Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
Шрифт:
Кафка рідко бував категоричним. Але видавництву «Курт Вольф», коли воно випускало у світ «Перевтілення», письменник поставив категоричну вимогу: щоб серед ілюстрацій до книжки не було зображення Замзи у вигляді багатоніжки. І вимога ця надійніше за всі інші докази свідчить, що багатоніжка — метафора, й саме тому її й не можна малювати. Адже це — образ невиправного людського відчуження. І невиправність опредмечується лише тим, що людина, перевтілена на щось нелюдське, полишена у своєму попередньому середовищі. Вона вже й багатоніжка, але ще людина. Виникає трагікомічна «перевернутість» відносин Замзи зі службою та родиною. Однак тільки це й вписує «нового» Замзу в структуру «звичайного» оповідання, перешкоджає його зісковзуванню в ходячу алегорію, нарешті, надає всьому, що тут відбувається, дивовижної послідовності. Адже навіть коли не повірити в можливість такого перевтілення, а лише прийняти його як «умову гри», і ти вже змушений будеш погодитися з тим, що коли б людина
Тут усе зміщується за тими ж приблизно законами, що й уві сні. Що надає нашим снам фантастичності? Як правило, не так ірреальність того, що відбувається, як неузгодженість між його окремими компонентами, їхня непоєднуваність. Це по-перше. А по-друге — незрозумілість, непоясненість подій, і цим зумовлена їхня несподіваність. Що, проте, аж ніяк не перешкоджає сприймати їх за безперечну даність. Ті ж ознаки притаманні й кафківській прозі.
Як особистість Кафка був незбутньо нещасливим, але як письменникові йому «пощастило»: можна навіть сказати, що йому «щастило» тим більше, чим тісніше налягали на нього нещастя.
Кафка, що вмів дивуватися, зіткнувся з дійсністю дивовижною, при всій своїй буденності — навіть фантастичною. То була занепадаюча на його очах Австро-Угорська монархія — свого роду кунсткамера, де збереглися всі соціальні раритети минулого, зібралися всі болячки і деформації людської історії. Але й цього замало: доля підготувала йому, такому, який він був, спеціальну роль вигнанця, коли зробила євреєм, оселила у Празі, та ще й в родині галантерейника, який вибився в люди. «Як єврей, — писав один з його німецьких біографів, — він не був своїм у християнському світі. Як індиферентний єврей — бо ж таким Кафка був на початку — він не був своїм і серед євреїв. Як людина, що говорила по-німецькому, він не був своїм серед чехів. Як єврей, що говорив по-німецькому, він не був своїм серед німців. Як богемець він не був цілком австрійцем. Як службовець при страхуванні робітників він не цілком належав до буржуазії. Та й на службі він не був увесь, бо відчував себе письменником. Та й письменником він не був, бо віддавав усі сили сім’ї. Але «я живу у своїй сім’ї більш чужим, ніж найчужіший» (остання фраза запозичена автором з листа Кафки до батька Феліції).
Справді, Кафка і в родині був майже таким же чужим, як і в місті, країні, добі. Мав трьох сестер, та тільки наймолодша Отла його любила, але, як і всі, не розуміла. Та й ніхто його не розумів, навіть мати, хоча й по-своєму любила сина. Найскладніше й найбезнадійніше складалися взаємини Франца з батьком. Та обставина, що Герман Кафка самотужки, без чиєї б то не було допомоги, вибився в люди, до краю зіпсувала йому характер, — упертий, самозакоханий, нетерпимий, властолюбний, він постійно похвалявся своїми життєвими успіхами й дорікав дітям, що вони не зазнали злигоднів, зростали на всьому готовому. Синові призначив стати продовжувачем свого діла й ніяк не міг утямити, що син — інакший, що інтереси, вірування, цілі в нього інші. Батько тиснув, син, як тільки міг, чинив опір. Оскільки ж належали вони до різних вагових категорій («Я — худий, кволий, вузькогрудий, — писав Кафка-молодший у листі, якого мати так і не передала батькові, — ти — міцний, високий, широкоплечий»), тиск батька скалічив сина. «…Я втратив віру в себе, зате нажив безмежне відчуття провини», — сумно констатував він у тому ж листі. І повідомляв Феліції: «Я й батько ненавидимо один одного…» Але то була особлива ненависть, яка межувала з поклонінням: «Якби світ складався лише з тебе і з мене, — а уявити таке мені було дуже легко, — то його чистота закінчувалася б на тобі, а з мене, відповідно до твоєї поради, починався б цей бруд…» Батько для сина — з тих «вищих інстанцій», з якими кожен приречений рахуватися, незалежно від того, дані вони йому на благо чи на погибель. І звідси ніби самі собою простягаються нитки до всієї чиновної ієрархії з роману «Процес»…
Жінок у житті Кафки було зовсім небагато, легко на пальцях порахувати: три-чотири випадкові зв’язки, вже згадувана Феліція Бауер, Ґрета Блох, Юлія Вохрицек, Мілена Єсенська й, нарешті, Дора Дімант (або Діамант) — супутниця останніх місяців Кафкового життя. З кожною (за винятком лише Ґрети) Кафка мав намір взяти шлюб (з Феліцією навіть двічі), і якщо з Дорою до заручин не дійшло, то тільки тому, що її батько, правовірний східноєвропейський єврей, звернувся за порадою до рабина, а той без вагань прорік: «Ні!» Судячи з усього, Кафка був натурою пристрасною, і — як свідчить Макс Брод — «жінки завжди до нього горнулися». А проте в його щоденнику є такий запис: «Коїтус — як покарання за щастя бути разом. Жити по змозі аскетично, аскетичніше, ніж неодружений, — це єдина можливість для мене зносити шлюб». Хіба з цього не випливає, що шлюб (а відтак і жінка) для Кафки щось зовсім інакше, ніж для інших людей, — не тільки щось більше, а й взагалі таке, що тяжіє до «ідеальних», ледь не релігійних сфер, щось на зразок неухильної для виконання обітниці. Він писав батькові: «Одружитися, створити сім’ю, прийняти всіх
Слід гадати, спочатку ним рухало бажання емансипуватися від батька, позбутись його влади, стати незалежним. Але — так уже Кафка був влаштований — на це трохи прагматичне бажання одразу наклалися й прагнення «ідеальні», «релігійні». Й тоді сталося непередбачуване: обов'язок людський (або краще сказати «гуманістичний»?) зіткнувся з обов’язком письменницьким. Суміститися одне з одним рішуче не бажало.
