Трансгалантичний розвідник

Брошкевич Ежи

Тут треба додати, що коли Алька спитала: “Що ж нам робити?” і коли всі троє підійшли до екрана, дивлячись на Антонова і чекаючи його вказівок, переважна більшість людей так само наблизилась до своїх екранів. Думали вони всі приблизно так: “Я б дуже пишався (або дуже пишалася), якби це були мої діти”.

Антонов схилив до Альки гарне чорне лице й відкинув пасмо волосся, що спадало на очі.

— Я б дуже пишався, — сказав він таким басом, наче говорив у бочку, — якби ви були мої діти.

У Альки заблищали очі.

— Пробачте, —

мовила вона. — Але я тільки-но спитала вас: що нам робити? Чому ви не відповідаєте?

Антонов ще нижче схилив голову, і пасмо волосся знову впало йому на очі.

— Вибачте, — сказав він. — Але я маю право згаяти ще хвилю на цю марну хвалу. У вас є ще чимало часу, поки “Перший Розвідник” дожене Чорну Ріку і поки ви зможете щось робити.

— Скільки? — спитав Йон.

— Сто п’ятдесят шість хвилин, — усміхнулась Долорес. — Дозвольте й мені сказати, що я б дуже пишалася, якби…

Алька так скривилася, що Долорес замовкла на півслові, і усмішка в неї на устах погасла. Та Алька миттю опанувала себе.

— Вибачте, — сказала вона. — Я поводжусь, як мала дитина. Це тому, що…

Дівчина не закінчила своєї думки. Що ж вона хотіла сказати? Дев’яносто відсотків фахівців, які спостерігали ту сцену, твердили, що кінець мав бути такий: “(що) я дуже люблю маму й тата”. Інші доводили, що воно мало звучати так: “(що) я палко люблю маму й тата”.

Однак Алька не була б Алькою, якби казала такі речі вголос. Вона тільки потерла рукою чоло, і той рух був гіркий, як плач.

— Майку, — мовив Йон. — Ми, звичайно, дуже пишаємося тим, що ви пишалися б, якби… і так далі. Але найбільше ми хотіли б збагнути свої можливості і дізнатися, нарешті, що треба робити.

Ту мить у невеличкій залі керівництва Бази, де були Майк і Долорес, пролунали два потужні удари в гонг. То був сигнал, який свідчив, що Супермозок Бази закінчив опрацьовувати доручене йому завдання.

— Ти спитав якраз до речі, — сказав Назим.

А Майк усміхнувся Альці.

— Бачиш, люба? — сказав він. — Ми не такі винні, як вам здавалося. Просто, ми також чекали на… нього.

Він кивнув головою на маленьке зелене світло, що блимало на задній стіні зали. То було око Супермозку. Задоволене, що добре виконало свій обов’язок, воно моргало їм зеленою зіницею.

— Отже, — сказав низьким басом Майк, — увага.

Йон ще на якусь секунду подумав, що коли йому судилося зазнати в житті чогось незвичайного — якщо взагалі пощастить пережити цей день, — то якраз оце й починається те незвичайне.

— Програма дій, яку ви зараз почуєте, — сказав Антонов, — є наслідком праці восьми тисяч фахівців Бази. З першої хвилі тривоги на “Розвіднику” вони внесли низку пропозицій Супермозкові Тритона. Він відібрав найкращу з них.

— Щоб ви знали, — додав Назим, — що в цій програмі взято також до уваги добровільно внесені пропозиції з усіх планет

та їхніх супутників сонячної системи. Таких пропозицій було близько ста мільйонів.

— Дякуємо, — сказали близнята.

— До речі, — мовила Долорес, — ще одна інформація: вам надійшло в кількасот разів більше привітань.

— Дякуємо, — відповіли хором близнята, Йон і Робик.

Майк Антонов вів далі:

— Питаєте, що вам робити?

Він обернувся до блискучого ока Супермозку.

— Гей, Супере, дай нам схему.

Супер мовчки висвітлив найпростішу і найпрозорішу схему місця катастрофи. То була звичайна біла карта неба з нанесеними на ній координатами. Карта тієї ділянки неба, що її видно було із сектора Десятої Тисячі.

На тлі карти Супер висвітлив довгу чорну стрічку, яка роєм темних крапок оточила дві світлі малесенькі рисочки.

— Будь ласка, — сказав Майк. — Он вам загальна картина становища.

Він показав на темну стрічку:

— Оце Чорна Ріка. Найбільший і найшвидший з усіх відомих досі метеорових потоків, що стають на перешкоді в околиці нашої системи. Складається він з метеорів діаметром від п’ятисот метрів до десяти кілометрів. Місцями трапляються лавини дуже дрібних і дуже густо скупчених метеорів.

Майк заклопотано обернувся до дітей:

— Однак тут є якийсь невідомий чинник, дуже небезпечний. Потік порушує зв’язок, ламає радіохвилі і телехвилі, а якщо й пропускає їх, то такі спотворені, що їх годі прочитати. І “Альфа”, й “Бета” весь час намагаються зв’язатися і з вами, й з нами, але без успіху. Замість слів доходить тріск, замість зображення — мигтіння.

— А чи… вони живі? — спитав Алик.

— Напевне живі, — відповіла Долорес.

Майк став трохи збоку від білої карти неба, посередині якої чорніла смуга метеорового рою. На краю карти з’явилася кругла плямка.

— Цю мить, — сказав Майк, занепокоєно потираючи чоло і вказуючи на ту плямку, — “Розвідник” відділений ще сто п’ятдесятьма хвилинами лету до того місця в Чорній Ріці, де застряли космольоти. “Розвідник” — єдиний корабель, здатний наздогнати такий швидкий потік, як Чорна Ріка, не ризикуючи, що погоня вичерпає його силу й він ніколи не зможе вернутися.

— Підрахунки показують, — втрутилась Долорес, — що будь-який інший корабель не зумів би догнати Чорну Ріку раніше ніж… через вісім років.

— Через скільки? — здивувався Алик.

— Через вісім років, — повторила Долорес.

— І от, — вів далі Майк, — уявімо собі хвилину, коли “Розвідник” опиниться в тому місці, де застряли обидва космольоти. Це буде через…

На екрані з’явилися числа: 138, 71, 68. Отже, до тієї миті, про яку казав Майк, залишилося ще сто тридцять вісім хвилин сімдесят одна і шістдесят вісім сотих секунди.

“Як мало”, — подумала Алька.

“Як багато”, — подумав Йон.

— Тоді, — сказав Майк, — ви будете ось тут.