ніби засміялося з його даремних потуг. Він кинув його собі під ноги, безсило усміхнувся в темряві зі своєї наївності і, охопивши руками голову, повалився на лаву.
Та думки точать мозок, мов шашіль дерево.
От коли б дістати шматок каменю–пісковика — ним би можна було поволі перетерти одну з ланок. Та ба! Де його дістанеш? На берег невільників не пускають. Ніхто з турків такої послуги тобі не зробить… Тож годі тішити себе марною надією!