Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Хто ти, чоловіче? Звідки мене знаєш? — спитав здивовано Арсен.
— Грива я. Пам’ятаєш Семивежний замок у Стамбулі?
Ну, як не пам’ятати! Арсен зрадів, що знайшовся серед них ще один дужий і хоробрий козак, на якого можна покластись у важку хвилину. В Семивежному замку, коли турки та потурнаки вербували серед невільників найманців–зрадників для допомоги турецькому війську в його поході на Україну, Грива дав гнівну і різку відсіч перевертневі Свириду Многогрішному. Такий не підведе! Та й силу має чолов’яга!
— Ходи сюди, брате! Чом же ти не подав досі голосу? Чом не признавався?
— Не хотів виказувати тебе клятому Абдурахманові необережним словом. Та й сидів далеко — не з руки було! — прогув Грива, тримаючи рукою кайдани і пригинаючись, бо головою підпирав низьку стелю.
Нарада була коротка. Збуджені невільники стовпилися біля сходів, чекали сигналу.
Звенигора, Воїнов, Спихальський і Грива, міцно натягнувши кайдани, щоб не дзвеніли, тихо піднялися по сходах нагору. На верхній палубі було темно, як у погребі. Свистів у снастях вітер, сипав в обличчя гострими дощовими краплями. По праву руку грізно шуміло море, по ліву — ледь–ледь вимальовувались неясні обриси високого берега.
Трохи постояли, вдивляючись у темряву. Потім Арсен з Гривою, помітивши на носі темну зігнуту постать вартового, стали поволі підкрадатися до неї. Спихальський і Роман повернули на корму.
Вартовий куняв і не чув, як до нього наблизилося двоє. Грива високо підняв кулацюгу, щосили, мов гирею, ударив по голові. Той важко осів на палубу і навіть не тріпнувся.
Арсен миттю зняв з нього ятаган, шаблю, вихопив з–за пояса пістоль. Потім, здерши одяг і зв’язавши його в тугий вузол, втікачі кинули яничара в воду. Тепер лишилося дочекатися Романа і Спихальського. Де ж вони?
Ті виринули з–за палубної надбудови, мов тіні. Спихальський важко дихав. Впізнавши своїх, витягнув уперед шию і по–змовницьки, ніби сповіщав велику таємницю, сказав:
— Єще єден!
Усі зрозуміли, що мав на увазі поляк. Арсен мовчки потиснув йому руку вище ліктя. Сказав:
— Тепер — добратися до берега! Гукайте товариство! Та без шуму! Щоб не розбудити кого–небудь!
Роман метнувся на нижню палубу. Незабаром звідти один по одному почали виходити невільники. Швидко спускалися по якірному ланцюгу в воду і зникали в непроглядній пітьмі.
Арсен з Романом і Спихальським зійшли з корабля останніми. Холодна солона вода опекла Арсенові спину вогнем. Кайдани на ногах тягли донизу. «Не всі допливуть! Хто погано плаває — пото–не!» — майнула думка. Та він її одразу ж прогнав — потрібно було дбати про себе, щоб самому утриматися на поверхні і допливти до берега. Кожен помах руки завдавав нестерпного болю. До того ж солона вода роз’їдала рани, хотілося аж криком кричати. Натомість тільки міцніше зціпив зуби і широко загрібав обома руками.
Нарешті відчув, як кайдани черкнули об дно. Проплив ще трохи і зітхнув з полегкістю. Під ногами — галька і зернистий пісок.
Видершись на крутий обривистий берег, упав у знемозі і кілька хвилин лежав відсапуючись.
Коли втікачі трохи відпочили і розібралися по троє, як сиділи на лавах, виявилося, що не вистачає шістьох чоловік. Ніхто не бачив, де вони поділися.
