Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Що? — Видно, Сафар–бей сподівався будь–чого, тільки не такої звістки. По його обличчю промайнула важка тінь, яку ага даремно намагався приховати від співрозмовника. — Моя мати?
— Так, мій дорогий Ненко. Твоя мати!
— Чим же я можу їй допомогти? Я навіть не знаю, де вона.
— Вона хоче тебе бачити.
— Але ж це неможливо! — вигукнув вражений Сафар–бей.
— Чому неможливо? Яка б стіна не стояла між вами до цього, перед смертю тієї, що дала тобі життя, вона мусить упасти!
Сафар–бей похилив голову. Мовчав. Рухливі пальці мимовільно м’яли складки широких шароварів.
— Куди їхати? Далеко? — спитав глухо.
— Я проведу тебе… Післязавтра ти будеш знову в Сливені.
— І гайдуки не побояться ввести мене в свій табір?
— Ми зав’яжемо тобі очі. Гайдуки змушені будуть зробити це.
— Ти говориш так, Якубе, ніби й сам гайдук…
— Не про це зараз мова. Яке ж твоє рішення?
— Мені жаль розчарувати тебе, Якубе, але я не поїду. Згодом про це стане відомо бейлер–беєві. Я не можу ризикувати своїм майбутнім.
— На війні ти кожного дня ризикував життям, Ненку, і, сподіваюсь, не боявся!
— То зовсім інше. Там ішла війна.
— Це твоє останнє слово?
— Так.
Якуб встав, узяв зі столу підсвічник зі свічкою і підійшов до вікна. Постояв там деякий час у глибокій задумі, важко зітхаючи і з жалем хитаючи головою. Та коли б Сафар–бей був не такий схвильований, він би міг помітити, що Якуб пильно вдивлявся в темний сад за вікном і двічі підняв і опустив перед собою свічку. Однак чорбаджія нічого цього не помітив, заклопотаний своїми думками. Якуб повернувся назад і поставив підсвічник на місце.
— Я думав, у тебе м’якше серце, Ненко.
— Коли б у мене було м’яке серце, я не був би воїном, Якубе.
За вікном почувся глухий шурхіт і стук. Сафар–бей схопився на ноги. Підозріло глянув на Якуба:
— Що там?
— Не хвилюйся, Ненко. Тобі ніщо не загрожує.
Двері розчинилися — в кімнату безшумно прослизнув Арсен, а за ним — Драган. Сафар–бей кинувся до стіни, де висіла зброя. Та Звенигора блискавично перетнув йому шлях і направив у груди чорне дуло пістоля.
— Спокійно, Сафар–бею! Салям! Хіба так приймають гостей?
— Що вам потрібно? — зблід ага.
— Шановний Якуб–ага все тобі пояснив. Але ти виявився безсердечною людиною. Тому доведеться розмовляти з тобою трохи інакше. Дозволь твої руки! Драгане, давай вірьовку.
— Урусе, ти мстиш мені за те, що в Чернаводі я забрав тебе в полон? Але повір, я потім передумав і хотів віддати наказ відпустити…
— Я знаю про це, — відповів Арсен. — Якуб мені розповідав. і хоча завдяки тобі я майже рік провів на каторзі, мститися я не збираюся. Та про це докладніше поговоримо в дорозі. Там у нас буде вдосталь часу. В’яжи, Драгане.
В одну мить руки Сафар–бея було зв’язано за спиною, і він став, похнюплений, біля стіни.
Вони вийшли в сіни і повернули до дверей, що вели в сад. Надворі зразу ж шуснули в темряву глибокого зимового вечора.
— Сюди! — почувся тихий голос Димитра.
Обережно перелізли через високу кам’яну загорожу. Поставили на місце довгу важку драбину і мовчки вийшли з двору. Темними безлюдними провулками, не подаючи голосу, Димитр вивів невеликий загін з міста. Тут Драган зав’язав Сафар–беєві очі, і гайдуки попрощалися зі своїм провідником.
6
Другого дня, опівдні, всі тридцять гайдуків, які залишилися зимувати в горах, стовпилися біля колиби воєводи. Младен стояв попереду. Тільки Златка не відлучалась од хворої матері.
Знизу, по крученій гірській стежці, піднімалось п’ять вершників. Гайдуки мовчки дивилися на них, власне, на одного — з зав’язаними очима. Він їхав другим, зразу за Драганом.
— Швидше! Швидше! — загукав зі скелі Яцько. — Поспішайте! Дорога кожна хвилина!
Воєвода хвилювався, хоча намагався не показувати цього. Однак по тому, як він зблід, а потім скинув шапку і зіжмакав у руці, гайдуки догадалися, які почуття нуртують у серці їхнього ватажка. Рвучкий крижаний вітер розвіював його сивого чуба, кидав в обличчя колючим сніжком, та Младен ніби не помічав холоду. З кручі гостро вдивлявся вниз, на стежку, по якій наближався до нього син.
Нарешті вершники виринули з–за скелі, на якій сидів Яцько, і зупинилися перед колибами, звідки відкривався вид на глибоке міжгір’я, затягнуте сніговою імлою.
— Здравей, воєводо! Здравейте, другарі! — привітався Драган, сплигуючи з коня. — Какво правите? [103]Як Анка?
— Здравейте! Нетерпляче ждали вас! Їй погіршало! — Младен обняв кожного з прибулих і зупинився перед Сафар–беєм. Допоміг йому злізти з коня, зняв з очей пов’язку.
Запала глибока тиша. Всі затамували подих. Похмурі обвітрені обличчя гайдуків повернулися до яничарського аги. Суперечливі почуття клекотіли в серцях повстанців. Так ось який він, Сафар–бей, їхній найлютіший ворог! Молодий, ставний, дивно схожий на майку Анку, він довго призвичаювався до світла, озираючи жагучими чорними очима гайдуцький стан. Незважаючи на втому і хвилювання, що враз охопили його, він намагався триматися гордовито, не опускав очей під пронизливими поглядами гайдуків.
Впізнавши воєводу, застиг у напруженні.
— Здравей, сину! — тихо промовив Младен, пильно приглядаючись до обличчя яничарського чорбаджія.
Сафар–бей не витримав погляду воєводи. Опустив очі. Арсен, котрий стояв зовсім близько, міг би заприсягтися, що у нього затремтіли губи.
— Здравей, тату!
Великого зусилля, видно, коштували Сафар–беєві ці слова, бо голос його здригнувся і прозвучав хрипко.
Натовп сколихнувся, і легке, майже нечутне в пориві вітру зітхання пролинуло над ним. Старий Момчил крякнув, ніби у нього раптом задряпало в горлі. А Якуб відвернувся і мовчки витер з очей сльози, що затуманили його зір.