Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Кафка Франц

— Ну, а тепер що скажеш? — запитав дядько, що, прочитавши листа, забув про свій поспіх та збудження і, здавалось, узявся перечитувати його.

— Так, дядьку, це правда.

— Правда? — підскочив дядько. — Що правда? Як воно може бути правдою? Що це за процес? Сподіваюсь, не кримінальний?

— Кримінальний, — відповів К.

— І ти спокійно сидиш отут, коли в тебе на шиї кримінальний процес? — обурився дядько, ненастанно підвищуючи голос.

— Що менше я клопотатимусь, то більше шансів, що процес закінчиться добре, — втомлено відказав K., — тут не треба боятися.

— Це мене не заспокоїть! — загорлав дядько. — Йосифе, любий Йосифе, подумай про себе, про своїх родичів, про наше добре ім’я. Досі ти був честю нашої родини,

і не можна, щоб ти став її ганьбою. Твоя поведінка, — він дивився на К., нахиливши голову вбік, — мені не подобається, звинувачений, якщо він невинний і ще не зневірився, так не поводиться. Швиденько розкажи мені, про що йдеться, щоб я міг допомогти тобі. Напевне, щось пов’язане з банком?

— Ні, — відповів Йосиф і підвівся. — Любий дядьку, ти розмовляєш надто голосно, служник, напевне, стоїть під дверима і слухає. Мені це прикро. Краще ходімо куди-небудь, і я тоді відповім, як зможу, на всі твої запитання. Я дуже добре знаю, чим я зобов’язаний своїй родині.

— Правильно, — схвалив дядько, — дуже правильно, тільки поквапся, Йосифе, поквапся!

— Я ще маю дати кілька розпоряджень, — мовив К. і по телефону покликав до себе свого заступника, той майже одразу прийшов. Дядько, ще досі збуджений, показував заступникові рукою, що К. гукав його, в чому, зрештою, й так не було жодного сумніву. K., стоячи коло столу, тихим голосом, показуючи ті або ті документи, пояснив молодикові, що тут треба доробити ще сьогодні за його відсутності, заступник слухав незворушно, проте уважно. Дядько заважав їм, бо спершу, вирячивши очі й нервово покусуючи губи, стояв поряд, хоча й не слухав, — заважав уже сам його вигляд. Далі він став походжати по кімнаті, інколи зупиняючись то перед вікном, то перед картиною, і вряди-годи вигукував:

— Для мене це незбагненна річ! — Або: — А тепер скажи мені, що нам діяти далі?

Молодик удавав, ніби нічого не помічає, спокійно дослухав усі настанови K., занотував щось і пішов, уклонившись і K., і дядькові, що, до речі, якраз повернувся до нього плечима, визирав з вікна і, випроставши руки, жмакав штори. Щойно зачинилися двері кабінету, як дядько закричав:

— Нарешті той писарчук забрався і нам уже можна йти! Нарешті!

На жаль, ніяк не щастило вблагати дядька нічого не розпитувати про процес у вестибюлі, де ходили окремі службовці та служники і де саме тієї миті крутився й заступник директора.

— Отже, Йосифе, — заговорив дядько, — ледве помітно відповівши на шанобливі уклони навколишніх, — тепер скажи мені відверто, що це за процес.

К. зронив кілька незначущих зауважень, на мить засміявся і лише на сходах пояснив дядькові, що нічого не хотів казати перед людьми.

— Правильно, — схвалив дядько, — а от тепер кажи. — Дядько слухав, схиливши голову й квапливо попахкуючи сигарою.

— Передусім, дядьку, — мовив K., — це не такий процес, який розглядає звичайне правосуддя.

— Це вже погано, — зітхнув дядько.

— Чого? — подивився на дядька К.

— Думаю, погано, — проказав дядько знову. Тепер вони вже стояли за дверима банку на сходах, але портьє, здається, нашорошив вуха, і К. потяг дядька вниз, жвавий вуличний рух підхопив їх. Дядько, вчепившись за К., уже не розпитував так настирливо про процес, якийсь час вони йшли навіть мовчки.

— Що, власне, сталося? — спитав нарешті дядько і зупинився так раптово, що перехожі, які йшли позаду, злякано відсахнулися. — Такі речі зненацька не стаються, до них готуються дуже довго, мали бути якісь провісники, — чому ти мені нічого не писав? Ти ж знаєш, для тебе я зроблю все, певного мірою я й донині твій опікун і досі я цим тільки пишався. Я, звісно, й тепер допомагатиму тобі, та коли процес уже йде, допомагати ой як важко. Хай там як, а тобі найкраще негайно взяти коротеньку відпустку й приїхати до нас у село. Я аж тепер побачив, що ти трохи змарнів. У селі ти наберешся сили, і це добре, бо попереду в тебе ще великі випробування. Крім того, так ти почасти уникнеш

правосуддя. Тут суд має всі можливі засоби впливу і в разі потреби автоматично застосовує їх до тебе, натомість коли ти в селі, треба або делегувати туди судовий орган, або ж впливати там на тебе через листи, телеграф і телефон. Звичайно, сила правосуддя ослабне, і хоч визволення не буде, ти зможеш відітхнути.

