Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Чомусь пригадалось, як дома, ще в Кам’янці, одного разу зірвався з цепу собака й накинувся на жебраків, що зайшли на подвір’я. Арсен був тоді хлопчаком, але й досі пам’ятає, як могутній гривастий Циган з розгону рвонувся вперед, до незнайомців, як дзвенькнув натягнутий, мов струна, цеп, як заверещали жебраки, відбиваючись від пса палицями. Батько вибіг з майстерні і відтягнув собаку назад, до будки. Жебраки зникли з двору, ніби їх вітром здуло. А батько, вражений тим, що сталося, підняв з землі цеп.
— Сильний наш Циган, — сказав тоді малий Арсенко.
— Не в силі справа, — відповів батько. — Глянь–но
Арсенко був вражений. Ланки ланцюга в місцях з’єднання так перетерлися за довгий час, що були не товщі капустяного листка.
— Чи ти ба! — здивувався тоді він. — Таке міцне залізо — а перетерлося…
— Час і залізо переїдає, сину, — відповів батько і відбив молотком скобля, щоб віддати цепок ковалеві для переробки.
В той час Арсен так і не зрозумів, як то час переїдає залізо. А тепер, пригадавши всю ту картину, мало не скрикнув і миттю підхопився з лави. Затермосив Спихальського і Романа, розбуркав і прошепотів:
— Уставайте! Та вставайте ж бо! Годі спати, холера б вас не побрала!
— Що трапилось? Сніданок дають? — очамріло спитав Спихальський. — Але ще ж рано, пся крев!
Арсен затулив йому рота.
— Тс–с–с, пане Мартине! Думка є цікава! Чи не хотіло б товариство послухати?
— Най його мамі стонайцять болячок, то для того треба розколошкати чоловіка серед ночі? — розсердився Спихальський, голосно позіхаючи.
— Нишкни, пане Мартине! — прошепотів з кутка Роман. — Дай послухати! Кажи, друже!
Арсен нахилився, прошепотів:
— Друзі, нагода для втечі може трапитися не скоро. Але ми маємо бути готові до неї. Що я маю на увазі? Ми повинні таємно перетерти ланцюг, щоб у слушну хвилину розірвати його і покинути судно чи вступити в боротьбу з турками. Це єдина наша надія, єдиний шлях до волі!
І Роман, і Спихальський схопили запорожця за руки:
— Як, Арсене? Ти маєш якесь причандалля?
— Ні, друзі, ніякого причандалля я не маю… Але наше терпіння і залізо переїсть! Будемо терти одну ланку — залізо об залізо! Чи вам доводилося коли–небудь бачити старий цеп? Ви, мабуть, примітили, як окремі ланки стираються так, що їх дужі козарлюги, як ми з вами, могли б легко розірвати?
— Ланцюг перетерти? — розчаровано прошепотів Спихальський. — О Матка Боска!
— Не за день і не за два, пане Мартине! Може, за півроку чи й за рік… Має ж залізо колись піддатися нам!.. А врешті, що маємо робити? Сидіти за веслом до скону? Чи, може, ти надумав щось краще? Га?
Спихальський промовчав.
А Роман, напираючи по–тульському на «а», швидко заговорив:
— іншого виходу у нас справді нема! і чим швидше ми почнемо, тим краще! Сьогодні! Негайно! Я згоден цю ніч не поспати — буду до самого ранку працювати! Та ще як! і самого чорта перетру!.. А наступну ніч Арсен, а там — ти, пане Спихальський… Отак і чергуватимемось… Чи як?
— Діло кажеш, Романе, — схвалив Арсен. — Працюватимемо тільки вночі.
— Як же нам впізнати поночі ту ланку, що маємо терти? — спитав Спихальський. — Чей же не кошачі очі маємо?
— Е, якби тільки ця перешкода була найважча, — промовив Арсен. — Зав’яжемо на сусідній ланці стьожку якусь — от і мітка! — Й одірвав від шаровар вузьку смужку.
3
Минуло
Невільникам дали старі діряві каптани та бешмети. Але вони не рятували від холоду й пронизливого сирого туману. Люди мерзли, клякнули. На багатьох напав задушливий кашель, і веслярі безперервно бухикали — аж надривалися.
«Чорний дракон», як і інші турецькі військові кораблі, все літо й осінь снував між Стамбулом і фортецями в гирлах Дніпра, Дністра та Дунаю. Туреччина вела велику війну проти Москви та України під Чигирином, і стотисячне військо великого візира ібрагіма–паші потребувало багато боєприпасів та харчів. Усе це перекидалося переважно морем — силою невільницьких рук.
Назад везли поранених, награбоване в Україні багатство та ясир — живий товар.
З кінця літа, коли ібрагім–паша зазнав поразки, «Чорний дракон» перевозив недобиті війська в Болгарію, на зимові квартири.
Невільникам не було перепочинку. Капудан–ага Семестаф, бажаючи вислужитись, хотів кожну ходку зробити швидше, ніж інші кораблі, тому вимагав від наглядачів пильно слідкувати за веслярами.
Абдурахман казився, як пес. Здавалося, в цю людину вселився шайтан. Він бігав по помосту, вивергаючи цілий потік прокльонів і лайок, нещадно б’ючи кожного, хто хоч на мить зменшував зу–силля або озивався до сусіда словом. Спочатку основним його знаряддям був гарапник. Та він вирішив, що цього не досить, і обзавівся таволгою й терном. Пов’язане в тугі пучки пруття рожевої таволги і цупкого терну, всіяне міцними і гострими, як голки, колючками, висіло на стіні в його комірчині. Рожева таволга, що покривала густими заростями схили ярів та балок і милувала око своїм приємним кольором, стала для невільників найжахливішою карою. Замашні різки колючками рвали тіло, дістаючи до нього навіть крізь цупкий зимовий одяг.
Все літо Абдурахман обминав Арсена, пам’ятаючи його розмову з Семестафом–агою, хоча і кидав на нього люті погляди. Але це тривало тільки до осені, до того дня, про який Арсен думав, що він наступить десь, може, через рік або й два.
Одного разу Семестаф–ага спустився вниз до невільників — а він вряди–годи заглядав у всі закапелки корабля — і сказав Звенигорі:
— Белук–ага, я одержав вісті зі Львова… Виявляється, там справді є кілька турецьких купців. Та, на жаль, жодного Белука серед них немає. Чим це пояснити, Белук–ага?
Арсен не сподівався, що турок так швидко дізнається про обман, і, застуканий цим питанням зненацька, на хвилину зам’явся:
— Як немає? Невже він помер?
— Справа в тому, що він і не помер. Просто не міг він померти, бо взагалі не існує на світі, рабе! Я довірився тобі, негіднику, і поплатився за своє легковір’я — викинув кілька курушів на посланця, які мав надію повернути з лихвою. А тепер утратив безповоротно!
Абдурахман у цей час стояв ззаду й уважно слухав цю розмову. На його плескатому обличчі вимальовувалась хижа зловтіха.