Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)
Шрифт:
Ось який дешевий смiх, коли платити за нього грiшми, але справжню його цiну не вбереш i в мiльйони. Смiх, сказав Салех-бей, це не крам на продаж. Його треба заслужити.
Тридцять третiй аркуш
ПОВЕРНЕНИЙ СМIХ
Мряка тим часом перейшла в дрiбний дощ, але нiхто з чотирьох того не помiтив. Не чули вони й чиїхось непевних крокiв на сходах. Лиш як усi четверо разом замовкли, то почули, що хтось до них спускається, i обернулись.
На вузеньких кам'яних сходах, похитуючись, виринула з темряви худа, згорблена постать. У
То був барон.
Тiмовi знову залоскотав у горлi смiх. "Чорний хiд!" - глузливо пролунало в нього в головi. Таж це чорт iз лялькового театру, рухлива лялька на ниточках, така кумедна та недотепна, що аж жаль було її. I Тiм Талер, хлопець, що знову навчився смiятись, стримав себе: не засмiявся.
Барон сiв на кам'яний схiдець i повернув своє бiле як крейда обличчя з мiцно стуленими губами до Тiма та його товаришiв.
Тiм пiднявсь до нього.
– Вернiться в лiкарню, бароне.
Троч пiдвiв на хлопця очi й ще мiцнiше стис губи.
– Бароне, вам не можна тут сидiти.
Тодi Троч нарештi розтулив рот i хрипким голосом спитав:
– А на що ви забивались, пане Талер?
– На один пфенiг, бароне.
– На один пфенiг?
– Троч аж пiдхопивсь, але зразу ж обперся знову об стiну. Майже жiночим голосом вiн вереснув:
– Дурнi! Ви б могли забитись на мою спадщину!
Згори надбiг, перестрибуючи через три схiдцi зразу, знайомий Тiмовi шофер.
– Пане бароне, вам же не можна так!
– Дайте менi двi хвилини поговорити з цим юнаком, а тодi вiдвезете назад у лiкарню.
– Як хочете, але в такому разi я нi за що не вiдповiдаю, пане бароне!
Шофер пiднявсь на кiлька схiдцiв вище й став там.
А внизу при пiднiжжi сходiв стояли Джоннi, Крешимир та пан Рiкерт - мовчазна Тiмова охорона.
– Можна на хвилину спертись на вас, пане Талер?
– Будь ласка, бароне! Я тепер при силi!
– Тiм тихенько засмiявся.
Троч зiперся на юнакове плече.
– Ваша спадщина, пане Талер...
– Я зрiкаюся її, бароне!
Троч отетерiв, але тiльки на одну мить.
– Розумно робите, - сказав вiн.
– Це спрощує все дiло. А маючи пароплавство, ви зможете жити бiльш-менш у достатку.
– Пароплавство, бароне, я подарую своїм друзям.
Троч з подиву так вирячив очi, що те видно було навiть крiзь темнi окуляри.
– Але ж тодi наша угода не дала вам нiякої користi, пане Талере. Ви тепер такий самий бiдний, як були спочатку! Не маєте нiчого, крiм прогорiлого лялькового театру!
Тiм засмiявся вже голоснiше.
– Ваша правда, бароне. Я мушу все починати спочатку. Але те, що я маю тепер, за останнi роки стало для мене цiннiше, нiж
– Що ж це таке?
Замiсть вiдповiдi Тiм просто засмiявся на весь голос. Барон вiдчув, як пiд його рукою трясеться вiд смiху хлопцеве плече. I почув у тому смiховi зовсiм новi нотки, густiшi, мужнiшi, нiби акомпанемент до давнього смiху-дзвiночка. Троч вiдвернувся й махнув рукою своєму шоферовi. Той квапливо збiг униз, пiдхопив барона пiд руку й повiв нагору.
Тiм гукнув:
– Видужуйте, бароне! Щоб були знову цiлий-здоровий! I спасибi вам за всю науку!
Троч не оглянувся. Шофер почув, як вiн буркнув:
– Еге, цiлий! Як же я буду цiлий без цього!
Тiм дивився вслiд бароновi, аж поки того поглинула темрява.
Тiмовi друзi теж пiднялися до нього й проводжали Троча поглядами. Джоннi прогув:
– Такий багатющий, а щастя чортма!
За хвилинку й вони побрались нагору. Попереду, на набережнiй, загурчав, заводячись, мотор, рушила з мiсця машина, i гудiння мотора стихло вдалинi.
Скоро вони вийшли на набережну. Навпроти стояло темною тiнню таксi родича Джоннi.
– Їдьте до мого гаража, Джоннi, - сказав пан Рiкерт, - Ми пройдемося пiшки.
– А хiба ви й досi живете в тiй бiлiй вiллi, пане Рiкерт? Барон же казав менi, що ви тепер працюєте вантажником.
– Так воно й є, Тiме. Завтра я тобi все розкажу. Ти ж не вiдмовишся погостювати в мене?
– Ну, що ви, пане Рiкерт! Я ж iще повинен вашiй матусi показати, що вже вмiю смiятися. Чи, може...
– Тiм вiдвернув обличчя.
– Може, вона вже...
– Нi, нi, Тiме! Жива й здорова! Ходiмо!
Над дверима до вiлли свiтилася лампочка. Бiлi дверi з круглим балконом над ними та з двома свiтлими кам'яними левами обабiч них нагадували острiв у океанi темряви, привiтний, гостинний берег пiсля довгих блукань у бурхливому морi.
Тiмовi здушило горло, коли вiн пiдiйшов до лагiдних левiв. А коли вiдчинилися дверi й вийшла, спираючись на палицю, старенька панi Рiкерт, повненька, круглявенька, з бiлими як снiг кучериками, хлопець насилу стримався, щоб не розревтись та не кинутись їй на шию. Спинившись перед нею, вiн пробелькотiв, смiючись i плачучи воднораз: "Ну, що ви тепер скажете, панi Рiкерт?" Але нiхто тих слiв не зрозумiв, та й не намагався зрозумiти, бо командування вже перебрала до своїх рук старенька господиня. Вона спитала:
– Все гаразд, Крiшане?
А коли син її кивнув головою, полегшено перевела дух i сказала:
– Так це ж треба вiдсвяткувати, дiтки! Але хлопець хай лягає спати. Бо вiн зовсiм не при собi.
Як звелiла панi Рiкерт, так i сталося: Тiмовi довелось хоч-не-хоч лягти в лiжко, i виявилося, що так воно й краще, бо вiн майже зразу заснув, як каменюка.
Другого дня старенька влаштувала так, щоб бути вдома самiй, коли прокинеться Тiм. Зробити це було неважко, бо хлопець прокинувся аж пополуднi.