Твори том 2
Шрифт:
— У моєму серці?
— Так, у глибині свого серця.
— Нічого не розумію. Кажіть ясніше.
— Пошукайте добре в глибині свого серця, чи немає там чогось небезпечного для вас і для мене.
— Повторюю — я не розумію. Здогадуюсь: у вашій уяві є щось таке, — але на сумлінні в мене нічого немає.
— Я не про сумління кажу, а про серце.
— Я не вмію розгадувати загадок. Прошу вас висловлюватись відвертіше, ясніше.
Графиня взяла художника за руки, стиснула їх, потім мовила таким тоном, ніби кожне слово завдавало їй болю:
— Бережіться, друже, ви закохуєтесь у мою дочку.
Він умить висмикнув свої руки, почав жваво заперечувати, обороняючись проти ганебної
Вона дозволила йому говорити довго, вперто не вірила йому, впевнена у правдивості своїх слів, потім мовила:
— Та я ж і не підозрюю. Ви не знаєте, що діється у вашій душі, як і я сама не знала цього ранку. По-вашому виходить, ніби я звинувачую вас у бажанні спокусити Аннету. О ні, ні! Я знаю, який ви чесний, який ви гідний всілякої пошани й довіри. Я тільки прошу, благаю вас заглянути в глибину свого серця чи не маєте ви до моєї дочки почуття, що зародилось у вас мимоволі, почуття, трохи відмінного від простої приязні.
Бертен, дедалі більше хвилюючись, знову почав обстоювати свою чесність так само, як і сам собі доводив це, йдучи до графині.
Графиня почекала, поки він виговориться, потім, не гніваючись і не похитнувшись у своєму переконанні, тільки страшенно збліднувши, прошепотіла:
— Олів’є, те, що ви кажете мені, я все знаю, і думаю так само, як і ви. Але я певна, що не помиляюся. Послухайте, поміркуйте й зрозумійте. Дочка надто на мене схожа, вона надто нагадує все те, чим я була колись, коли ви покохали мене, ось чому ви обов’язково покохаєте її.
— І ви зважуєтесь, — вигукнув він, — кидати мені таке в обличчя тільки на підставі цього припущення, на підставі сміховинного міркування — він мене кохає, дочка на мене схожа, отже, він її теж кохає!..
Але, побачивши, що обличчя графині щораз більше змінюється, повів лагідніше:
— Люба Ані, та саме тому, що я знаходжу вас у дівчинці, вона й подобається мені дуже! Вас, вас одну кохаю я, дивлячись на неї.
— Так, саме від цього я так страждаю, саме цього я й боюся! Ви ще не тямите того, що почуваєте. А через якийсь час і вам стане ясно.
— Запевняю вас, Ані, це безглуздя.
— Хочете доказів?
— Так.
— Ви три роки не були вже в Ронсьєрі, дарма, що я вас запрошувала. Але ви з’явились незагайно, коли вам запропонували приїхати по нас.
— Он воно що! Ви звинувачуєте мене в тому, що я не покинув вас там одну, знаючи, що ви хворі після смерті матері?
— Хай так. Але ось що: вам так хочеться побачити Аннету, що ви навіть сьогодні не могли перечекати і попросили привезти її до себе — позувати.
— А ви не припускаєте, що я хотів вас побачити?
— Тепер ви суперечите самому собі, ви хочете себе переконати, але мене не обманете. Слухайте ще. Чешу ви раптом зникли позавчора ввечері, коли прийшов маркіз де Фарандаль? Знаєте це?
Він запнувся, дуже здивований і стурбований, обеззброєний цим зауваженням. Потім відповів поволі:
— Та… я й сам не знаю… стомлений був… до того ж, правду кажучи, цей йолоп дратує мене.
— Відколи?
— Завпеди.
— Вибачте, я сама чула, як ви хвалили його. Колись він вам подобався. Будьте щирим, Олів’є!
Він на мить замислився, потім сказав, добираючи слова:
— Так, може, через кохання до вас, я люблю і всіх ваших так, що змінив свою думку про того бевзя; мені байдуже, чи буду я зустрічатися з ним інколи, але мені прикро бачити його у вас мало не щодня.
