Твори том 2
Шрифт:
Знявся шепіт. Він був дуже вродливий і подобався жінкам. Олів’є, навпаки, здригнувся від розчарування, бо гостре відчуття драмгсгичної поеми Гете зникло при цій метаморфозі. Тепер перед очима його була тільки феєрія, сповнена прегарних музичних арій, і талановиті актори; він слухав тільки їхні голоси. Цей молодик у камзолі, цей гарний співак, що показував свої литки та ноги, не подобався йому. Це не був справжній, непоборний і зловісний лицар Фауст, що мав спокусити Маргариту.
Він знову сів, і фраза, яку допіру чув, спливла йому на пам’ять:
Я хочу скарби над усі скарби,
Я молодості хочу!
Олів’є шепотів її крізь зуби,
Але Монрозе кінчив перший акт так блискуче, що в залі вибухнули бурхливі оплески. Кілька хвилин оплески, стукіт та вигуки лунали, немов гроза. У всіх ложах жінки аплодували руками в рукави та ах, а чоловіки, стоячи позад них, кричали й били в долоні.
Двічі піднімалась і опускалась завіса, а оплески не вщухали. Коли вона опустилась утретє, відмежувавши публіку від сцени та внутрішніх лож, герцогиня й Аннета аплодували ще якийсь час, і тенор, дякуючи їм окремо, легенько й скромйо вклонився.
— О, він побачив нас! — мовила Аннета.
— Який чудовий співак! — зауважила герцогиня.
А Бертен, нахилившись уперед, з невиразним почуттям обурення й зневаги дивився, як уславлений актор ішов за лаштунки, похитуючись і тягнучи ногу, упершись в бік рукою, у застиглій позі театрального героя.
Заговорили про ньсго. Його успіхи у жінок наробили не менше галасу, ніж його талант. Він виступав в усіх столицях, доводячи до екстазу жінок, серця яких уже наперед билися прискорено — адже вони стільки вже чули про те, який він чарівний. Проте він, як казали, мало цікавився цією сентиментальною нестямою, і вдовольнився музичними тріумфами. Мюзадьє, в присутності Аннети висловлюючись якомога обережніше, розповідав про життя цього вродливого співака, а герцогиня захоплено твердила, що розуміє й схвалює його захват, який він може навіяти, бо він здавався їй дуже звабливим, гарним, визначним і надзвичайно музикальним. Під кінець вона мовила, сміючись:
— Та й як можна встояти перед таким голосом!
Олів’є обурився і став гостро заперечувати. Він не розумів, як можна захоплюватись комедіантом — цим вічним тлумачем чужих типів, цим примарним уособленням вигаданих людей, цим розмальованим нічним манекеном, що кожного вечора грає нову роль.
— Ви заздрите їм, — сказала герцогиня. — Всі ви, світські люди й художники, гніваєтесь на акторів, бо вони мають більший успіх, ніж ви.
Потім спитала в Аннети:
— Слухай, мала, ти ще тільки входиш у життя й на все дивишся здоровими очима: як тобі цей тенор?
— На мою думку, він дуже гарний, — не вагаючись, відповіла дівчина.
Три дзвінки сповістили про початок другого акту, і завіса піднялася, відкриваючи сільське свято.
Вихід Ельсон був чудовий. її голос теж, здавалося, став сильніший, і вона володіла ним більш упевнено, ніж раніше. Це справді була велика, прекрасна, видатна співачка, слава якої дорівнювала славі Бісмарка та Лесепса.
Коли Фауст кинувся до неї, коли мовив до неї обворожливим голосом цю повну дивного чару фразу:
Дозвольте ласкаво, вродлива панно,
Вам руку подати і вас провести.
і коли білява, така гарна, така зворушлива Маргарита відповіла:
Не панна я, і не вродлива, пане,
І ласки вашої не потребую я, —
всіх гладачів охопило безмежне тремтіння насолоди.
