Три майстри. Бальзак, Дікенс, Достоєвський

Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2015 році

Stefan Zweig

DREI MEISTER

BALZAC * DICKENS * DOSTOJEWSKI

Переклад з німецької Богдани Максимнюк

Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мєшкова

Хоча ці три нариси про Бальзака, Дікенса та Достоєвського з’являлися протягом десяти років, вони не випадково поєднані в одній книзі. Головною метою було показати трьох великих і, на мій погляд, чи не єдиних письменників-романістів XIX століття, як осіб, чиї контрастні постаті, однак, доповнюють один одного і, можливо, приводять до чіткішого поняття про творців епічного світу.

Те, що я згадую тут Бальзака, Дікенса та Достоєвського як виняткових письменників-романістів XIX століття, жодним чином не знецінює велич окремих праць Ґете, Келлера, Стендаля, Флобера, Толстого, Гюґо та інших. Деякі з них часто значно перевершують, скажімо, роботи Бальзака й Дікенса. Тому, гадаю, повинен виразно проілюструвати внутрішню непохитну різницю між укладачем роману та романістом. Романіст у кристалізованому, вищому сенсі – це лише енциклопедичний геній, універсальний художник, який (тут розлогість твору та велика кількість фігур слугують аргументами) будує цілий космос, установлює індивідуальний світ зі своїми взірцями, власними законами гравітації та осібним зоряним небом поруч із земним. Це той, хто просочує своєю сутністю всяку фігуру, кожну подію настільки, що вони стають типовими не тільки для нього, але й для нас. Романіст робить це з наполегливістю, яка часто спонукає називати події та людей після прочитаного так, ніби йдеться про індивідів із дійсного життя: бальзаківська фігура, дікенсівський образ, достоєвський характер. Кожен з цих митців формує закон і сприйняття життя через багатство власних форм настільки єдино, що створює нову конфігурацію світу. І цей найпотаємніший закон, це становлення персонажа в його прихованій монолітності – головний дослід у моїй книзі, неписаний підзаголовок якої міг би звучати як «Психологія романіста».

Кожен із трьох представників має свою сферу: Бальзак – світ суспільства, Дікенс – сім’ї, Достоєвський – Всесвіту. Порівняння цих складових демонструє їхню відмінність, проте ще ніхто не брався за те, щоб дати оцінку цій

різниці чи наголосити на національних елементах митця, симпатизуючи їм або ні. Кожен великий творець – це одиниця, яка зачиняє свої межі та вагомість у власні виміри. У глибині твору наявна ж лише особлива вага, а не абсолютна, як у залізній оболонці справедливості.

Передумовою до всіх трьох статей є знання творів, оскільки їхня ціль – стати сублімацією, конденсацією, витягом, а не вступом. Вони можуть переконати тому, що подають особисте, яке сприймається як важливе, діючи цілісно; найбільше я шкодую про цю необхідну нетотожність у нарисі про Достоєвського, нескінченна міра якого, як і межа Ґете, ніколи не зможе бути охоплена найширшою формулою.

Ці великі особистості – француз, англієць, росіянин – також хотіли б бути додані до портрета характерного німецького письменника, епічного творця світу в тому піднесеному сенсі, у якому я промовляю слово «романіст». Однак не знаходжу найвищого, особливого значення в сучасності чи минувшині. Можливо, мета цієї книги й полягає в тому, щоб прикликати прийдешнє й передати йому свої вітання.

