Трансгалантичний розвідник
Шрифт:
Тиша. Темне нутро батареї мовчало. То була наче невисловлена погроза, німе застереження.
— Від кого ти застерігаєш? — ще раз спитала Алька.
Але й цього разу не отримала відповіді. І, не міркуючи довше, вона побігла назад, до стартової вежі.
Дорогою Алька навмисне уникала місць, де могли бути які-небудь автомати й механізми “Розвідника”. Тож вона перестрибнула рухому стежку, обминула квадрат швидкісного ліфта і, замість перебігти через маленький, хиткий місток, переплигнула вузенький потічок, що трохи далі розливався у невеликий
Нарешті дівчина знов опинилася біля вежі. Тут вона стала, уважно озирнулася довкола. І раптом, хоч їй ніщо не загрожувало, з цілком спокійним обличчям, але голосом, що аж тремтів з жаху, закричала:
— Рятуйте! — і ще раз: — Рятуйте!
Відповіді вона й не сподівалася, бо відразу ж кинулась бігти далі навколо вежі, знову до головної брами. Мчала вона скільки було сили.
Коло вежі, звідки приблизно через півгодини вона і Йон мали вилетіти космольотом, дівчину охопила тривога.
“Приблизно через півгодини? — міркувала, біжучи, Алька. — Яке це має значення? Ніякого, коли треба діяти з точністю до одної десятої і одної сотої секунди”.
Дівчина саме добігла до широкої алеї, що вела до брами стартової вежі. Тут вона стала як укопана: брама була зачинена.
І аж тепер обличчя Альчине набрало такого виразу, який повинно було мати, коли вона кричала “Рятуйте!”. Проте вона ані зойкнула. Ту хвилю кричати не мало ніякого сенсу.
Взагалі ніщо не мало сенсу. Вперше в житті дівчина подумала: “Все це не має аніякісінького сенсу. Немає і ніколи не мало”.
Вперше в житті її огорнуло почуття цілковитої байдужості до всього, що люди створили собі на користь.
Ось найкращий штучний супутник усіх часів, наймайстерніше спроектована механопланета, славетний над славетними, найвідважніший “Розвідник” обернувся раптово в пастку. В пастку на трьох безпорадних, відокремлених одне від одного і залишених самих на себе дітей.
— Чекай, — сказала собі Алька вголос. — Ще матимеш час упадати в розпач. Краще подумай, що все це означає.
Вона потерла долонею чоло й задумано прошепотіла:
— Ти просто істеричка, серденько.
Адже взагалі “Розвідник” працював як слід: штучні сонця світили й гріли, повітря було чисте й прозоре, як кришталь, все росло собі, як завжди. Коли б такі дивні речі сталися в інший день і в звичайних умовах, то можна було б подумати, що то якась надпрограмова розвага. Звісно, з технічного погляду це був би всесвітній скандал. Але з людського?
Однак це був не звичайний день. І події на “Розвіднику” були вже не скандалом, а нещастям.
Може, “Розвідник”, боячись за свою власну долю, перестав коритися людям? Вже здавна ходили про це і смішні жарти, і грізні, таємничі пророкування.
— Настане день, коли машини збунтуються, — розказували дотепники і дурні базіки.
“А чи не може й справді таке статися? — подумала Алька. — Якщо в розвідувальних приладах “Альфи” сталася заводська помилка, то чи немає якоїсь хиби і в “Розвідникові”, що штовхає планету на бунт проти людей?”
— Ні, це неможливо, —
“Але ж чи напевне таки неможливо?” — міркувала дівчина.
Саме ту мить, ніби навмисне, озвався голос “Розвідника”:
— Увага, керівники! Увага, керівники! Треба негайно…
— Що треба?! — несамовито крикнула Алька, бо після слова “негайно” настала хвилинна тиша, а тоді “Розвідник” знову сказав: “Негайно… не-гай-но…”— і замовк.
Та все ж обличчя Альчине проясніло, ніби на “Розвіднику” засвітилося третє, додаткове сонце. Бо ту саму хвилю, коли Пеер марно силкувався докінчити рапорт своїм керівникам, йому принаймні пощастило досягти одного — відчинити браму стартової вежі.
Звідти до Альки кинувся Йон.
— Ох, Йоне, — прошепотіла дівчина.
— Нарешті! — зрадів хлопець. — Ти бачила їх?
— Ні.
— Я так і думав.
— Що далі? Що нам робити?
Йон узяв Альку за руку.
— Я ще й сам добре не знаю, — сказав він. — Але конче треба щось почати. У нас мало часу. Бачиш?
Крізь відчинену браму було видно екран. Майже половину його великої поверхні займала тінь Чорної Ріки, що зростала з кожною секундою.
— Що накажеш, керівнику? — діловито спитала Алька.
Йон вдячно усміхнувся їй.
— У нас лише два виходи, — швидко сказав він. — Або спробувати повернутися в космоліт, або якось дістатися до Головної Камери й дізнатися, в чім річ. Що ти радиш?
— Головну Камеру.
— Чому?
Дівчина не роздумувала й чверті секунди.
— Дуже просто, — почала Алька з надзвуковою швидкістю. — Коли ми доберемося до космольота і навіть вчасно стартуємо, то не впевнені, що “Розвідник” буде діяти за визначеною програмою, що він не згубить нас у просторі, не втече з небезпечної зони тощо.
Йон кивнув головою.
— Отже, треба дістатися до Головної Камери, — вела далі дівчина, — бо лише там…
— Лише звідти, — перебив їй Йон, — можна з’єднатися з Базою.
— Ба навіть самим направити пошкодження.
— Біжімо.
Вони помчали до Камери. Раптом Йон, що біг перший, схопив дівчину за плече.
— Глянь-но! — мовив він, показуючи на рухому стежку, ту саму, що її перед кількома хвилинами Алька обережно обминула.
— Що?
— Вона рухається не в той бік, що повинна рухатись, — сказав хлопець.
Алька лише кивнула головою.
— Тепер сюди, — мовив Йон і звернув убік від лабораторій.
Вони бігли рівною, пружною, як губка, алеєю.
— Як ти гадаєш, що все це означає? — спитала дівчина.
— Всього можна сподіватися, — відповів Йон.
Вони бігли поруч, як два бігуни: швидко, але без поспіху, з усієї сили, але рівномірно. І тільки перемовлялися короткими словами.
— Всього можна сподіватися, — знову сказав Йон.