Коли завіса впала, знявся страшенний галас, а Аннета так довго плескала, що Бертенові хотілося схопити її за руки, щоб вона перестала. Серце його краялось від нової муки.
Потім завіса піднялась; почалася дія в саду.
І вмить мовби любовна гарячка пойняла зал, бо ніколи ще не було таких виконавців цієї музики, подібної до найніжніших поцілунків. Це були вже не славетні артисти — Монрозе та Ельсон, — а дві істоти з ідеального світу, та й не істоти, а тільки два голоси: вічний голос чоловіка, що кохає, вічний голос жінки, що поступається, і в їхньому дуеті бриніла вся поезія людського кохання.
Коли Фауст заспівав:
«О *дай же, дай мені на личко твоє надивитись!» — у звуках, що злетіли з його уст, почувалися таке обожнювання, захват і благання, що бажання кохати справді сколихнуло на мить усі серця.
Олів’є пригадав, що* сам наспівував цю фразу в Ронсьєрському парку під вікнами замку. Досі вона здавалась йому трохи банальною, а тепер просилася на уста як останній крик пристрасті, як останнє благання, як остання надія і ласка, що на них міг він сподіватись у цьому житті.
Далі він нічого не слухав і нічого не чув. Нестерпні ревнощі охопили йото, бо він побачив, що Аннета піднесла хусточку до очей.
Вона плакала! Отже, серце її прокидалося, займалося, хвилювалось — серденько жінки, що нічого ще не відала. Тут, так близько від нього, зовсім не думаючи про нього, вона відчула страшну владу кохання над людьми, і це відчуття, це натхнення навіяв їй нікчемний комедіант-співак.
Бертен уже не гнівався на маркіза де Фарандаля, на цього дурня, що нічого на бачив, не знав і не тямив! Але як він проклинав молодика у вузькому трико, що запалював душу цієї молодої дівчини!
Йому хотілося кинутись до неї, як кидаються до того, що ось-ось потрапить під кінські копита, схопити її за руку, повести, потягти її й сказати: «Ходімо звідси, ходімо, благаю вас!»
Як вона слухала, як трепетала! І як він страждав! Він уже й раніше страждав, але не так жорстоко! Він пригадав це, бо всі ревниві муки болять, мов роз’ятрені рани. Було це спочатку в Ронсьєрі, коли він, графиня й Аннета верталися з кладовища, коли він уперше відчув, що вона вислизає від нього, що він не має над нею — над дівчинкою, непокірною, мов молода тварина, — ніякої сили. Але там, коли вона дратувала його, відбігаючи рвати квіти, йому кортіло тільки спинити її пориви, затримати біля себе її тіло, — а тепер тікала сама душа її, невловима душа. Ах, тепер він знову зазнав того гострого роздратування, до якого вже не раз спричинялись усілякі дрібні, ледве помітні удари, що ніби лишають у закоханих серцях невигойні рани. Він пригадував увесь болісний гніт ревнощів, що день у день падали на нього. Щоразу, як вона щось відзначала, любила, чогось бажала, чимось захоплювалась, він ревнував її — непомітно, але постійно — до всього, що забирало час і погляди, що викликало увагу, радість, подив і захват Аннети, бо все це її трохи в нього забирало. Ревнував її до всього, що вона робила без нього, до всього, чого не знав, до її виїздів, до читання, що їй хоч трохи подобалось, ревнував до пораненого в Африці героя-офіце-ра, яким Париж цілий тиждень цікавився, до автора відомого роману, до невідомого поета, якого вона не бачила, але вірші чула від Мюзадьє, нарешті, до всіх чоловіків, яких хвалили при ній, бодай у найбанальніпшх виразах, бо коли кохаєш жінку, то не можеш залишатись байдужим, якщо вона думає про кого-небудь навіть із побіжною цікавістю. В серці того, хто кохає, пробуджується владна потреба бути для неї єдиним у світі.