Зальцбург

1919 рік

Бальзак народився в 1799 році в Турені, провінції з достатком, безхмарній батьківщині Рабле. Червень 1799 року заслуговує на повторну згадку. У цьому році Наполеон – світ, уже занепокоєний його діяннями, називав чоловіка Бонапартом – повернувся з Єгипту напівпереможцем, напівбіженцем. Він боровся там під чужими сузір’ями, перед кам’яними свідками – пірамідами, а потім, знемігшись, не завершив велично розпочату справу; у крихітному судні пробрався повз корвети Нельсона, що були на вахті, і, через кілька днів після свого повернення зібравши пригорщу відданих прихильників, розігнав Конвент, що пручався, й одним помахом захопив владу у Франції. 1799 рік – дата народження Бальзака та початок Імперії. Нове століття вже не знає «маленького генерала», уже не відає корсиканського авантюриста, натомість Наполеона – монарха Франції. Проходить ще десять, п’ятнадцять років – підпарубочі літа Бальзака, – і руки, що жадають влади, охоплюють пів Європи, а марнославні орлинокрилі мрії ширяють уже над усією землею зі Сходу на Захід. Такого чоловіка, як Бальзак, який був настільки не байдужий до всього, що відбувалося, не міг не турбувати той факт, що шістнадцять років – роки його першого знайомства з навколишнім світом – збіглися зі шістнадцятьма роками Імперії, із цією, либонь, найбільш дивовижною епохою в історії людства. Чи ж не є перше переживання й покликання внутрішнім і зовнішнім боком одного й того ж явища? Людина, про яку ніхто не знав, що прибула з невідомого острова лазурового Середземного моря, з’явилась у Парижі, не маючи ні друзів, ні конкретної роботи, ні ймення, ні звання, міцно прикипіла до занепалого на той час керма влади, круто повернувши його й повністю ставши володарем державних справ; чужинець, що не був нікому відомий, голіруч узяв верх над Парижем, згодом – над Францією, а ще невдовзі – над усім світом. Юнак опановував цю незвичайну примху історії не з друкованих сторінок, як правдоподібну суміш переказів і небилиць, а безпосередньо насправді поглинаючи її всім своїм єством; вона проникала в його особисте життя через тисячі різнобарвних подій, наповнюючи незайману внутрішню оболонку Бальзака якоюсь дивною подобою. Такий досвід, вочевидь, мав бути сприйнятий за образ. Можливо, у дитинстві письменник вчився читати за допомогою рядків прокламацій, що гордо й строго, майже з римською патетичністю, оповідали про перемоги в далеких краях, і, мабуть, палець хлопчика невпевнено пересувався по карті, на якій Франція, немов розпливчаста ріка, поступово оточувала Європу, рухаючись услід за пішими колонами наполеонівських воїнів: сьогодні через Сен-Готтард, завтра по Сьєррі-Неваді, повз річки Німеччини, сніги Росії, через море до Гібралтару, де англійці за допомогою розжарених бомб спалювали французьку флотилію. Удень з ним на вулиці, очевидно, гралися солдати, на обличчях яких були сліди від шабель, а вночі – пробуджували гармати, що котилися Австрією, щоб прорубати крижане покривало під копитами російської кавалерії під Аустерліцом. Усі поривання Бальзака мали б канути у звучанні натхненного імені, в одному його помислі та в єдиному уявленні – Наполеон. Перед великим садом, звідки свій початок бере дорога з Парижа, виросла тріумфальна арка, на якій були вирізьблені назви міст, що зазнали капітуляції. Але яке жахливе розчарування мало зайняти місце усвідомлення панування, що взяло гору, якщо пізніше там проходили іноземні війська. Усе, що відбувалося назовні, у світі, який сколихнули бурі, вкорінювалось у свідомості Бальзака як досвід пережитого. Він дуже рано переглянув цінності: як духовні, так і матеріальні. Юнак спостерігав за тим, як за волею вітру летять непотрібні папірці – сто- і тисяча франкові асигнації з печаткою Республіки. На золотих монетах, які перебирав у руках, він бачив то гладкі щоки страченого короля, то якобінський ковпак свободи, то профіль римського консула, то Наполеона в імператорській мантії. У час незвичайних переворотів, коли мораль, гроші, земельна власність, закони, лад чинів і звання, – усе, що було незворушним протягом століть, зробилося хитким і вийшло за межі звичного сприйняття – в епоху таких небувалих змін він, звісно ж, мав збагнути відносність усіх цінностей. Світ довкола бушував, і коли стривожений погляд намагався розглянути його, шукав над піднятими хвилями провідну зорю, образ, що був би ознакою цього стану, то в усіх припливах і відпливах подій з’являвся завше він – єдиний вершитель, який вів за собою тисячі потрясінь і вагань. Бальзак дожив ще до часу правління самого Наполеона. Бачив, як він проїжджав верхи на парад, а з ним і ті, кого створила його воля: мамелюк Рустан, Жозеф, якому імператор подарував Іспанію, Мюрат, котрого він зробив володарем Сицилії, зрадник Бернадот, – усі ті, для кого монарх карбував вінці, завойовував королівства, кого вивів зі злиденного минулого в блискуче теперішнє. В одну мить сітківка очей Бальзака спіймала живе зображення, що було більш яскравим і царственим, ніж усі його історичні попередники: він побачив великого підкорювача світу. А коли хлопчик споглядає завойовника такого масштабу, хіба ж не виникне бажання самому приборкати світ? У ті ж роки жили-панували ще двоє – один в Кенігсберзі, філософ, який перетворив колотнечу тодішніх подій на чіткі явища, другий у Веймарі, поет, який охопив світ не менш владно, ніж Наполеон зі своїм військом. Але для Бальзака це ще довго залишалося непізнаваною далечінню. Він постійно хотів мати щось ціле, ніколи не був задоволений відокремленим, вилученим: жадібно прагнув заволодіти всією розкішшю світу; ця гарячкова чванливість пробудила в юнакові передусім приклад Наполеона.

