Твори том 2

де Мопассан Ги

— Стривайте, — мовила вона, — я щось для вас вивчила перед маминою смертю. Ніколи ще вам не грала, а зараз заграю, коли мала скінчить; побачите, що то за чудова річ.

У неї був справжній хист до гри, і вона тонко розуміла почуття, висловлені в звуках музики. В цьому була теж владна сила її чарів, що так впливали на вразливого художника.

Коли Аннета дограла сільську симфонію Щумана, графиня сіла на її місце, і з-під її пальців забриніла чудесна мелодія — мелодія, всі фрази якої здавалися скаргами, різноманітними, мінливими й нескінченними скаргами; їх уривала одна нота, що раз у раз повторювалась, перетинаючи її й розбиваючи мелодію, як монотонний, невпинний

і невтолений зойк, як неприборканий поклик невідступної думки.

Та Олів’є дивився на Аннету, що сіла навпроти нього, й нічого не чув і не розумів.

Він дивився на неї, наче в безтямі, насичуючись її виглядом, немов звичною і улюбленою річчю, якої його позбавили, впивався нею жадібно, як п’ють воду, коли пече спрага.

— Ну як? — спитала графиня. — ^ Хіба ж це не прекрасно?

Схаменувшись, він вигукнув:

— Чудово, прекрасно! Чиє це?

— Ви не знаєте?

— Ні.

— Як, справді не знаєте?

— Та ні ж.

— Шуберта.

Він мовив з глибоким переконанням:

— Мене це не дивує. Чарівна річ. Дуже вдячний був би, коли б ви повторили.

Графиня почала грати, а Бертен, повернувши голову, знову дивився на Аннету, проте й музику слухав, щоб зазнати обидві насолоди разом.

Потім, коли пані де Гійруа вернулась на своє місце, він, підкоряючись властивому чоловікам лукавству, зразу ж одвів свої очі від білявої голівки, яку бачив у профіль, — Аннета сиділа по той бік лампи.

Та коли він і не бачив її, то почував теплоту її присутності, як почувають близькість гарячої печі, і його томило бажання глянути на неї побіжно й перевести погляд на графиню, — як того школяра, що вихиляється з вікна, коли вчитель одвернеться.

Пішов Бертен рано, бо слова й розум були в нього паралізовані, і вперта мовчанка могла викликати підозру.

На вулиці його опанувала потреба блукати, бо досить йому було почути якусь музику, — і вона потім довго відлунювала в ньому й навіювала мрії, що здавались яскравішим і виразнішим продовженням мелодії. Музичний спів бринів уривчасто й перебіжно, доносячи окремі ослаблі такти, що завмирали, наче далека луна, потім стихав, немов даючи думці можливість осягнути мотиви й полинути в шуканні ніжного гармонійного ідеалу.

Побачивши феєричне освітлення парку Монсо, Бертен звернув ліворуч на крайній бульвар і вийшов на центральну алею, осяяну електричними ліхтарями. По ній неквапом походжав сторож; часом проїздив запізнілий фіакр; хтось читав газету, сидячи на лаві в яскравому голубуватому сяйві біля бронзового стовпа, на якому держалась осяйна куля. На лужках серед дерев інші ліхтарі лили на листя й на газони своє холодне й сліпуче світло, надаючи цьому великому міському садові якоїсь млявості.

Бертен, заклавши руки за спину, ходив по доріжці й згадував про свою прогулянку з Аннетою в цьому самому парку, коли він уперше почув з її уст материн голос.

Він безсило сів на лаву і, дихаючи свіжим повітрям недавно политих лужків, відчув, як ним оволодівають ті пристрасні сподівання, що обертають душу юнаків на плутану канву для нескінченного любовного роману. Колись він знав ці вечори, вечори летючої фантазії,— вона примхливо блукала серед уявних пригод, — тож тепер здивувався, що до нього повертаються почуття, вже не властиві його вікові.

