Твердиня

Кидрук Максим Иванович

22 липня 2008 року, 06:38 (UTC-55)

Хатина Тора Сандерса

36 км на північ від Пуерто-Мальдонадо, [12] регіон Мадре-де-Діос, Перу

Тор Сандерс відчував, що вони припливуть. Старий норвежець міг скільки завгодно заспокоювати себе, нібито спускався в таку ранню годину до розхитаного вбогого причалу за кілька метрів від своєї хатини, просто щоб набрати води, та насправді він знав, що сьогодні вранці мусить їх побачити.

12

Пуерто-Мальдонадо – місто на південному сході Перу в амазонських тропічних лісах за 55 км на схід від кордону з Болівією, столиця регіону Мадре-де-Діос, засноване 1902 року. Розташоване на берегах річки Ріо-Мадре-де-Діос, що є притокою

Амазонки, і оточене найбільш дикими й важкопрохідними лісами на планеті.

Тор боявся. Чоловіка сковував благоговійний жах, а руки і спину обсипало пухирцями завбільшки з мурашині яйця (і такими ж моторошно білими) від однієї короткої думки про те, що невдовзі пропливе повз нього вниз по течії Ріки Каменів, Ріо-де-лас-П’єдрас, або, як називають її місцеві, Такуатіману. Скільки їх спустять сьогодні? Двох? Чотирьох? А раптом більше? Норвежець здригнувся. Бувало і таке. У 2005-му, якщо йому не зраджувала пам’ять. Тоді він встиг нарахувати семеро мерців.

Як подумати, Тор Сандерс багато чого віддав би, аби лежати зараз на невигадливому лежаку в спальні на другому поверсі своєї хатини, закутавшись улюбленою легкою ковдрою, зітканою з вовни лами (її подарувала індіанка з селища Ойянтайтамбо), відмежувавшись від усього світу: від Ріо-де-лас-П’єдрас, від болісних спогадів, котрим начхати на відстань і час (сорок років… сорок довбаних років!), що відділяли його від давно вже не рідної Норвегії, і, звісно, від плота, що от-от мав вималюватись у тумані. Водночас Тор не міг не дивитися. Темна сторона свідомості, що поруйнувала йому все життя і яку він зміг упокорити, лиш усамітнившись у найбільш неприступних джунглях Південної Америки, насправді прагнула видовища. Не так багато трапляється у цій глушині (якщо бути відвертим, то взагалі нічого не трапляється… роками), щоб гребувати такою подією. Ті люди й так мертві, він ніяк не допоможе їм, вони пропливуть повз хатину і повз пляж, що відтісняє хащі від води на протилежному березі річки, незалежно від того, стоятиме Тор на причалі чи ні. То яка, в біса, різниця? Зате побачене дасть харч для мозку (байдуже, що бридкий), виштовхне з голови інші, ще більш гіркі спогади, і не дозволить з’їхати з глузду безкінечними вечорами протягом сезону дощів. Крім того, було ще дещо. Тор Сандерс не дурень (так завше казав його батько, дубасячи Тора обрубком швабри по ногах і спині через якусь дрібну провину, а часто і без неї). Норвежець усвідомлював: хай там хто готує пліт до спуску, він витрачає на це купу зусиль. Треба нарубати дерев, обтесати і зв’язати колоди докупи, розсадити «пасажирів». Це цілий ритуал, марудний і нелегкий, а тому ніхто не вдаватиметься до нього без вагомої причини. Мерців спускають з певною метою. Їх виставляють напоказ. Покійники демонструють, засвідчують собою грізне попередження: НЕ ЙДІТЬ ВАМ ТУТ НЕ РАДІ ВАС СЮДИ НІХТО НЕ КЛИЧЕ. А значить, на них треба дивитися. Дивитись і показувати, що розумієш послання.