Його палке бажання осягнути світ не відразу ж знайшло свій шлях. Спершу Бальзак не може з рішучістю вибрати покликання. Якби ж він народився на два роки раніше, у 18 поповнив би лаву військових Наполеона, а потім, можливо, йшов би в атаку височинами Бель-Альянсу, під звуки англійської картечі, однак історія людства не полюбляє повторень. За грозовою негодою наполеонівської епохи прийшли літні розніжені дні. При правлінні Людовіка XVIII шабля слугувала за декоративну шпагу, воїн став придворним підлабузником, а політик – присяжним торохтієм. Тепер уже не з кулака великої дії, не з цього темного рогу достатку, підвладного долі, а зі слабких жіночих рук випромінювалися почесті та гаразди; суспільне життя ніби поглинув пісок, воно зміліло, а непорушність затхлого ставка замінила бурхливий розпал подій. Уже неможливо було зброєю захопити світ. Наполеон все ще залишався взірцем для деяких і був прикладом, що роз’ятрював страх у більшості. Зараз залишалося мистецтво – Бальзак почав писати. Проте не так, як інші: не для того, щоб отримувати грошову винагороду, розважати, поповнювати книжкові полиці, бути предметом пустих розмов; його принаджував не маршальський жезл літератури, а імператорська корона. Він починав у мансарді. Свої перші романи підписує чужим іменем, ніби перевіряючи власні здібності. Це ще не війна, а лише її імітація, маневри, та не сама боротьба. Письменник був незадоволений успіхом і тим, що, власне, писав, а тому відмовився від цього ремесла й три-чотири роки віддавав себе іншим заняттям. Бальзак працює писарем в конторі нотаріуса, спостерігає, поглинає враження, занурюються в глибини світу, а невдовзі знову розпочинає все спочатку. Одначе тепер був одержимий потужною волею, спрямованою на все. Він відчуває ту несамовиту фантастичну жадібність, яка, нехтуючи одиничним, випадковим, зовнішнім, окремим, прагне заволодіти лиш тим, що рухається великими орбітами, бажає почути, як влаштовані найбільш химерні пружини першочергових пристрастей. Нині його мета – виокремити чисті елементи з варива явищ, суму з безладдя чисел, гармонію з хаосу звуків, докопатися до самої сутності, квінтесенції життя, убгати весь світ у свою реторту й відновити його en raccoursi [1] . Нічого з цього всього розмаїття не мало бути втраченим, і для того, щоб надати нескінченності більш-менш завершений вигляд, щоб недосяжне перетворити в доступне для людини, існує тільки один спосіб – ущільнення. Усі його зусилля спрямовані на те, щоб узагальнити, охопити явища, просіявши їх крізь сито, у якому залишилося б все несуттєве, а просіялися тільки чисті, повноцінні форми, щоб їх потім ущільнити, вкраплювати, сплавлювати жаром своїх рук, привести їхню надзвичайну різноманітність в наочну систему, ніби так, як Лінней створює єдиний короткий огляд мільярдів рослин чи хімік розкладає незліченну множинність складних речовин на декілька десятків елементів. У цьому тепер ціль його марнолюбства. Бальзак спрощує бачення світу, аби володіти ним, а потім вливає підкорений в грандіозну завершальну частину «Людської комедії». Унаслідок процесу дистиляції його персонажі завжди типові, характерна генералізація певних множин, із якої екстраординарна воля художника витіснила все надлишкове та неістотне. Романіст добивається ущільнення, вводячи в літературу систему адміністративної централізації. Він, як Наполеон, змушує весь світ рухатися орбітою Франції, центр якої – Париж. І в середині цієї межі, у самісінькій столиці, Бальзак виокремлює багато кіл: аристократія, духовенство, пролетаріат, поети, письменники, художники, учені. З п’ятдесяти шляхетних салонів він формує один – герцогині де Кадіньян. Зі сотні банкірів він створює єдиного – барона Нусингена, з усіх лихварів – Гобсека, із лікарів – Ораса Б’яншона. Він поселяє цих людей поряд, змушуючи їх частіше стикатися й більш люто боротися одне з одним. Там, де життя продукує тисячі видів гри, митець відшукує один. У нього немає ускладнених проміжних образів. Зображує світ більш спрощено, ніж те, яким він є насправді, зате гостро, оскільки герої – це екстракти, їхні пристрасті – нерозбавлені елементи, а трагедії – суміш. Як і Наполеон, письменник розпочав із штурмування Парижа. Незабаром він захоплює провінцію за провінцією – кожен департамент направляє, так би мовити, своїх представників до парламенту Бальзака. А потім він, наче консул-переможець Бонапарт, рушає зі своєю армією на всі країни. Бальзак простує все дальше, відправляючи своїх героїв до фіордів Норвегії, у спалені сонцем піщані долини Іспанії, під вогненне небо Єгипту, на вкритий кригою міст через Березину, – усюди проникає його бажання охопити світ, простягнувшись далі, ніж воля того, хто став його великим прикладом. І, як Наполеон у перерві між двома походами створив