— Вони можуть заборонити мені виїздити, — заперечив К., сприймаючи дядькові слова раніше, ніж той вимовляв їх.

— Я не вірю, що вони таке вчинять, — замислено проказав дядько, — суд не втратить дуже багато своєї влади, якщо ти від’їдеш.

— Я гадав, — мовив К. і схопив дядька під руку, щоб не дати йому зупинитись, — ніби ти надаси цим подіям ще меншої уваги, ніж я, а вони он як прикро тебе вразили.

— Йосифе, — заволав дядько, що прагнув вивільнитися і таки зупинитись, проте К. не пускав його, — ти дуже змінився, ти завжди мав такий гострий, проникливий розум, і невже саме тепер ти його відцурався? Невже ти хочеш програти процес? Ти хоч знаєш, що це означає? Означає, що тебе просто викреслять. А разом з тобою всіх родичів або ж принаймні змусять їх простертись і плазувати. Йосифе, опануй себе. Твоя байдужість незбагненна для мого розуму. Як подивитись на тебе, можна повірити й приказці: «Як отакий процес у тебе, ти вже програв, судитися не треба».

— Любий дядьку, — заспокоював K., — тут не треба хвилюватися ні тобі, ні мені. Коли людина стривожена, процес годі виграти, — повір бодай трохи моєму практичному досвідові, так само як і я завжди, навіть тепер, дуже шаную твій досвід, хоч інколи він мене приголомшував. Ти кажеш, мовляв, через процес страждатиме вся наша родина, — признаюсь, цього вже я не годен зрозуміти, але дарма, це річ другорядна, — тож я залюбки в усьому дослухатимусь до твоїх порад. Тільки от, на відміну від тебе, я вважаю, що поїздка в село не дасть мені жодної користі, вона скидалася б на втечу і засвідчувала б провину. Крім того, там мене б іще тяжче переслідували, можливо, навіть прискорили б розгляд справи.

— Слушно, — згодився дядько таким тоном, ніби вони нарешті дійшли порозуміння, — але я пропоную, бо бачу, що, коли ти залишишся тут, справа опиниться під загрозою внаслідок твоєї байдужості, мабуть, буде найкраще, як я замість тебе сам заопікуюся нею. Та якби й ти доклав усіх зусиль і зосередився на ній, було б, звичайно, ще краще.

— Отже, бачу, що ми тепер однодушні, — сказав К. — І яка ж твоя пропозиція, що мені робити насамперед?

— Я мушу, звісно, спершу обміркувати справу, — мовив дядько. — Адже подумай: я вже мало не двадцять років майже безвиїзно прожив у селі, і тому стратив нюх на такі справи. Мої різноманітні й важливі зв’язки із впливовими людьми, яких ти, напевне, знаєш уже краще, за цей час трохи ослабли. Знаєш, там, у селі, я майже самотній. А цю відірваність від людей помічаєш саме при таких-от нагодах. До того ж твоя справа — почасти несподіванка для мене, дарма що я, хоч як дивно, про щось уже здогадувавсь іще з Ерниного листа, а сьогодні, подивившись на тебе, бачу геть усе як на долоні. Але це пусте, тепер найголовніше — не марнувати часу. — Ще говорячи, дядько став навшпиньки, махнув якійсь машині і вже тягнув К. за собою в автомобіль, водночас називаючи водієві адресу. — Ми поїдемо до адвоката Гулда, — сповіщав дядько, — це мій шкільний товариш. Ти, певне, чув його ім’я? Не чув? Дивно. Таж він як оборонець і захисник знедолених має чималу славу. Як до людини я маю до нього величезну довіру.

— Як на мене, все, що ти робитимеш, — слушне, — відказав K., хоча кваплива настирливість, із якою дядько брався до справи, трохи непокоїла його. Не дуже тішила й думка звертатись як звинувачений до адвоката для злидарів. — Я й не знав, — провадив К. далі, — що в таких справах теж можна йти до адвоката.

— Та звичайно, — відказав йому дядько, — це ж очевидна річ. Чом би й ні? А тепер розкажи мені все, що досі з тобою трапилось, щоб я мав докладну інформацію.