Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Гамід замовк, підійшов до вікна і вдав, що витирає сльози. Сафар–бей змінився на виду. Аллах екбер! Гамід ніби читає його думки!.. Справді, він сам відмовився признати Младена й Анку за своїх батьків, відштовхнув їх од себе. Він обіймає високу задля його віку посаду в яничарському війську і сподівається на ще вищу. Він мусульманин, зрештою. Чого ж тоді він хоче від Гаміда? Чого прискіпується до нього?.. Ні, він нічого не хоче… Просто йому стала огидною товста Гамідова пика, стали ненависними його облудні, брехливі очі. Він не може, не хоче перебувати з ним під одним дахом. Ні, ні, геть звідси! Геть з–перед його очей!
— Спасибі, Гаміде, — іронічно промовив Сафар–бей. — Але після того, як я дізнався про твій мерзенний злочин в ущелині Бялих скель і в Чернаводі, мені бридко дивитися на тебе, говорити з тобою… Зроби мені послугу — поклич лікаря Захаріаді. Я хочу негайно перебратися з цієї кімнати, з цього будинку. Будь ласка, простягни руку — подзвони!
— Сафар–бею…
— Ні, ні, не вмовляй мене. Я зараз переїду до себе… А ти, якщо маєш хоч краплину совісті, негайно зі своїм загоном вирушиш із Сливена… Щоб не мозолив мені очей! Про твій давній гріх, про злочин супроти нашого війська та Якуба–аги я мовчатиму. А ти мовчатимеш про нашу сьогоднішню розмову… Дзвони!
Гамід хвилину подумав, потім мовчки підійшов до дверей і смикнув за червоний шовковий шнурок. За стіною почувся хрипкий протяжний дзвін.
ЗНОВУ В НЕВОЛІ
1
Два тижні валка невільників, вбираючи в себе гурти закованих у залізо бранців з навколишніх містечок і сіл, топтала звивистий, курний, а частіше кам’янистий шлях до Стамбула. Вона розрослася до таких розмірів, що, здавалося, повзе велетенська сіра змія, голова якої вже вибралася на високу гору, а хвіст іще далеко внизу.
Арсен намагався пристроїтися в голові валки. Попереду йти легше: до тебе задні прирівнюють ходу, перший нап’єшся з нескаламученого джерела свіжої води, не ковтаєш збитої тисячами ніг дорожньої пилюки.
Він з цікавістю приглядався до своїх супутників. Почорнілі, худі, виснажені голодом та катуваннями, брели вони, понуривши голови, з трудом переставляючи збиті до крові ноги. Тут були болгари, серби, поляки, волохи, українці, угри, хорвати, німці, албанці… Тих захопили на війні, тих купили на невільницьких ринках чи запроторили в тюрми… З різних кінців неосяжного світу невблаганна доля стягла їх докупи і кинула під ноги страшному молохові — Османській Порті, яка, мов павук, висмоктувала з них силу, а потім безжалісно знищувала.
Ослаблі й поранені не витримували дороги: падали, знесилені, під ноги конвоїрам, і ті добивали їх боздуганами. Трупи відтягували в ліс на поживу хижим звірам або кидали зі скель у провалля.
На сьомий день зустріли перші загони султанського війська, що йшло їм назустріч.
Бранців зігнали з дороги. Повз них проходили піші й кінні воїни, мерехтіли зброєю і різнобарвним одягом. Пишно вбрані аги гарячили вороних і білосніжних коней. Ревли запряжені у важкі гарби круторогі буйволи, спокійно коливалися невидані на півночі двогорбі верблюди, навантажені величезними тюками.
«Почалося! — подумав Арсен. — Скільки ж їх іде на нашу землю? Скільки смертей, сліз і нещастя несуть з собою!.. і чи знають там, на Україні, про лихо, що незабаром чорним смерчем прокотиться по безкраїх степах?»
Він сидів на обочині дороги і пильно придивлявся до вояків, визначаючи їхній вік, розглядав зброю, спорядження, рахував загони і скільки в кожному загоні людей. Мимоволі порівнював зі зброєю та спорядженням запорожців, лівобережних козаків гетьмана Самойловича та московських стрільців. Виходило, що турки мають більше холодної зброї — шабель, ятаганів, списів, боздуганів. Крім того, кожен вершник мав приторочений до сідла аркан, щоб ловити ясир. Зате вогнепальної зброї було менше, і була вона різномаста: яничарки, венеційські аркебузи і руські пищалі, різнокалі берні пістолі. Загони акинджіїв [95], що їхали на худих швидких конях, мали тільки шаблі й луки.
Коли військо зникало вдалині, конвоїри нагайками зганяли невільників, а потім нещадно підстьобували тих, що приставали. Знову лунав стогін, гримкотіли кайдани.
Нарешті, одного дня показався Стамбул. Величезне місто здиблювалося на крутих пагорбах стрімкими шпилями мінаретів, банями якихось невиданих кам’яних будов. Праворуч голубіло спокійне Мармурове море, ліворуч блискотів під сонцем вузький Золотий Ріг [96].
Невільників до міста не пустили — голову валки направили в обхід до пристані. Тут їх завели в обгороджене високим кам’яним муром тюремне подвір’я, вишикували і передали якомусь сонному азі. Коли стрій завмер, ага поволі обійшов його, перелічив усіх, потім сказав хрипким голосом:
— Віднині ви раби нашого найяснішого падишаха. За непослух — канчуки! За втечу — смерть!.. Хто краще працюватиме, одержуватиме їжу двічі на день. Хто гірше — тільки один раз!.. Козакам, якщо є такі, вийти на п’ять кроків наперед!
Чоловік двадцять вийшло із строю. Трохи повагавшись, вийшов і Арсен. Запитливо глянув на агу. Для чого йому потрібні козаки?
— Ви підете зі мною, — сказав ага. — Решті можна розійтись…
Стрій враз зламався. Люди розбрелися по рудих горбах, усіяних земляними льохами, мов кротовинням.
Козаки пішли за агою і незабаром опинилися в темному цвілому підземеллі, звідки на них війнуло застояне, смердюче повітря і випари нечистот. Арсен мимоволі відсахнувся, але міцний стусан між лопатки примусив його прискорити ходу.
В підземеллі було повно людей. Одні лежали на брудній долівці, другі сиділи попід стінами. Треті товпилися біля ґратчастих дверей, де було свіжіше повітря. Обірвані, зарослі, мов дикі звірі, вони скоріше скидалися на привидів, ніж на живих людей. На всіх — залізні кайдани. У декого — тамга [97]на щоці або на лобі.
Позаду загриміли двері, брязнув засув.
Новачків оточили в’язні–старожили. Кожному хотілося дізнатися, що там дома, на Україні. Арсена обняв якийсь високий зарослий бородатий чоловік, притис до грудей:
— Невже це ти, друже?
Арсен з подивом глянув на незнайомця. Звідки тут знають його? Невже хтось із запорожців?
Раптом світло упало на обличчя бороданя, на копицю пшеничного волосся на голові. Той усміхнувся — заблищали білі зуби і великі голубі очі.
— Роман Воїнов! Донський козак! — зрадів Арсен. — Оце так зустріч!