«Цивільний кодекс», так і Бальзак, відпочиваючи від захоплення світу, сформував у «Людській комедії» моральний кодекс кохання та шлюбу, принципово резюмований трактат, і до того ж з усмішкою додав до контурів, що обмальовують весь світ його великого творіння, зухвалі арабески «Бешкетних казок». Від вельми глибокої бідності, із хиж селян він переміщується в палаци Сен-Жерменського передмістя, буває в апартаментах Наполеона й всюди зриває четверту стіну, розкриваючи таємниці зачинених домівок. Він відпочиває в наметах солдатів у Британі, грає на біржі, заглядає за куліси театрів, стежить за роботою вчених. Немає такого у світі куточка, якого б не освітило магічне полум’я Бальзака. Його армію складають від двох до трьох тисяч бійців, і справді він, чаклуючи, викликав її з-під землі: вона виросла в нього на долоні. Усі герої вийшли із небуття нагими, і він одягає їх, наділяє званнями й статками, як Наполеон своїх маршалів, потім письменник знову віднімає в персонажів дари, грається ними, стикає й під’юджує їх. Незліченна кількість пригод, розлогий простір, де відбуваються ці події. Єдине у всій сучасній літературі, як Наполеон у новій історії, – це завоювання світу в людській комедії, ця лаконічність, зосередженість земного життя, всього сущого, що міститься в одних руках. Проте така вже була мрія юнака Бальзака – підкорити все. Ніщо не може більш величавим, аніж здійснення задуму, який виник так швидко. Недарма романіст написав під портретом Наполеона: «Те, що імператор досягнув мечем, я доведу до кінця пером».