— Дім дочси не буде моїм домом. Але годі про це. Я знаю щирість вашого серця. Знаю — ви добре обміркуєте все, що я вам сказала. А обміркувавши, зрозумієте: я викрила вам велику небезпеку, а тим часом її ще можна уникнути.
Він не заперечував, почуваючи себе кепсько, не знаючи гаразд, що думати, і йому справді хотілося все обміркувати. І через чверть години, поговоривши трохи про щось, він пішов.
IV
Олів’є поволі й стурбовано правився додому, немовби щойно дізнався про ганебну родинну таємницю. Він силкувався подивитися в глибину свого серця, ясніше розібратись у ньому, прочитати ті інтимні сторінки книги внутрішнього життя, які іколи немов злипаються між собою так, що тільки стороння рука може перегорнути їх та відокремити. Певна річ, він не вважав себе закоханим в Аннету. Графиня, ревнива підозра якої ніколи не дрімала, здалеку завбачила небезпеку, подала про неї знак раніше, ніж вона справді виникла. Але чи не може ця небезпека виникнути завтра, післязавтра, через місяць? Ось на яке щире питання він і силкувався щиро відповісти собі. Звичайно, дівчина збуджувала в ньому інстинкти ніжності, але їх така сила у чоловіка, що не слід змішувати безпечні й небезпечні. Так, наприклад, він дуже любить тварин, найбільше кішок, і, бачачи їхнє шовкове хутро, не може стримати непоборного чуттєвого бажання погладити їхню вигнуту й ніжну спину та поцілувати наелектризовану шерсть. Потяг, що
штовхав його до Аннети, трохи нагадував ці невиразні, й безневинні бажання, властиві всякому невпинному й неприборканому коливанню людських нервів. Його очі художника й чоловіка були зачаровані її свіжістю, тим паростком ясного, прекрасного життя, тією силою юності, що буяла в ній; і його серце, повне спогадів про кохання з графинею, відчуло в надзвичайній схожості Аннети з матір’ю нагадування про давні почуття — почуття, приспані після перших днів його любові,— і, мабуть, трохи затремтіло від пробудження. Пробудження? Так, це було воно! Ця думка осяяла Олів’є. Він немов прокинувся після довгих років сну. Якби він несвідомо кохав малу, то відчув би в собі оновлення всього єства, що перетворює людину, коли займеться в ній полум’я нового бажання. Ні, ця дитина тільки роздмухала його давній огонь. Безперечно, він і тепер кохав матір, однак, певно ж, трохи більше, ніж раніше, саме завдяки дочці, в якій відродилась вона сама. І він сформував цей висновок в такому заспокійливому софізмові: «Кохають лише раз! Серце може часто збуджуватись від зустрічі з іншою істотою, бо люди почувають тяжіння одне до одного або відштовхування одне від одного. Ці впливи викликають приязнь, захоплення, бажання володіти, міцні й скороминущі пориви, але не справжнє кохання. Щоб це кохання виникло, дві істоти повинні народитись одна для одної, почувати в усьому спільність, мати однакові смаки, спорідненість тіл, душ та вдач і бути зв’язаними в усьому нерозривним вузлом прихильності. Кохають, зрештою, не так пані чи пана У, як жінку чи чоловіка, які притягають, мов той магніт, наше тіло, наші очі, наші уста, наше серце, наші думки й усі наші чуттєві та розумові нахили. Кохають тип, тобто поєднання в одній особі всіх тих людських якостей, що можуть спокусити нас нарізно в інших».
Для Бертена таким типом була графиня де Гійруа, а тривалість їхнього любовного зв’язку, що не стомлював його, доводила це йому цілком певно. Аннета так нагадувала фізично колишню матір, що ця схожість вводила в оману очі,— то ж нічого дивного нема, що його чоловіче серце було вражене, але не захоплене. Він палко кохав одну жінку! А від неї народилась інша жінка, майже така ж сама. І він справді не міг застерегтися, аби не перенести на другу деякі рештки пристрасного кохання, що почував до першої. В цьому не було нічого поганого, нічого загрозливого. Погляд його і спогади піддалися на