Як настирлива нота Шубертової мелодії, думка про Аннету, про її схилене під лампою обличчя, так само, як і дивовижна підозра графині щохвилини тривожили його. Він мимоволі безнастанно питався про це в свого серця та досліджував непроникливі глибини, де зароджуються людські почуття перед тим, як

з’явитись на світ. Це вперте шукання хвилювало його; невідступна думка про дівчину немов відкрила в його душі шлях до ніжних мрій; він немов носив у собі її відбиток, як колись зберігав чудне почуття присутності графині в майстерні після того, як вона йшла після любовного побачення.

Роздратований цим спогадом, він зненацька підвівся і прошепотів:

— З боку Ані безглуздо було сказати мені про це. Через неї я тепер буду думати про Аннету.

Бертен вернувся додому, турбуючись за себе самого. Коли він ліг у ліжко, то відчув, що не засне, бо в жилах у нього струменів гарячковий жар, а в серці шумували мрії. Боячись безсоння, страшного безсоння вщ душевної тривоги, він вирішив почитати. Скільки разів таке коротке читання діяло на нього як снотворне! Він підвівся і пішов до бібліотеки, щоб вибрати відповідну книжку, але його збуджений мимоволі розум, прагнучи якогось аїльного хвилювання, шукав по полицях ім’я письменника, що відповідав би його настрою, пориву й сподіванням. Бальзак, якого він обожнював, не сказав йому нічого; Гюго він з погордою обминув, зневажливо глянув і на Ламартіна, що завпеди його зворушував, і вхопився за Мюссе, поета всіх юнаків. Він узяв томик і вирішив читати з тієї сторінки, на якій розгорне книжку.

Коли він ліг знову, то почав жадібно, мов п’яниця, пити легкі вірші натхненного поета, що оспівував, як пташка, світанок життя і, вичерпавши вранці сили, змовкав перед брутальним днем, — вірші поета, що був зачарований життям і виливав свій захват у сурмових звуках кохання, дзвінких і наївних — відлунні того, що бринить у юних серцях, нестямних від любовної жаги.

Ніколи ще Бертен не розумів так глибоко фізичного чару цих поем, що зворушують почуття, ледве хвилюючи розум. Пожираючи очима ці трепетні рядки, він почував у собі розбуркану надіями душу двадцятирічного юнака і з якимсь юнацьким запалом прочитав мало не весь томик.

Вибило третю годину, і він здивувався, що й досі йому не хочеться спати. Він підвівся, щоб зачинитй вікно й покласти книжку на стіл серед кімнати, але від свіжого нічного повітря поперек його, погано вилікуваний на курортах в Ексі, гостро заболів; цей біль для нього був жорстоким нагадуванням, пересторогою, і він нетерпляче кинув книжку, прошепотівши: «Ет, старий дурню!» Потім ліг і погасив світло.

Другого дня він не пішов до графині і навіть твердо вирішив не навідуватись до неї раніше, як через два дні. Та хоч би що він робив: малював, виходив погуляти, робив із нудьги візити до знайомих, — скрізь переслідував його образ обох жінок.

Заборонивши собі їх бачити, він облегшив душу, думаючи про них, і дозволяв думці й серцю досхочу впиватися спогадом про них. І часом у цьому маренні, викликаному його самотністю, траплялось, що їхні обличчя, відмінні одне від одного, зближувались, збігалися, з’єднувались, зливалися докупи й утворювали одне, трохи невиразне обличчя; це було вже обличчя ні матері, ні дочки, а тієї жінки, яку він безтямно кохав колись, тепер і назавжди.

Тоді він починав каятись від того, що віддавався цим розчуленим почуттям, силу й небезпеку яких добре розумів. Щоб уникнути й відкинути їх, щоб звільнитися від чарівної й солодкої мрії, він намагався зосередитись на інших думках, на інших темах. Марні зусилля! Всі шляхи, які він обирав для розваги, приводили його до однієї точки, де, немов у засідці, чигало на нього молоде личко в ореолі білявого волосся. Це була невідступна мана, що плавала, кружляла над ним і спиняла його, хоч би до яких вивертів він удавався.