Який Бальзак, такі й герої. Всі вони одержимі пристрастю завоювати світ. Певна відцентрова сила виганяє їх з провінції, із рідних місцин у Париж. Там – поле бою. П’ятдесят тисяч парубків – ціла армія – у штурмовому русі; у ній не розтрачені первинні сили, присутня неусвідомлена енергія, здатна вибухнути. І тут, у темному просторі, вони зустрічаються, знищуючи одне одного, зціпившись, мов летючі ядра; одного кидає вверх, інший падає в прірву. Ніхто не має уготовленого місця. Кожен повинен сам завоювати собі його під сонцем і видозмінити цей твердий і пружний, мов сталь, метал, що зветься молодістю, у пробивну зброю, сконцентрувавши всі заряди своєї енергії до ступеня вибухової сили. Бальзак уперше довів, що баталія всередині цивілізованого суспільства не менш запекла, ніж на полі бою. У цьому проявляється його вартість. «Мої буржуазні романи більш драматичні, аніж ваші трагедії», – вигукує він, звертаючись до романтиків. Перше, що почерпне молодь із книг Бальзака – закон немилосердності, який проголошує те, що їх занадто багато і вони змушені – образ належить Вотрену, улюбленому персонажеві Бальзака, – поїдати одне одного, неначе павуки в горщику. Знаряддя, яке вони виковують зі своєї молодості, ще мають занурити в палючу отруту свого досвіду. Має рацію лише той, хто вижив. З усіх тридцяти двох напрямків рози вітрів приходять вони, як ступали колись санкюлоти «великої армії», підтоптуючи черевики на дорогах, що вели до Парижа. Порох шляху покриває їхню одіж, а горло обпікає невгамовна спрага насолод. І коли вони оглядаються навкруги в цьому дивовижному світі елегантності, багатства та влади, то відчувають, що для того, щоб завоювати ці палаци, цих жінок, ці знаряддя панування, недостатньо тих малих сил, які є в їхньому резерві. Щоб застосувати свої здібності, вони змушені спершу їх переплавити: перетворити молодість на завзятість, розум на хитрість, довірливість на лукавство, красу на ґанж, брутальну відвагу на приховану облудність. Герої Бальзака невимовно жадібні й мають на меті заволодіти всім сповна. І кожен з них потрапляв у ту ж пригоду: повз нього мчав відкритий екіпаж, який заплямував його болотом, що бризкало з-під коліс, кучер розмахує батогом, а в повозці – молода жінка: її волосся осяюють коштовності, а очі швидко бігають. Вона невимовно принадна – живий символ насолоди. І всі персонажі Бальзака в цю мить мають єдине бажання: мені, мені цю даму, цю коляску, слуг, достаток, Париж, світ! Їх зіпсував приклад Наполеона – могутність влади доступна й простим людям. Вони не схожі на свого провінційного батька. Змагаються не за якийсь там виноградник, не за посаду префекта чи спадок, а за високі атрибути величі, за владу, за те, щоб досягти тих блискучих сфер, де промениться королівське сонце й де золото, як вода, протікає між пальцями. Так і виникають ті грандіозні честолюбці, яких Бальзак наділяє сильнішими м’язами, вираженим красномовством, напруженими пристрастями й, хоча коротшим, зате активнішим життям. Вони – люди, мрії яких перевтілюються на дійсність, поети, що творять, як він говорить, із матеріалу самого буття; різні, розділені на два роди навіть своїми діями: для геніїв простелений один шлях, для звичайних людей – інший. Потрібно або знайти свій особливий спосіб завоювання влади, або дослідити методи, які прийняті в суспільстві, але вживані іншими. Треба, немов гарматне ядро, нещадно врізатися в натовп, що стоїть на твоєму шляху до мети, або отруювати їх по-одному, неначе чума, як радить Вотрен – анархіст, велетенський образ, улюблений персонаж Бальзака.

