Трансгалантичний розвідник
Шрифт:
Майк, Долорес і Назим одночасно підняли долоні вгору.
— Хай вам щастить, — гаряче мовив Майк. — Бажаємо вам успіхів. До побачення, Друзі!
Майк Антонов назвав їх друзями. Діти на відповідь поважно кивнули.
Перший керівник “Розвідника” Йон Сого від імені всіх трьох гукнув:
— До побачення!
І екран Центральної Камери погас.
— Ось ми й знову самі, — сказав Йон.
Алик потер руки так, як недавно Назим.
— Нас чекає добра робота, — сказав він і скривився: — Йоне, залиш мені Робика. Ти ж будеш
Йон обернувся до робота:
— Як, Робику? Ти згоден?
Робот неспокійно озирнувся навколо, ніби його неслухняні думки розвіялись на всі боки. Потім на обличчі в нього знову з’явилася звичайна ввічлива усмішка.
— Слухаю, керівнику, — сказав він. — Звісно, згоден. Час братися до роботи.
Йон кивнув головою.
— Ми з Алькою йдемо просто до стартової вежі. Ви обоє йдіть до батареї.
Тоді ще підвів голову до стелі:
— Наказ “Розвідникові”. Постійно підтримуй між нами звуковий зв’язок.
— Слухаю, — сказав голос.
Йон з Алькою стали на квадрат швидкісного ліфта. Перше ніж дати наказ: “Стартова вежа”, хлопець помахав рукою Аликові й Робикові, які до свого місця мали їхати транспортером.
— Ну, бувайте, — усміхнувся Йон. — Тільки ж бережіться, щоб не сталося якогось лиха.
— Ти хіба забув, — тихо сказав Робик, — що в моїй присутності з вами ніякого лиха статися не може?
За мить вони перестали вже бачити одні одних.
До тієї миті, коли мав початися наступ на Чорну Ріку, залишалася рівно шістдесят одна хвилина.
— Шістдесят одна, — повідомив голос “Розвідника” саме тоді, коли швидкісний ліфт виніс Йона з Алькою до Головної Камери стартової вежі.
— Глянь, — шепнув Йон Альці, показуючи на екран.
У глибині екрана з’явилася ще маленька й туманна, але вже добре помітна смуга Чорної Ріки.
Якусь мить діти придивлялися до тієї імлистої стежки. Потім задня стіна камери розсунулася. “Розвідник” показував дорогу до бойового космольота. Йон з Алькою мовчки побігли туди.
Невеличкий коридор закінчився щільно закритим з усіх боків помостом. Склеписті двері в одній стіні були війстям до бойового космольота. Кручений коридорчик вивів Альку з Йоном до кабіни пілота й стрільця.
Бойовими космольотами в основному керували автоматичні пілоти, а боротьбу з метеорами провадив автоматичний стрілець. Проте бували хвилини, коли кермо мусила взяти до рук жива людина чи коли прицільні прилади слухали тільки свідому людську волю.
Алька і Йон мовчки зупинилися перед двома прямокутними пультами. Кожен з них мав свій екран і свій кермовий апарат.
Ліворуч було місце для пілота, а праворуч — для бойового стрільця.
Кабіна цього космольота відрізнялася від кабін дослідницьких або пасажирських космольотів лише формою крісел.
Як відомо, бойові космольоти мусіли бути готові до всього: до шаленої швидкості, до стрибків, до зміни напрямку руху,
Саме тому крісла пілота й стрільця тут до найменших дрібниць нагадували звичайнісінькі сидіння в простих космольотах. То були величезні охоронні скафандри, в яких людина ховалася цілком і навіть після катастрофи чи вибуху могла в такому скафандрі довгий час перебувати в космічному просторі.
— Увага! — почувся голос Пеера. — Прошу зайняти місця. Скафандри самі припасуються до росту пілота й стрільця.
— Дякую, — мовив Йон і звернувся до Альки: — Сядьмо, зробимо пробу. Кожен на своє місце.
Алька мовчки кивнула головою.
— П’ятдесят сім, — сказав голос, що був зобов’язаний повідомляти час через кожну повну хвилину.
Алька сіла перша. Тоді крісло, що досі було схоже на губчатий зів’ялий келих якоїсь величезної квітки, відразу огорнуло її. Не стало гарної тендітної дівчини. Перед екраном стрільця сиділо тепер велике, незграбне створіння.
Створіння те тихо засміялося Альчиним голосом:
— Як кумедно.
Йон сів навпроти пульта пілота. Скафандр піднявся і окутав хлопця з усіх боків. Виявилося, що зсередини він прозорий, як повітря, і не тяжчий від звичайної сорочки.
— Справді кумедно, — сказав Йон.
Алька знову тихо засміялася.
— Не говори так голосно, — майже пошепки мовила вона. — Верещиш мені просто у вуха.
Дійсно — голос її Йон чув наче коло самого себе.
— Пробач, — трохи засоромився хлопець. — Я вперше в двоособовому бойовому космольоті. І в одноособовому, — засміявся він, — був тільки раз. І то на візіофільмі. Годину тому.
— Уяви собі, що я так і думала, — сказала Алька. — А що далі?
— Спробуй покрутити кермо прицілу.
Сам він поклав огорнені масою охоронного скафандра руки на кермо і відчув щось дивне: наче скафандр мав власну нервову систему, яка долучалась до Йонових нервів. Хоч рукавиці були десять сантиметрів завтовшки, Йонові здавалося, що він тримає важіль керма голими руками.
— Якось незвично, — пробурмотів він.
— Я теж уперше відчуваю таке, — мовила Алька.
— А ти можеш вільно рухати прицілом? — спитав хлопець.
— Так, можу.
— Ну то… — Йон завагався, поки надумав, що робити далі, — ну то ходімо тепер до екрана в стартовій вежі.
— А як ти здіймеш скафандр?
Йон на мить розгубився, але зразу ж упевнено наказав:
— “Розвіднику”, зніми скафандр.
Ніхто не озивався.
“Що це означає?” — злякався хлопець.
— “Розвіднику”! — знову сказав він. — Зніми…
— Крісла, — додала Алька.
Так, саме слово “крісла” виявилося тим, що треба. Скафандри опали з їхніх постатей. Діти підвелися, перезирнулися і пирснули сміхом, хоч в їхніх очах ще світився переляк.