Тор вступив на причал, що видавався в річку лише на кілька кроків. Дошки жалібно скрипнули, примусивши літнього норвежця неприємно скулитись. Сандерс глибоко вдихнув і роззирнувся. Річку Каменів і мангрові зарослі, що заповзали у воду на його боці, застеляв нерухомий туман. За молочною імлою не було видно пляжу на іншому березі (Тор іноді перепливав річку і засмагав там, недовго, наскільки витримувала ніжна скандинавська шкіра, бо тільки там не було комарів). Джунглі довкола хатини стояли мертвотно тихими, так, наче здогадувались, що має незабаром статися. Такими тихими, аж у вухах дзвеніло. «Знову піднявся тиск, – зміркував Тор, прислухаючись до монотонного, майже нестерпного гулу у вухах. – Старію». Він зиркнув скоса на порожнє відро і подумав, що варто було б набрати води (або хоча б вдати, що набирає), проте не зміг примусити себе зігнутися.

У тумані над серединою річки безгучно, наче привид, промайнув птах.

Чоловік вичікувально (і в той же час із мукою) вгризався очима у вигин Ріо-де-лас-П’єдрас. Спливло п’ять хвилин, за ними ще п’ять, потім десять, а Тор стояв з відром у правій руці і телющився на північний захід. Нічого не змінювалось. Здавалося, нетрища залило не туманом, а клеєм. Невже цього разу помилився? Але ж тиша… Така безмовність приходить рідко, раз на кільканадцять місяців, щоразу тоді, коли з півночі спускаються небіжчики.

Ще п’ять хвилин – і все так само тихо…

Тор Сандерс не вірив у привидів, духів померлих, віщі сни та іншу окультно-містичну маячню. Він багато недоброго накоїв у житті і, якби вірив у пекло, вже вкоротив би собі віку або принаймні покаявся б. Норвежець знав, що мерці пропливуть сьогодні, але не через те, що вони йому привиділися чи загадковий голос нашептав про них уві сні. Відучора в сельві запанувала тиша: затихли цикади, змовкли птахи, щезли ледь вловні (хоча зазвичай постійно присутні) шерехи щурів і пугикання мавп, що продираються крізь гілля. Гігантські річкові видри, які облаштували кубло під уривистим схилом вище за течією, також не показувалися. Джунглі принишкли, а це означало одне: десь вище по Ріо-де-лас-П’єдрас, можливо, за милю чи дві від хатини Тора Сандерса, хтось валить молоді дерева чупа-чупа [13] і робить із них пліт. Норвежець ніколи не намагався дізнатися, хто це (татусь мав рацію: він же не дурень), але усвідомлював, що ті істоти поряд. Такуатіману страшенно звивиста; щоби пліт досягнув того місця, де вона впадає в Ріо-Мадре-де-Діос, а потім доплив до пристані в Пуерто-Мальдонадо, його слід спускати низько за течією, а не з глибини лісів. Гнітюче передчуття не дозволяло старому заснути протягом ночі, проте це передчуття було наслідком спостережень і аж ніяк не голосом інтуїції, що линув ізсередини. Тор був певен: вони прийдуть.

13

Quararibea cordata (південноамериканська сапоте або чупа-чупа) – високе плодоносне дерево, що росте в амазонських лісах Бразилії, Колумбії, Еквадору та Перу. Сягає в висоту 45 метрів. Плоди оранжево-жовті, їстівні.

І мерці з’явилися…

Тор здогадався про наближення плоту, бо туман почав рухатися. Спершу це скидалося на банальне мерехтіння в очах, проте згодом з-за вигину річки (над самою поверхнею води) посунули перші виразні клубки. Невдовзі крізь них проступив плескатий обрис, що повільно плинув за течією.

Пліт.

Він наближався.

Тор Сандерс зробив крок уперед, ставши на край підмостя, ризикуючи впасти, якщо подасться тулубом вперед, і дивився, широко розплющивши очі. По спині забігали мурашки, дихання прискорилось. Пліт насувався, як завше ще свіжий (колоди не встигли розбухнути від води і навіть не всюди намокли), коли зненацька норвежець помітив другий силует, що безшумно виринав з-за вигину.