У Латинському кварталі, де колись у тісній кімнатці починав свій шлях і сам Бальзак, збираються його герої – втілення первинних засад громадського життя. Студент-медик Деплен, кар’єрист Растіньяк, філософ Луї Ламбер, художник Бридо, журналіст Рюбампре. Вони утворюють співдружність молодих людей, кожен із яких – це первородний, ще не оформлений елемент; чисті, ще в зародку, характери, але разом з ними усе людське життя збирається навколо обіднього столу в легендарному пансіоні Воке. А відтак, вилиті у велику реторту, виварені у вогні пристрастей і знову охолоджені в холоднечі розчарувань, випробувавши різноманітні впливи суспільства, механічні тертя, магнітні тяжіння, хімічні розкладання та молекулярні розчленовування, ці люди переінакшуються й втрачають справжню суть. Їдка кислота, іменована Парижем, одних роз’їдає, а інших змушує піти на дно; одні зникають, а інші навпаки – викристалізовуються, твердіють й увіковічуються. Вони зазнають усіляких перетворень, змінюють забарвлення і то з’єднуються, то розходяться, утворюючи нові складники, і через десятиліття ті, що вціліли, але абсолютно змінилися, зустрівшись на вершинах життя, вітають один одного посмішками авгурів. Деплен – знаменитий лікар, Растіньяк – міністр, Бридо – великий художник, а Луї Ламбер і Рюбампре затягнуті й розмелені маховиком. Бальзак недаремно захоплювався хімією, вивчав праці Кюв’є та Лавуазьє. Йому здавалося, що саме в цьому різноманітному процесі дій і реакцій, поєднанні відштовхувань і тяжінь, розкладань і з’єднань, розчинень і кристалізацій, у розподілі складних структур на атоми, найвиразніше проглядається картина громадського устрою. Для нього було аксіомою, що кожен індивідуум є продуктом, створений кліматом, людським середовищем, норовом, випадком – усім, що найбільше впливає на людину. Він вважав, що кожен із нас, так би мовити, вбирає в себе те, із чого складається його сутність, із визначеної обстановки, що оточує його, і у своєю чергою сам створює навколо себе нову атмосферу. Така загальна взаємозалежність зовнішнього та внутрішнього світів була для письменника абсолютним законом. На його погляд, найголовніше завдання художника полягає в тому, щоб зображувати ці відбитки органічного в неорганічному, ці втілення життя в умоглядних поняттях; підсумовувати окремі думки, що накопичуються суспільною свідомістю та плодами цілих епох. Усе взаємопроникає. Хоч сили й розкуті, проте не вільні. Такий безладний релятивізм відкидав всяку незмінність, навіть характеру. Герої Бальзака завжди створюються подіями, їх немов ліпить з глини рука долі. Навіть імена його персонажів зображають мінливість, а не постійність. Через двадцять книг Бальзака проходить барон де Растіньяк, пер Франції. Здавалося б, ми його знаємо чи то через зустрічі на вулицях або в салонах, чи то з газет, – це безпринципний кар’єрист, прототип жорстокого безсердечного паризького мисливця за щастям, який вужем прослизає крізь усі таємні вічка закону й прекрасно уособлює в собі мораль прогнилого суспільства. Але є ще одна книга, у якій живе той же Растіньяк – молодий бідний дворянин, якого відправили в Париж батьки; у нього багато надій і мало грошей, він піддатливий, сентиментальний, скромний. У ній розповідається, як герой попадає в пансіон Воке, у цей розжарений котел характерів, один із тих методів геніального ущільнення, у якому Бальзак у межах чотирьох стін, обклеєних дешевими шпалерами, закриває все життєве різноманіття темпераментів, і тут Растіньяк слідкує за катастрофою невідомого короля Ліра – батька Горіо, бачить, як сухозлоті принцеси Сен-Жерменського передмістя жадібно обкрадають батька, дивиться на підлість світського товариства, яка розкривається в одній трагедії.

