Трансгалантичний розвідник
Шрифт:
— Поки що не треба, — перебив його Алик. І зразу ж ввічливо пояснив, чого він хоче: — Сподіваюся, що такими питаннями я не завдаю тобі прикрості. Адже я вперше в житті бачу сатурнянського робота. Наші, земні, набагато гірші. Отож вибач мені, проте…
— Будь ласка, — усміхнувся Робик. — Нічого. Ти хочеш знати, який вигляд мав я раніше? Дуже просто. Коли Йон був ще зовсім маленький, я скидався на рухому іграшку: замість носа мав співучого дзьоба, замість очей — рухомі світлячки, замість рук — брязкальця.
— Мабуть,
Робик скромно кивнув головою.
— Непоганий. Я був дуже спритний і кумедний, Йон страшенно любив мене.
— Ну, він і тепер тебе любить, — сказав Алик.
— Я став схожий на людину з того часу, коли Йон почав розрізняти людей. Відтоді ми разом “ростемо”, тільки що я… — Він не скінчив, бо ту мить транспортер, раптово гальмуючи, вніс їх до просторої круглої зали.
— Це артилерійська позиція, — сказав голос “Розвідника”.
— Доповідаємо: ми прибули, — засміявся Алик.
Він згадав ці смішні слова з якогось фільму про так звані “армії” доісторичних часів.
— Приймаю накази, — мовив голос, що явно не зрозумів Алика.
Хлопець кивнув головою.
— Будь ласка, покажи кермо, а також екран прицілу головного вогнемета, — мовив він.
— Це наказ?
— Наказ.
— Слухаю. Прошу до середнього пульта.
— Розумію, — сказав Алик.
У залі, де містилася головна позиція проти-метеорної батареї “Розвідника”, було три пульти для артилеристів.
— Це не педагогічно, — поскаржився Алик. — Раніше мені забороняли гратися ручним реактором, а тепер відразу доручили найпотужніший позитроновий вогнемет.
Робик пирснув сміхом, але зразу ж споважнів.
— Ти, здається, блазнюєш, Алику, — дорікнув він йому.
— Не здається, — зітхнув Алик, — а напевне.
— Чому?
Алик безпорадно глянув на Робика.
— Тому, мій любий Робику, що я трохи боюся. Розумієш?
— Не зовсім, — чесно признався Робик.
Алик усміхнувся і сів до середнього пульта. Перед ним зразу засяяв великий круглий екран.
— Отже, це вона, — шепнув Алик.
— Хто?
— Чорна Ріка.
— П’ятдесят хвилин, — почувся голос “Розвідника”.
Алик показав у глибині екрана на маленьку й ще туманну, але вже цілком виразну стежку метеорової Чорної Ріки. Якусь мить обидва мовчки вдивлялися в далеку, імлисту смугу.
— “Розвіднику”! — гукнув Алик.
— Слухаю.
— Прошу дати мені пробний постріл.
— Даю.
На екрані з’явилося світле кружальце ручного прицілу. Правда, звідси ще годі було досягти метеорового потоку. Проте Алик вибрав на смузі скупчення маленьких крапок. Він хотів перевірити, чи швидко він зуміє скерувати на них кружальце прицілу. І переможно усміхнувся. Досить було ледь помітного руху, навіть не всієї руки, а лише двох пальців, щоб яскраве кружальце зразу ж слухняно накрило те скупчення на смузі.
— Чудово, — сказав
Алик легенько натиснув на педаль. На екрані мигнув яскравий блиск — швидше, ніж спалах зірки, що падає на землю.
Алик хотів радісно засвистати — він згадав, нарешті, мелодію одної забутої, але дуже гарної пісеньки. Та не встиг засвистати, бо Робик зненацька весь затремтів, почув щось жахливе.
— Що сталося? — спитав Алик.
— Не знаю, — відповів Робик.
— А чого ж ти?
— Стривай, — махнув рукою Робик. Видно було, що він до чогось прислухається. Але до чого?
“Хіба людина може перевірити, до чого він прислухається?” — заздрісно подумав Алик. Адже годі порівнювати досконалість людського чуття з чуттям пересічного робота, вже не кажучи про сатурнянських феноменів. Взяти хоча б слух. Роботи чули ультразвукові хвилі, радіохвилі, телехвилі і десятки тисяч інших речей. Алик завжди казав, що роботи не помирають зі сміху з людської недолугості тільки тому, що машини з природи лагідної вдачі.
Тепер Алик тихо чекав Робикових пояснень. Чекав покірно, але нетерпляче. Зрештою, навіть за таких обставин неспокій робота був чимось незвичайним.
Та виявилось, Робик і не думав пояснювати, що його збентежило.
“Він схожий на пса, що зачув змію”, — подумав Алик і згадав, як бабусин Дінго в Делі не зносив навіть сумирних водяних вужів.
Робик тільки попросив:
— Почекай на мене хвилинку.
— А куди ти? — спитав хлопець.
— Я зараз повернуся, — сказав Робик і ступив на стрічку транспортера в напрямку “поверхня”. Транспортер зразу ж рушив, і стіна замкнулася за ним, наче тінь.
Алик похитав головою.
— Трохи неспокійні канікули, — сказав він у бік екрана і хотів блазнювати й далі на цю тему, але нічого не виходило.
Він був сам, отже міг дозволити собі хвилю смутку. Хвилю “слабкодухості”.
— Як так піде далі, — сказав хлопець сам до себе, — то нам ще й канікули продовжать. Тоді ми помремо з нудьги.
Проте думка, що людина може померти з нудьги, була така неймовірна й така неймовірно смішна, що він просто зареготав. А коли ще й пригадав “кашель засапаної зозулі”, то аж заплакав зі сміху.
Але враз замовк. В одну мить. Бо почувся голос “Розвідника”, в якому бринів переполох, чи навіть жах.
— Увага! — сказав голос. — Ува-а-а…
Це друге “ува” перейшло в якесь відразне белькотіння.
— Що? — спитав Алик.
Ніхто не відповів. Тільки ще раз почулося те безпорадне “ува”, потім настала страшна тиша.
Алик підвівся й озирнувся довкола.
— Я, мабуть, сплю, — сказав він. — Прокинься, Алику!
Тиша.
В глибині екрана мовчки зростала й повільно наближалася смуга Чорної Ріки. Найгірше те, що на “Розвіднику” почало щось діятись. Діятись серед тиші й мовчанки, яку було ані збагнути, ані стерпіти.