— Ждати не будемо, — сказав Арсен. — Якщо втопилися, то нічим уже не допоможемо. А якщо десь далі вилізли на берег і на власний розсуд обрали собі шлях втечі, то хай їм щастить у всьому!.. Та й ми, друзі, повинні зараз розлучитися. Іти по чужій землі таким гуртом небезпечно. Судячи з усього, ми, мабуть, знаходимося в Болгарії, бо до Туреччини ще не встигли допливти. Тож тепер кожен хай обирає собі найзручніший для нього шлях! Поодинці, по двоє, по троє розійдемося в різних напрямках — тоді шукай вітра в полі! Чи так я кажу?
— Так, так, — погодилися втікачі і, не гаючи часу, почали невеличкими гуртками розтікатися по узбережжю.
З Арсеном зосталися Роман, Спихальський і Грива. Мокрі, замерзлі, видерлися вони на порослий густим чагарником горб і швидко, наскільки дозволяли кайдани, пішли геть від моря. Його грізний важкий шум поволі згасав, стихав і незабаром зовсім заглух.
Починало світати. З–за низького небосхилу вставав похмурий осінній день. Втікачі камінням збили з ніг кайдани, викрутили мокрий одяг. Арсен надів каптан і шаровари яничара–вартового, за пояс застромив пістоль, який не міг стріляти, бо порох підмок, до боку причепив шаблю, а за пояс застромив ятаган. Ятаган був такий гострий, що Спихальський поголив ним Арсенові голову, підрівняв бороду й вуса — і козак став скидатися на достеменного турка. Незважаючи на пекучий біль, на те, що рани по спині роз’ятрилися і кровоточили, він не дозволив собі довгого відпочинку.
— Вставайте, шайтанові діти! — весело підморгнув товаришам. — Вперед! Вперед! Наш порятунок — довгі ноги!
6
В першому ж невеличкому сільці, що примостилося в глибокій балці, між пологими горами, дізналися, що потрапили знову в Болгарію.
Щоб не викликати підозри своїм одягом і виглядом у допитливих балканджіїв, Роман, Спихальський і Грива вдавали з себе невільників, а Арсен — яничара, котрий їх супроводжує. Невільники, похнюпивши голови, поволі плентали розгрузлою дорогою, і їм, здавалося, все було байдуже. Похилені плечі, безвольно повислі руки, брудні зарослі обличчя, лахи, що ледве прикривали худі постаті, — все це викликало у добросердих балканджіїв співчуття, і вони виносили бідолахам хліб, кисле молоко, овечий сир і сушений виноград.
Але як тільки село лишалося позаду, втікачі наддавали ходу.
За перші два дні пройшли в глиб країни і тоді круто повернули на північ, де синіли високі шпилі Старої Планини. Арсен вів товаришів до Чернаводи, бо сподівався знайти десь там гайдуцьку дружину воєводи Младена і Златку.
Златка! При одній згадці про дівчину серце в козацьких грудях стукало частіше, ніби хотіло вирватися на волю і летіти на пошуки коханої. Та він і сам поспішав. Незважаючи на те, що вся спина вкрилася ранами, що кожен крок давався ціною великих зусиль, він безупинно підганяв товаришів. і чим яскравіше на тлі сірого осіннього неба вимальовувались величні верховини Планини, чим ближче було до гайдуцького краю, тим більше поспішав і хвилювався. Чи не затримають їх в останню мить яничари, котрих, як він дізнався, достобіса стало на зимовий постій по болгарських містечках після невдалого походу на Україну? Чи знайдуть вони загін Младена? Адже його було розгромлено в тому нещасливому бою… Нарешті, чи пощастило Златці і Драганові знайти Младена й Анку? Чи не потрапили вони до рук яничарів Сафар–бея або спагіїв Гаміда?
Ішли найчастіше манівцями, вряди–годи розпитуючи дорогу у пастухів. Пересічена відрогами Старо–Планинського хребта, глибокими балками та лісами, безлюдна місцевість надійно ховала їх від стороннього ока. В села заходили тільки тоді, коли допікав голод, а в кишенях не лишалося нічого їстівного.
Перебрівши бурхливу Луду–Камчію, вступили в густий буковий ліс. Безлистий, чорний, похмурий, він навівав смуток. З блискучого мокрого гілля безперервно падали важкі холодні краплини. Шамкотіло під ногами пріле листя.