І ось, коли він прямує за гробом цього надзвичайно доброго чоловіка, якого проводжають на кладовище тільки лакей і служниця, коли герой, немовби розгніваний суддя, спостерігає з височин Пер-Лашеза на Париж, що лежить біля його ніг, брудно-жовтий і тьмяний, як гнійник, – він уперше осягає мудрість життя. У цю мить чує голос Вотрена, у його вухах знову лунають настанови мученика про те, що з людьми потрібно обходитися, як із поштовими кіньми: їх необхідно запрягати й гнати, і нехай вони не спочивають до того моменту, поки ціль не буде досягнута. Саме тоді він стає бароном Растіньяком усіх інших книг, безсовісним і немилосердним кар’єристом – пером Парижа. І такі миті на перехрестках життєвих шляхів переживають усі герої Бальзака. Стають солдатами на війні всіх проти всіх, усякий рветься вперед, ідучи по трупах інших. Бальзак ілюструє, що в нас є свій Рубікон і своє Ватерлоо, що ті ж бої ведуться і в палацах, і в ліплянках, і в шинках; і ті ж пристрасті приховані під одягом священників, лікарів, військових, адвокатів. Це знає створений митцем Вотрен – анархіст, який грає всі ролі й з’являється в книгах Бальзака в десятках ризах, але завжди навмисно залишається самим собою. Під гладкою поверхнею сучасного життя, у глибині, продовжує вирувати бій, адже приховане в душі прагнення до почестей протидіє зовнішньому вирівнюванню. Нікому не уготовано місце заздалегідь, як колись королю, аристократії, духовенству: кожен має ті ж права, що і всі, і до того ж – право на всіх. Тому напруга зростає вдесятеро. Зменшення можливостей подвоює енергію.

Але саме ця вбивча й самогубна боротьба заряджених завзяттям сил і приковує увагу Бальзака. Він усією душею хоче зображати власне саму сутність енергії, а не тільки її зовнішні прояви, які спрямовані до певної мети, і втілює усвідомлену волю до життя. Йому байдуже, на добро чи зло спрямована ця піднесеність, дієва вона або витрачається даремно, – аби тільки була напруженою. Гострота й воля означають все, тому що вони залежать від людини; успіх і слава – ніщо, оскільки їх диктує випадок. Дрібний крадій, який злякано ховає в руках хліб, поцуплений із прилавка пекарні, – нудний; великий грабіжник, злодій за покликанням, робить шкоду не тільки заради користі, але й через пристрасть, для якого сенс життя в надбанні хижака, – грандіозний. Вимірювати наслідки та самі факти – завдання історії, а розкривати причини й напругу сил – це, на думку Бальзака, завдання письменника, адже трагічна тільки та могутність, яка не досягає мети. Романіст описує «забутих героїв», для нього в кожну епоху існує не один Наполеон, не тільки той, чию діяльність вивчають історики, хто завойовував світ з 1796 року по 1815; ні, він знає чотирьох або п’ятьох різних імператорів. Один із них, на ймення Дезе, можливо, загинув у Маренго; іншого сам Наполеон міг відправити в Єгипет, подалі від великих подій; третій, імовірно, пережив найстрашнішу трагедію – він був Наполеоном, але так ніколи й не побачив поля бою й примеркнув у якійсь глушині замість того, щоб стати полководцем, затративши не меншу енергію, хоча і на менш вагомі цілі. Називає він і жінок, які щедротами своєї пристрасті й завдяки красі могли б прославитися так само як ті сонячні королеви, чиї імена відомі, наприклад, Помпадур або Діана де Пуатьє; оповідає про письменників, які гинули через немилість випадку: слава минула їх, і тільки інший митець може повернути її. Бальзаку відомо, що кожну мить життя гайнується величезна кількість енергії. Він знає, що Євгенія Гранде, чутлива провінційна панянка, тремтячи перед скупим батьком, дарувала заощаджене нею золото кузену, мала не менш відважний вигляд, ніж Жанна д’Арк, на честь якої мармурові статуї виблискують на кожній ринковій площі Франції.