«Ого, то сьогодні їх двоє… Брати-близнюки», – подумав Тор. Насправді він не надто здивувався (раніше таке траплялося), просто прикинув, що мертвяків цього разу буде більше. Більше ніж чотири.

На першому плоту їх було троє. Попри густий туман Тор Сандерс роздивився, що всі небіжчики – індіанці мачігуенга. Одного з мерців розіпнули зірочкою, припнувши руки й ноги по кутах прямокутного плота. Голову бідолахи відокремили від тіла і прибили кілком через горло до живота. Понівечена голова була аж чорною від засохлої крові. Двоє інших тіл лежали з боків від розіпнутого мачігуенга. Одяг пошматований, замащений брудом і кров’ю; у кожного покійника не вистачало лівої руки.

Якраз навпроти будинку норвежця річка Такуатіману петляла: надходячи з північного заходу, вигиналася спершу на південь, а трохи далі за течією повертала на захід. Кілька секунд Тору здавалося, що каламутні води женуть пліт акурат до його причалу. Він перестав дихати, відчуваючи, як між пухирцями на шкірі вибруньковуються краплі холодного поту. Скручені мотуззям колоди повільно, але невідворотно насувалися на Сандерса, та, щойно він зібрався ступити крок назад (щоб потім плигнути на берег і панічно дременути геть), відбійна хвиля спинила пліт і виштовхала назад, на середину річки.

Тор видихнув.

Другий пліт сунув повільніше, бо глибше сидів у воді. Покійників на ньому накидали абияк. Тіла скоцюрбились, переплелися, нагадуючи клубок товстих неоковирних змій. Вниз за течією пливла безформна кучугура з людського м’яса, з котрої то тут, то там витикалася нога, рука, чиясь потилиця… Витріщившися, Тор став рахувати.

«Один, два, три, чотири, п’ять… – Пліт рухався, норвежець збився. – Прокляття! Один, два, три… п’ять… сім… – Зробив паузу, пожираючи небіжчиків вицвілими очима. – Вісім?» Скільки ж їх там? Семеро? Восьмеро? Тіла були покалічені, на похідному одязі, наче візерунки на зміїній шкірі, проступали криваві патьоки. Найбільше познущалися з голів. У всіх, які Тор Сандерс зміг вирізнити з кучугури, невідомі кати повідрізали вуха, губи й носи, викололи очі. На місці очних яблук полискували гладенькі й чорні річкові камінці. Либонь, ті вставлені камені жахали найбільше. Норвежець думав, що мав би відчувати жаль до нещасних, проте чомусь ненавидить їх і боїться. Чорні камені замість очей перетворювали безжально закатованих невинних жертв на кровожерних демонів, людиноподібних монстрів з іншого світу, які не заслуговують на співчуття.

Більшість небіжчиків, як і на першому плоту, були бронзовошкірими чорноволосими мачігуенга. І тільки тоді, коли пліт проминув причал, Тор помітив бліде обличчя, притиснуте до колод чиєюсь розбухлою литкою. Також без носа, вух і очей.

Отже, принаймні один із них білий.

Тор не встиг відійти від першого потрясіння (десятеро… цього року спустили мінімум десятеро!), коли йому в горлянку вчепилося друге. З північного заходу насувався третій пліт.

Покремсане зморшками лице норвежця збіліло, а порожнє відро випало з рук. Лунко вдарившись, воно затрималось на крайній дошці, гойднулося, наче роздумуючи, падати чи залишатись, а тоді шубовснуло у воду. Тор відступив на крок і вперше за ранок подумав, що краще було не виходити. Краще було лежати, нехай і без сну, втупившись у стелю і нервово смикаючи закладеними одна на другу ступнями, тільки б не спускатись до води і не бачити цього пекельного параду.