Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Прости мені, сину, що не догледів тебе і Златку! Я сам винен, що втратив вас. Сам… Бо не розгадав до кінця підступного задуму собаки Гаміда… Прощай!
Він швидко зник у темряві.
Сафар–бей довго стояв над лазом. Потім мовчки нагнувся, насунув ляду і поставив на місце ліжко. З болючим стогоном, схожим на ридання, опустився на нього і схилив голову на бильце.
«О Аллах! — простогнав глухо. — За віщо ти покарав мене сьогодні? Навіщо розбив моє серце і поселив у ньому змію терзань, болю і сумнівів?.. Чим завинив я перед тобою, о всемогутній, що ти відібрав у мене чисте сумління і душевну рівновагу?.. Я відчуваю,
Він бився головою об тверде бильце тисового ліжка, піднімав до неба руки і гаряче шепотів молитви й прокльони. А в його збудженій, завихреній, збентеженій душі нуртували незнані досі почуття і думки…
Він пригадував, як глухими темними ночами думав про те, що і в нього, одинокого, безрідного яничара, десь, можливо, є мати, батько, родина, що, може, одного дня він зустріне їх…
І от зустрів… Та радості не відчув од цієї зустрічі. Лише біль і муку!.. Хіба міг він отак зразу прихилитися серцем до тих, кого довгі роки вважав своїми найлютішими ворогами?
А Гамід?..
Він здригнувся, згадавши товстого спагію, якого все життя, відколи пам’ятає себе, мав за старшого друга, майже за родича… «О Гамід! — скрикнув люто. — Ти не людина — гадина! Шайтан! З тобою ще буде у мене крута розмова!.. У–у!»
Згадка про Адіке холодним ятаганом пронизала йому серце. Він розумів, що, втративши її як кохану, знайшов як сестру, але не знав, чи радіти йому з цього. Все переплуталося в його розпаленій уяві: «Адіке… Златка… Сестра… О Аллах! Спасибі тобі хоча б за те, що не дав мені побратися з сестрою!..»
Пригадав, що служба в єні чері — новому війську, тобто яничарському корпусі — не принесла йому багатства, а тільки сумнівну славу вбивці…
«Але ж я все робив для прославлення і зміцнення влади сонцеликого султана, — виправдовувався перед самим собою. — В ім’я Пророка! В ім’я могутності Османської імперії… Чи, може, й тут я помилявся, о Аллах?»
Подумав і про Звенигору…
Яка примхлива доля звела його з тим невільником? Коли б не він, все, може, було б якось інакше…
Інакше?
Але як? Забив би воєводу, Анку віддав би бейлер–беєві на тортури? А зі Златкою одружився б?
Він здригнувся. Ні, добре, що Аллах не допустив до цього!.. і зразу подумав, чи правильно вчинив, затримавши козака–уруса. Це був хвилевий порив — звести Гаміда з його колишнім невільником. Подивитися, як Гамід буде викручуватись, оправдовуватись. і що скаже, коли побачить свого колишнього раба в ролі свідка на справедливому суді над собою? А може, краще було б відпустити козака?.. Так, треба відпустити! З Гамідом він поговорить сам, без свідків!
Різні думки тіснилися в Сафар–беєвій голові, виштовхуючи одна одну. І від жодної не знаходив розради, тільки біль, душевні муки… Одно знав напевне: ніколи не зможе признати батьками Младена й Анку!.. Ні, ні!.. Це було б жахливо!.. Пропало б усе, в що він вірив і за що боровся… Розумом сприймав, як незаперечну істину, — всі докази наявні, а серцем не міг сприйняти. Не міг примиритися з тим, що він, Сафар–бей, —
Сафар–бей в нестямі підняв руку і сильно вдарив по ліжку. З рани сповзла пов’язка. Хлинула кров. В очах потемніло, стіни схитнулися, і він, втрачаючи свідомість, безсило грюкнувся на підлогу.
5
Коли розплющив очі, то перше, що він побачив, було гладке темне обличчя Гаміда.
— Слава Аллаху, ти прийшов до пам’яті, мій хлопчику! — вигукнув спагія, злегка накульгуючи на поранену ногу. Наблизившись до Сафар–бея, він важко опустився на його ліжко. — Тобі краще? Грек Захаріаді скоро поставить тебе на ноги, будь певен!
Від несподіваної зустрічі у Сафар–бея знову потемніло перед очима, і він на якийсь час знепритомнів. Отямився від того, що Гамід бризнув на обличчя холодною водою.
— Ох, як ти зійшов кров’ю! — ніби з туману пробивався Гамідів голос. — Мені розповідали, що цю рану наніс тобі сам собака Младен… Жаль, що він утік разом зі своєю вовчицею! Ти міг би розквитатися за такий удар!..
— Гаміде, а може, цей удар треба нанести тобі? — тихо спитав Сафар–бей, відчуваючи, як разом зі злістю, що вмить заповнила його серце, до нього повертаються й сили.
Гамід якось недоумкувато глипнув на молодого агу:
— Як тебе розуміти, хлопчику?
— Не називай мене так, Гаміде! — скрикнув Сафар–бей. — Я все знаю!
— Що ти знаєш?
— Як ти викрав мене і мою сестру… Що Младен — мій батько… Анка — мати… А ти… — Сафар–бей замовк і пронизливо глянув на спагію.
Обличчя Гаміда посіріло. Він беззвучно хлипнув ротом. Здавалося, йому от–от зовсім перехопить дихання. Він не чекав такого повороту в розмові і, знічений, мовчки збирався з думками. Нарешті пробелькотав:
— Сафар–бею, опам’ятайся! Про що ти говориш?.. Це наклепи ворогів моїх! — Він схопився з ліжка і зашкутильгав по кімнаті.
Сафар–бей гірко усміхнувся, облизав язиком спалені смагою губи.
— Не прикидайся невинним ягням, Гаміде! Ти на нього зовсім не схожий… Не викручуйся, мов черв’як, — не викрутишся!.. Я зневажаю тебе, підступний шакале! Жирний ішак!.. На твоїй совісті смерть цілого загону! Ти зрадив товаришів, як потім зрадив і гайдуків! Ти викрав мене, сестру мою…
— Сафар–бею! — перебив Гамід. — Одумайся! Ти жалкуватимеш, що сказав мені такі нечемні слова! Хай простить тобі Аллах, нещасний!.. Подумай сам — я ставився до тебе як до сина! Ти вчився в привілейованому військовому училищі, служиш у яничарському корпусі, став бюлюк–башею!.. Хіба міг усе це дати тобі твій батько–розбійник?.. Ні, все це дав тобі я! А твоя сестра Адіке… Коли б я був негідником, за якого ти мене вважаєш, то зробив би її своєю дружиною чи наложницею… Але я цього не зробив. Вона виховувалася разом з моєю донькою, і я мав її за рідну… А тобі відкритий шлях до найвищих посад у державі! Ти можеш стати пашею, ба навіть бейлер–беєм!.. Хто для тебе Младен і Анка? Невже ти хотів би повернутися до них і розділити їхню долю, долю людей, об’явлених поза законом?.. Краще зовсім не знати таких батьків! Подумай: тисячі яничарів, твоїх побратимів по зброї, не знають своїх рідних і чудово обходяться без них. Схаменися, Сафар–бею! Я врятував тебе і дав тобі майбутнє!