Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— Ну, — протягнув нарешті Каллем. — Може, й знаю одну-дві дороги в лісі, які ведуть до Ловелла. Літо було посушливе, мабуть, по них навіть можна проїхати пікапом.
— Одну-дві?
— Ну, гаразд, три-чотири. — Потім пауза, яку Едді перечекав, бо веселився від душі. — П’ять-шість. — На це Едді теж вирішив не відповідати. — Вісім, — нарешті зізнався Каллем і розсміявся разом з Едді. — Синку, то що ти хотів мені сказати?
Едді глянув на Роланда, котрий простягав йому пляшечку аспірину, затиснуту між двома позосталими пальцями правої руки. Едді вдячно кивнув.
— Я б хотів, щоб ти приїхав у Ловелл, — сказав він у слухавку. — Здається, ми ще не про все поговорили.
— Угу, і я мав би про це здогацатися, — відповів Каллем. — Хоча не можу сказати, що ця думка крутилася в мене в голові. Думав я про те, що скоро поїду дорогою на Монпельє, та все одно щось мене тут тримало, я знаходив собі різні заняття, щоб відтягнути від’їзд, то те, то се. П’ять хвилин тому, якби ти подзвонив, у мене було б зайнято — я балакав з Чарлі Бімером. Його жінку й невістку вбили в магазині, розумієш. А потім я подумав: «Якого біса, поприбираю в хаті, а тоді закину лахи у фургон і поїду». Думати про це я не думав, але підсвідомо чекав твого дзвінка, відколи вернувся додому. То де ви будете? На Черепаховій алеї?
Едді відкрив аспірин і жадібно глянув на пігулки. Наркоманом ти був, наркоманом і лишився, подумав він. Навіть якщо в руках лише безневинний аспірин.
— Угу, — сказав він. Відколи Роланд «познайомився» з ним на борту літака авіакомпанії «Дельта», що мав сісти в аеропорту Кеннеді, він добре насобачився імітувати місцеві говірки. — Ти казав, що ця дорога кільцева і простягається на дві милі від сьомого шосе, так?
— Казав. На Черепаховій алеї стоїть кілька гарних будиночків. — Коротка пауза на роздуми. — І багато з них продаються. А останнім часом там бачили чимало нахожих. Але я, здається, вже казав. Такі події змушують людей нервуватися, а багатії можуть собі дозволити втекти від того, що не дає заснути вночі.
Едді більше не міг чекати. Він узяв три пігулки аспірину й закинув їх до рота, відчуваючи гіркий смак, коли вони танули на язиці. Хоч як йому зараз дошкуляв біль, він готовий був терпіти й удвічі сильніші муки, якби знав, що за це почує хоч півслова від Сюзанни. Але вона мовчала. Він підозрював, що той зв’язок, який існував між ними і навіть за найліпших обставин був хисткий, обірвався з народженням проклятущої Міїної дитини.
— Ви, хлопці, як приїдете на алею, тримайте краще свої стволи під рукою, — сказав Каллем. — А я закину в фургон свій дробовик.
— Чом би й ні? — погодився Едді. — Коли будеш їхати, орієнтуйся на свій «форд», добре? Ти його побачиш.
— Угу, стареньку «ґелексі» важко не помітити. А скажи-но мені, синку, таке. У Вермонт я не поїду, але щось мені підказує, що ви маєте намір кудись мене відправити, якщо я на це погоджуся. То, може, скажеш, куди?
Едді подумав, що наступний розділ життя Джона Каллема (поза всіляким сумнівом, розмаїтого життя) Марк Твен міг би назвати «Янкі з Мену при дворі Короля Багряного». Але вирішив за краще помовчати.
— Ти бував у Нью-Йорку?
