Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2
Шрифт:
Як і радила Аме, перед Макахою я звернув праворуч з автостради та якийсь час проїхав у напрямі гір. Обабіч дороги траплялися раз по раз нетривкі хатини — здавалося, що перший великий тайфун геть-чисто позриває їхні покрівлі. Та незабаром вони скінчились і спереду показалися ворота до району суцільної забудови. Сторож-індієць, який чергував у будці, запитав, куди ми їдемо. Я назвав номер котеджу Аме. Сторож подзвонив кудись по телефону й, повернувшись до нас, кивнув.
— Гаразд, заїжджайте.
За воротами, куди око сягало, тяглися дбайливо доглянуті лужки. Кілька садівників, роз’їжджаючи на візках для гольфу, мовчки підстригали газони й крону
Ми з Юкі вийшли з автомобіля, піднялися по сходах і подзвонили у двері. Сухий перегук металевих дзвіночків під подувом напівсонного вітру навдивовижу гармонійно змішувався з музикою Вівальді, що линула з навстіж розчахнутих вікон. Секунд через п’ятнадцять двері відчинились — і перед нами з’явився чоловік. Засмаглий білий американець не дуже високого зросту, без лівої руки від самого плеча. Міцної статури, з вусами й борідкою, що надавали йому задумливого вигляду. У збляклій строкатій сорочці навипуск із короткими рукавами та спортивних шортах, із гумовими капцями на ногах. Приблизного мого віку. Не красень, але гарний з лиця. Як для поета — здається, надто кремезний. А втім, у світі трапляються і кремезні поети. В цьому нема нічого дивного. Адже світ широкий.
Чоловік глянув спочатку на мене, потім на Юкі, відтак іще раз на мене й, ледь-ледь схиливши голову, всміхнувся.
— Hello, — привітався він тихо англійською. А потім японською: — Коннітіва [26] .
І потиснув нам руки — спочатку Юкі, потім мені. Не дуже сильно.
— Заходьте, будь ласка, — сказав він прекрасною японською мовою.
Чоловік провів нас у простору вітальню, посадив на великий диван і приніс нам із кухні на таці дві банки пива «Прімо», банку коли і три склянки. Ми з ним узялися до пива, а Юкі до своєї коли навіть не торкалася. Потім він підвівся, підійшов до стереопрогравача, зменшив гучність музики Вівальді й знову сів. Кімната чомусь здалася мені наче взятою з роману Сомерсета Моема. Широкі вікна, вентилятор під стелею, стіни, прикрашені виробами народного мистецтва народів південної частини Тихого океану.
26
Добрий день.
— Вона зараз плівку проявляє, прийде через хвилин десять, — сказав він. — Будь ласка, почекайте тут. Мене звати Дік Норт. Я живу тут із нею.
— Радий познайомитися, — відповів я. Юкі мовчки дивилася на краєвид за вікном. Між деревами прозирало синє море. Над обрієм висіла одна-єдина хмара, схожа на череп пітекантропа. Вона застигла на місці й, видно, не збиралася рухатись. Якась уперта хмара. Зовсім біла, з чіткими обрисами. Жовтодзьобі пташки раз у раз Пурхали повз неї зі щебетом. Коли музика Вівальді скінчилася, Дік Норт підняв голку, спритно однією рукою
— Ви гарно розмовляєте японською, — сказав я. Бо все одно говорити не було про що.
Дік Норт кивнув, підняв одну брову, на мить заплющив очі й усміхнувся.
— Я довго жив у Японії, — сказав він нарешті. Відповідати не спішив. — Десять років. Уперше я прибув у Японію під час війни… В’єтнамської війни. І мені там сподобалося. Після війни я вступив до японського університету. Католицький університет. І тепер пишу вірші.
«Як і треба було сподіватися, — подумав я. — Не молодий і не дуже вродливий, але все-таки поет».
— Крім того, перекладаю хайку, танка [27] та сучасні японські вірші англійською, — додав він. — Важка робота, та ще й дуже.
— Мабуть, — погодився я.
Він приязно всміхнувся і спитав, чи я не вип’ю ще однієї банки пива. «Вип’ю», — відповів я. Він знову приніс дві банки пива. З неймовірною елегантністю однією рукою відкрив банку, налив пива у склянку й зі смаком випив один ковток. Відтак поставив склянку на стіл, кілька разів похитав головою і почав уважно розглядати плакат Ворхола на стіні.
27
Хайку, танка — традиційні японські форми віршування.
— Дивна річ, — сказав він. — У світі немає одноруких поетів. Чому?.. Однорукі художники є. І навіть однорукі піаністи. Був навіть однорукий бейсболіст. А от цікаво, чому нема одноруких поетів? Але ж щоб писати вірші, здається, не має значення — одна рука в тебе чи три…
«Авжеж, це правда», — погодився я подумки. Бо писання віршів не залежить од того, скільки в людини рук.
— Ви можете пригадати однорукого поета? — спитав мене Дік Норт.
Я похитав головою. А втім, якщо чесно, то я не розуміюся на поезії й навіть імені жодного дворукого поета не можу пригадати.
— Одноруких серферів я знаю кількох, — провадив він далі. — Відпливають од берега ногами, а не руками. Спритні хлопці. Я сам трохи так умію…
Юкі встала й почала ходити по кімнаті. Зупинившись перед полицею, переглянула назви платівок і, не знайшовши для себе нічого цікавого, скривилася так, ніби хотіла сказати: «Яка дурість!» Після того як музика замовкла, вітальню заполонила сонна тиша. Іноді чулось, як за вікном завивали газонокосарки. Хтось голосно когось кликав. Тихенько бряжчали на вітрі металеві дзвіночки. Щебетали пташки. Одначе тиша все це пересилювала. Будь-який звук, що раптом з’являвся, вмить у ній тонув, не залишаючи по собі жодного сліду. Здавалося, ніби тисячі невидимих мовчунів, користуючись безшумними невидимими пилососами, збирали геть-усі навколишні звуки. Як тільки десь бринів найменший звук, вони зліталися туди й глушили його.
— Тиха місцевість, правда? — сказав я.
Дік Норт кивнув, із любов’ю глянув на свою єдину долоню й потім іще раз кивнув.
— Так, тиха. І це — найцінніше. Подібна тиша особливо потрібна для роботи таким людям, як ми з Аме. Усякі hustle-bustle нам нестерпні… Ну, як би це сказати… метушня і штовханина. Коли людей стільки, що не протовпитись. А як на вашу думку, в Гонолулу гамірно?
Я не вважав, що в Гонолулу так уже гамірно, але щоб не затягувати розмови, з ним погодився. Як завжди, Юкі поглядала за вікно, а на її обличчі можна було прочитати: «Яка дурість!»