Суперечність між творчістю й службою — ось ще одна невирішена проблема, буцімто навмисне Кафкою вигадана, так вона ускладнювала йому життя.
Здавалося б, усе ясно: він обрав професію і знайшов місце роботи, яке його мінімально обтяжувало, бо письменник, «якщо хоче уникнути божевілля, взагалі не має права віддалятися од письмового столу». І коли батько вимагав його участі в справах родинної фабрики, це кидало Кафку в такий розпач, що йому спадало на думку самогубство.
Але ясності нема: щоденна шестигодинна служба — перешкода незрівнянно більша, ніж періодичні відвідини фабрики. Тим не менше Кафка одного разу заперечив Феліції, що навряд чи коли зможе залишити службу. Зрозуміло, служба давала йому деяку — принаймні фінансову — незалежність од батька. Але цим ніяк не пояснюється, чому, тяжко занедужавши, Кафка погодився на відпустку з половинним окладом, але на пенсію, що забезпечила б його не гірше, виходити не хотів. Очевидно, ще щось утримувало його в конторі.
Чотирнадцятого грудня 1911 року в щоденнику промайнула думка, що йому не хотілося б «вивільнити весь свій час для літератури». Річ у тім, що Кафка не бажав стати письменником професійним. Як митцю це йому б нічого не дало («…навіть коли я не пишу, то залишаюсь письменником», — зізнався він якось Бродові), але це могло позбавити права власності на те, що виходило з-під його пера. Він прагнув володіти своїми творіннями неподільно: адже писав він тільки про себе й для себе! І не покинув служби, можливо, тому, що не тільки «складався з літератури», а був також прив'язаний і до життя…
Якщо навіть вважати, що логіка, за якою Кафка, кленучи службу, її не кидав, більш-менш з’ясована, то цього ніяк не скажеш про його ставлення до власної творчості. З одного боку, творчість для нього — все, а з другого — ніщо. Кафка-письменник до себе був нещадний, що підтверджується не тільки його останньою волею спалити після смерті всі рукописи, а й, власне, усім його творчим життям. Три незавершені романи Кафки стали приступні читачам уже після його смерті: «Процес» — в 1925 році, «Замок» — в 1926-му, «Америка» — в 1927-му. Нині спадщина письменника (здається, вже повністю зібрана) становить десять грубих томів: окрім романів, новел, притч, афоризмів, начерків, сюди входять «Щоденники» 1910–1923, «Листи 1902–1924», «Листи до Мілени» (їхній адресат — подруга Кафки, чеський літератор і перекладачка М. Єсенська), «Листи до Феліції» (їх основні адресати — наречена Кафки Ф. Бауер та її приятелька Ґрета Блох), «Листи до Отли та родини» (адресати — улюблена сестра й батьки). Те, що сам автор вважав за можливе оприлюднити, становить чи не шосту частину його спадщини. Він передав видавцям (та й то здебільшого неохоче, під тиском) лише сорок одне оповідання та уривки. Є серед них речі більші — такі, як «Перевтілення», «У виправній колонії», але є й зовсім крихітні на кшталт «Нового адвоката» чи «Імператорського послання». По-своєму кожна з них чудова. Але вони не принесли б автору тієї слави, на яку він заслуговує і яку, врешті-решт, здобув, бо справжній Кафка — це він увесь, з його незавершеними (а можливо, й незавершуваними) романами, з його щоденниками й листами, з усіма розхристаними фрагментами. Тільки таким його можна хоч якось осягти і оцінити. Адже його творчість — не що інше, як колосальний, відчайдушний і геніальний фрагмент, сколок із фрагментарного буття людства. Відмовляючись друкуватися, Кафка, безперечно, себе обділяв… Проте і в цьому можна побачити все той же страх перед професіоналізацією: передаючи рукописи до друку, він не тільки ніби втрачав на них право, а й у буквальному розумінні «випускав у світ», чим прирікав на самостійне, від нього вже не залежне, існування.
Важче зрозуміти його там, де він починає взагалі заперечувати себе як митця. Жоден справжній письменник не буває своїми творами цілковито задоволений: милуватися собою — привілей графоманів або людей не вельми розумних, хоч і не позбавлених здібностей (що незрідка серед літераторів трапляється). Але в Кафки самозаперечення переходило всі межі. Здавалося б, у такому разі належало покинути письменництво. Але він не кидав, не міг кинути — писав і постійно ганив написане. Про «Перевтілення» сказав Феліції, що це «мерзенне оповідання», а відсилаючи Бродові в грудні 1917 року деякі свої манускрипти, додав: «Роман я не надсилаю. Навіщо ворушити старе? Тільки тому, що я його досі не спалив?»