Твори том 2
Шрифт:
Він знизав плечима.
— Що ж, по-вашому, мені робити? Хіба моя вина, що ви втрачаєте розум?
Тримаючи Олів’є за руки, графиня повела його далі, до другої вітальні, де ніхто не міг їх почути. Тягла його за поли піджака, вчепившись за нього, задихаючись. Привівши до круглої канапки, силоміць посадовила його і сама сіла поруч.
— Олів’є, друже мій, єдиний мій друже, прошу вас, скажіть, що кохаєте її! Я знаю це, почуваю в усьому, що ви робите, я певна цілком, це вбиває мене, але хочу почути це від вас!
А що він ще заперечував, то вона впала навколішки до його ніг. Голос її став хриплим.
— О друже, друже, єдиний друже, правда ж, ви
Він вигукнув, пробуючи підвестись:
— Та ні ж, ні! Присягаюся; — ні!
Вона затулила йому рукою рота, бурмочучи:
— О, не кажіть неправди! Я надто страждаю.
Потім, припавши головою йому до колін, вона заридала..
Він бачив тільки її потилицю та купу білявого, впереміш із сивим, волосся, і безмежний жаль, безмежний біль охопив його.
Втопивши пальці у важку зачіску, він силоміць підвів її голову, щоб наблизити до себе безтямні, залиті слізьми очі, і почав нестримно цілувати ці вогкі очі, приказуючи:
— Ані, Ані! Моя люба Ані, люба Ані!
Тоді вона, силкуючись всміхнутися, мовила непевно, як дитина, пригнічена горем.
— О друже, скажіть тільки, що ви мене ще трохи кохаєте!
Олів’є знову почав цілувати її.
— Так, я кохаю вас, дорога Ані.
Вона підвелася, сіла біля нього, взяла за руки, глянула й ніжно сказала:
— Як уже довго ми кохаємось! Це не повинно було б так закінчитись.
Він спитав, пригортаючи її:
— А чого ж йому кінчатись?
— Бо я старію, а мала дуже нагадує мене, якою я була, коли ви побачили мене.
Він затулив їй рукою скорботні уста, приказуючи:
— Знову! Не нагадуйте, прошу вас! Присягаюся — ви помиляєтесь.
Вона знову мовила:
— Аби ви тільки мене хоч трохи кохали!..
Він відповів:
— Кохаю вас.
Потім вони довго сиділи мовчки, побравшись за руки, схвильовані й смутні.
Нарешті графиня урвала мовчанку й прошепотіла:
— Ох, невеселі будуть дні, які мені лишилося прожити.
— Я постараюсь, щоб вони були радісні.
Тінь присмеркового неба, яким воно буває години за дві до настання темряви, облягала вітальню, оповивала їх туманним мороком осіннього вечора.
Продзвонив годинник.
— Ми довго вже тут, — сказала графиня. — Ідіть, бо хтось може зайти, а ми неспокійні.
Бертен підвівся, обняв її й поцілував, як колись, у напіврозтулені уста, потім вони пройшли обидві вітальні, тримаючись за руки, як подружжя.
— Прощавайте, друже.
— Прощавайте.
І портьєра за ним упала.
Він зійшов сходами, звернув до церкви святої Магдаліни й пішов, не тямлячи, що робить, немов приголомшений ударом, почуваючи, що ноги під ним підломлюються, а серце горить і тріпоче, немов хтось стьобає по його грудях палаючими стьожками.
Дві години, три години, а може, й чотири він правився навмання, в такій моральній безтямності й фізичній знемозі, що в нього ставало сили тільки для того, щоб переставляти ноги. Потім вернувся додому, щоб усе до пуття обмислити.
Отже, він кохає цю дівчину. Тепер зрозумів усе, що з ним коїлось відтоді, як гуляв із нею в парку Монсо, як уперше почув з її уст поклик ледве впізнаного голосу, що колись збудив його серце. Зрозумів він і все це повільне, нестримне відродження приспаного, але ще не погаслого кохання, в якому сам собі не хотів признатися.
Що робити? Та що він може зробити? Коли Аннета одружиться, він уникатиме частих зустрічей з нею, от і все. А до того він ходитиме до них, як і раніше, щоб ніхто нічого не запідозрив, і від усіх сховає свою таємницю.
Обідав
Він кохав одну жінку, і вона його кохала. Від неї дістав він те хрещення, що збуджує в чоловікові таємничий світ хвилювання й кохання. Вона майже силоміць розкрила йому серце, а тепер він уже може закрити його. Інше кохання проти його волі увійшло в цей отвір! Інше чи, точніше, те ж саме, тільки зігріте іншим обличчям, те ж саме, розбуркане силою старечої потреби кохання. Отже, він кохав дівчину! То чого ж далі боротися, опиратись та заперечувати — він кохає її, з розпачем усвідомлюючи, що вона навіть і трохи його не жаліє, що вона навіть ніколи не дізнається про його жорстокі страждання і що хтось інший її візьме. Від цієї думки, що з’являлася невпинно й невідступно, ним оволоділо тваринне бажання вити, як виє прив’язаний собака, бо він почував себе таким безсилим, поневоленим, припнутим на ланцюг. Чим більше він думав про це, тим більше нервував, міряв сягнистим кроком простору кімнату, освітлену, немов для свята. Не маючи більше сили терпіти біль від цієї роз’ятреної рани, він хотів приспати його спогадом про колишнє кохання, втопити його, воскресивши в пам’яті своє перше, сильне почуття. Із стінної шафи він вийняв копію, що зробив колись для себе з портрета графині, поставив її на мольберт і почав дивитись, сівши навпроти. Він силкувався знову побачити її такою, яку колись кохав, знову відчути її кохання. Але з полотна на нього дивилася Аннета. Мати зникла, розтанула, давши місце іншому обличчю, що було так дивно схоже на її обличчя. Це була мала з трохи світлішим, ніж у матері, волоссям, з трохи пустотливішою усмішкою, трохи веселішим поглядом, і він ясно відчував, що тілом і душею належить цій юній істоті, як не належав ніколи тій, іншій, як належить хвилям човен, що потопає.
Він підвівся і, щоб не бачити цього привиду, перевернув малюнок; потім, почуваючи гнітючий смуток, приніс із кімнати в майстерню шухляду зі столу, де лежали листи від коханки. Вони були там, мов у ліжкові, один на одному, складені товстим шаром з тонких папірців. Він засунув руки всередину, в ці листи, де писалося про них обох, у цю купіль їхнього тривалого зв’язку. Він дивився на цю тісну дощану труну, де спочивала купа конвертів, на кожному з яких було написано його ім’я, тільки його ім’я. Він думав про те, що в них, у цій купі пожовклого паперу, поцяткованого червоними штампами, мовиться про кохання, про ніжну прихильність двох істот, про історію їхніх сердець, і, схилившись над шухлядою, вдихав пахощі минулого, меланхолійний дух листів, що давно лежали замкнені.