Трансгалантичний розвідник

Брошкевич Ежи

А за мить Алька спитала:

— Чи то… “Розвідник?”

— Ні.

— Ну звичайно, — погодилась дівчина. — Адже він пробує нас застерегти. Однак…

— Що однак? — спитав Йон.

— Чи він часом не прикидається?

— А ти як думаєш? — у свою чергу спитав хлопець.

— Думаю, що ні.

Йон кивнув головою. Проте обличчя його було похмуре.

— Всього можна сподіватися, — сказав він.

— Про що ти тепер думаєш?

Йон

не відповів. І тільки тоді, коли вони вийшли із заростей, що оточували лабораторії, і побігли великою заквітчаною лукою у напрямі великої бані Головної Камери, що видніла здалека, озвався майже пошепки:

— Я спочатку думав, що це… чужинці.

— Які чужинці?

— З космосу!

Алька аж зупинилася з подиву, Йон не чекав її, і вона насилу догнала його — адже вони пробігли вже близько кілометра.

— Дурниці! — крикнула вона, важко дихаючи.

Хлопець знову не відповів. Він мовчки біг далі. Альці було щораз важче встигати за Йоном.

— Йоне, не біжи так швидко, — попросила вона.

Хлопець відразу зупинився, а коли Алька хотіла бігти далі, притримав її за руку.

— Відпочинь.

Дівчина так засапалась, що не могла й слова вимовити. Вона тільки кивнула головою.

— Бачиш, — пробурмотів він. — Далі вже не біжімо, а ходімо, крок за кроком.

Йон також задихався, але на Сатурні він багато й охоче бігав, тому вже за хвилину міг знову розмовляти.

— Всього можна сподіватися. Але я теж вважаю, що чужинці, якби появилися тут… що взагалі всі ці вибрики надто дурні. Якби хтось завітав на “Розвідника”, то найперше захотів би порозумітися з нами.

— Може, “вони” тільки оглядають “Розвідника”?

— Хто “вони”? Що значить “оглядають”?

— Коли я була мала, — сказала Алька, ніби між іншим, — то хотіла заглянути в кожну іграшку. І кожну псувала.

— Ага. Отже, ти вважаєш…

— Ні, — мовила Алька. — Вважаю, що то все дурниці.

Йон засміявся.

— Ти вже відпочила?

— Так.

— Ну, то гайда!

Вони знову побігли.

— Найважливіше, — сказав Йон, — направити пошкодження… якось дати собі раду…

— З чим?

— Та з тим “чимось”!

— Зрештою, нам нічого так дуже квапитись, — мовила Алька.

Йон не зразу збагнув, що Алька мала на думці, а коли збагнув, то з радості так ляснув її по спині, що вона мало не впала.

— Правду кажеш, — вигукнув він.

— Звичайно, правду, — насилу вимовила Алька, — але навіщо мені ламати з цього приводу ребра?

Йон пропустив її слова повз вуха.

— Адже, — думав він уголос, — важливо те, що ми доженемо Чорну Ріку. Якщо ми не встигнемо врятувати їх тепер, то зробимо це трохи пізніше. В крайньому разі попросимо з Бази

нову програму. Адже…

Дівчина знову глянула на Йона досить неприємно.

— Адже, адже… — передражнила вона його. — Адже це було зрозуміло з самісінького початку.

Раптом Йон став як укопаний. Він мав такий вираз на обличчі, наче побачив щось жахливе.

— Справді, це було зрозуміло з самого початку, — прошепотів він.

Алька перелякано побачила, що хлопець зблід. Що його так вжахнуло?

— Що сталося? — спитала вона.

Йон стріпнув головою, наче йому зненацька хтось забив памороки.

— Це неможливо.

— Що? Скажи, що? — підганяла його дівчина.

Хлопець боляче стиснув її за плече. Алька вирвалася від нього і аж крикнула:

— Кажи!

Він глянув на неї, як на зовсім чужу. Погляд у нього й досі був якийсь несвідомий і переляканий.

— Ходи, — мовив Йон. — Зараз скажу.

Навколо них квітла найкраща лука на “Розвіднику”. Вгорі щебетала якась пташка, в траві без упину цвірінчали коники, крикливі, неугавні, зовсім як на Землі, десь на півдні.

— Боюсь, — сказав Йон. — Дуже боюсь, що доведеться просто кричати “рятуйте”.

— Що ти сказав? — спитала Алька. — Кричати “рятуйте”?

Хлопець мовчки йшов далі. До Камери залишилось кілька кроків.

— Розумію. — сказала Алька. — Я вже кричала “рятуйте”, але це не допомогло.

А що за цей час відбувалося в Алика й Робика?

Треба вернутися до тієї хвилини, коли Алька і Йон у Головній Камері стали на блакитний квадрат швидкісного ліфта.

Алик дивився на них і тільки кліпав очима. Вони просто в одну мить зникли.

Тоді хлопець штовхнув ліктем Робика й сказав:

— Ну, артилеріє, струнко!

— Вільно! — засміявся Робик і кумедно скривився.

Алик здивовано приглядався до зморщок і веснянок на Робиковому обличчі.

— З вами, сатурнянськими роботами, — сказав він, — ніхто не може змагатися. Я б ніколи не сказав, що ти не людина.

— А це добре? — спитав Робик.

— Хіба я знаю? — відповів Алик.

Робик усміхнувся трохи сумно:

— Все залежить від обставин.

Саме ту мить “Розвідник” повідомив, скільки часу залишилось до початку їхнього наступу на Чорну Ріку.

— Шістдесят хвилин, — сказав голос.

— Їдьмо, — звелів Алик.

Транспортер, на який вони стали, повільно рушив з місця, але відразу ж почав набирати швидкості. Він поніс їх у підземний тунель Оксамитова губка стін мигтіла світловим візерунком. Транспортер легенько погойдувався під ногами. Алик, усміхаючись, глянув на Робика.

— Ти завжди був такий симпатичний? — спитав він.

— Ні, — заперечив Робик. — Ти ж знаєш, що ми, роботи-опікуни, по-своєму ростемо разом з вами. Але… — завагався він, — думаю, що нам краще поговорити про…