— Так, чорт забирай. Сорок вісім годин там якось провів у звільненні, коли був у армії. — Останнє слово в Каллема вийшло особливо протяглим. — Ходив у мюзик-хол «Редіо-Сіті», бачив Емпайр-Стейт-Білдінг. Це те, що пам’ятаю. Мабуть, ще в кілька місцин для туристів зазирав, бо з гаманця тоді кудись ділися тридцять доларів, а за кілька місяців лікар знайшов у мене гонорею.
— Цього разу, щоб підчепити гонорею, в тебе не буде часу. І прихопи кредитні картки. Я знаю, що в тебе вони є, бачив квитанції в бардачку. — Едді придушив у собі шалене бажання розтягнути останнє слово, сказати «в бардаа-ааачку».
— Там такий гармидер, бачив? — спокійно спитав Каллем.
— Угу, не те слово, схоже на черевики, які собака пожував і виплюнув. До зустрічі в Ловеллі, Джоне, — сказав Едді й повісив слухавку. Подивився на пакет у руках Роланда й питально здійняв брови.
— Сендіч «пуер бой», — відзвітував Роланд. — Побільше майонезу чи як там його. Особисто я волів би їсти соус, не схожий на сперму, але діло твоє.
Едді підкотив очі.
— Роланде, ти молодець, умієш розбурхати апетит.
— Правду кажеш?
Едді довелося вкотре нагадати собі, що Роланд майже позбавлений почуття гумору.
— Правду, правду. Ходімо. Сандвічі зі спермою і сиром я можу їсти й за кермом. До того ж нам треба обговорити план дій.
План дій, за обопільною згодою Роланда й Едді, полягав у тому, щоб Джон Каллем почув їхню історію рівно в такому обсязі, наскільки йому вистачить, аби повірити і не збожеволіти. А потім, якщо все піде добре, вони довірять йому цінну купчу й відправлять до Аарона Діпно. З суворим наказом поговорити з Діпно наодинці, без ненадійного Кельвіна Тауера.
— Разом Каллем і Діпно зможуть відшукати Мозеса Карвера, — сказав Едді. — Я думаю, Каллему можна дати інформацію про Сьюз… приватну інформацію, яка переконає Карвера, що вона досі жива. А далі… що ж, багато залежить від того, наскільки переконливими зуміють бути ці двоє. І наскільки охоче співпрацюватимуть з корпорацією «Тет» у роки свого надвечір’я. Але вони ще можуть нас здивувати! У костюмі й краватці я Каллема уявити не можу. Але як він мандрує країною й встромляє палиці в колеса «Сомбрі»? — Едді замислився, задерши догори голову, а потім усміхнувся. — Так, це я чудово можу собі уявити.
— Сюзаннин хрещений і сам може виявитися старим вередуном, — зауважив Роланд. — Лише з іншим кольором шкіри. Такі люди в колі своїх, ан-тет, розмовляють власною мовою. Може статися, що я маю річ, яка переконає Джона Каллема нам допомагати.
— Сіґул?
— Так.
Едді був заінтригований.
— А який?
Але не встиг Роланд відповісти, як вони побачили щось таке, що змусило Едді натиснути на педаль газу. Вони вже були в Ловеллі, їхали трасою № 7. А попереду хиткою непевною ходою плентався узбіччям старий чоловік з розкошланим і сплутаним волоссям, вбраний у жахливе брудне лахміття, що його навіть з великим перебільшенням не можна було назвати одежиною. На його кістлявих руках й ногах живого місця не було від подряпин і чиряків, що палали темно-брунатною барвою. На босих ногах видніли огидні й загрозливі на вигляд жовті пазурі. Під пахвою він затискав потріскану дерев’яну річ, схожу на поламану ліру. Едді подумав, що недоречніше і розгубленіше на цій дорозі, де єдиними перехожими були серйозні на вигляд бігуни, вочевидь «здалеку», такі підтягнуті й зібрані в своїх нейлонових шортах для бігу, бейсболках і футболках (в одного навіть був на грудях напис «НЕ СТРІЛЯЙТЕ У ТУРИСТІВ»), не виглядав ніхто.