Твори том 2
Шрифт:
— То з ним не можна розмовляти?
— Аж ніяк, пані! Візьміть крісло й сидіть коло нього. Він почуватиме, що не сам, і йому буде легше; але йому не можна стомлюватись; йому не можна ні розмовляти, ні навіть думати. Я приїду на дев’яту ранку. Прощайте, пані.
Лікар пішов, низько вклонившись, за ним і граф, приказуючи:
— Не хвилюйтесь, люба! Я вернусь швидше як за годину, і ви зможете поїхати додому…
Вони вийшли, за якусь мить внизу стукнули
Слуга та куховарка лдшилйсь у кімнаті, чекаючи розпоряджень. Графиня відпустила їх.
— Ідіть, — сказала вона. — Я подзвоню, коли буде треба.
Вони теж пішли, і вона лишилась з Олів’є віч-на-віч.
Вона підійшла до самого ліжка, сперлася руками на
край подушки, по той і цей бік коханого обличчя, нахилилась і дивилась на нього. Потім спитала, так низько над його обличчям, немов клала слова йому на уста:
— Ви самі кинулись під омнібус?
Він відповів, силкуючись осміхнутись:
— Ні, він сам на мене кинувся.
— Неправда, ви.
— Ні, кажу ж, що він…
Після кількох хвилин мовчанки, тих хвилин, коли душі немов зливаються в поглядах, вона прошепотіла:
— О любий, любий Олів’є, подумати тільки, що я пустила вас, не залишила в себе!
— Однаково це сталося б зі мною раніше чи пізніше.
Вони знову глянули одне на одного, силкуючись зрозуміти свої найпотаємніші думки.
— Не вірю я, що одужаю, — мовив Олів’є.— Дуже мучуся.
— Дуже мучитесь? — прошепотіла вона.
— Ох, дуже!
Нахилившись ще трохи, вона торкнулась його чола, потім очей, потім щік повільними, легкими й обережними поцілунками. Ледве торкалась устами, майже безгучно, як цілують діти. Цілувала довго, дуже довго. Він приймав цю зливу ніжних, маленьких пестощів, що заспокоювали його, бадьорили, бо обличчя його тепер не так тремтіло.
Потім він сказав:
— Ані!
Вона перестала його цілувати.
— Що, друже мій?
— Ви мені повинні дати одну обіцянку.
— Все, що хочете, обіцяю.
— Коли не помру до ранку, заприсягніться мені, що приведете Аннету, одйн раз, один тільки раз! Я не хочу померти, не побачивши її… Подумайте, що завтра… в цю годину… у мене, може… у мене, певно, очі заплющаться навіки… і ніколи вже вас не побачу… ні вас… ні її…
Вона спинила його — серце її краялось:
— О, мовчіть… мовчіть!.. Гаразд, обіцяю, що приведу її!
— Присягаєтесь?
— Присягаюсь, друже!.. Але мовчіть, годі про це. Мені так боляче… Мовчіть!
По обличчю Олів’є пробігла судорога; за якусь мить він сказав:
— Якщо
Вона зітхнула:
— А я… Як я і досі кохаю!
— Я був щасливий лише завдяки вам, — вів він далі.— Тільки останні дні були тяжкі… Це не ваша вина… Ох люба Ані… яке сумне часом буває життя… і як важко помирати!..
— Мовчіть, Олів’є! Благаю вас.
Та він казав, не слухаючи її:
— Який був би я щасливий, коли б у вас не було дотси…
— Мовчіть… Боже мій!.. Мовчіть!..
Він, здавалось, марив, а не звертався до неї.
— Той, хто вигадав життя і людей створив, був сліпий або дуже злий…
— Олів’є, благаю вас… якщо кохали мене колись, мовчіть… не кажіть так!..
Він дивився на її схилене обличчя. Воно було таке бліде й синяве, немов вона теж умирала. Олів’є замовк.
Вона сіла у крісло в узголів’ї ліжка, знову взяла його за руку, що лежала на ковдрі, й сказала:
— Я забороняю вам розмовляти. Не ворушіться і думайте про мене так, як я про вас думаю.
Вони знову дивились одне на одного, поєднані палючим дотиком тіл. Вона уривчасто стискувала його гарячу руку, і він відповідав на ці поклики, трохи зводячи пальці. Кожен цей потиск говорив їм про щось, викликав в пам’яті часточку їхнього минулого, що закінчилось, розворушував спогади про їхнє кохання. Кожен потиск був прихованим запитанням і таємничою відповіддю, але сумні були запитання й відповіді цього давнього кохання: «А чи пригадуєте ви?»
На цьому передсмертному побаченні, яке, можливо, було останнім, вони в думці повторили рік за роком всю історію їхнього кохання, в кімнаті чути було тільки потріскування дров у каміні.
Зненацька, злякано здригнувшися, немов прокинувшись, Олів’є сказав:
— Ваші листи!
— Мої листи? — перепитала вона.
— Я міг померти, не знищивши їх.
— Байдуже! — вигукнула вона. — Це не обходить мене. Хай знайдуть, xafi читають!..
— А я не хочу, — заперечив він. — Встаньте, Ані. Відчиніть нижню шухляду письмового столу, велику — там вони всі, всі. Заберіть їх і спаліть.
Вона не ворухнулась, сиділа скулившись, немов він радив їй вчинити якусь підлоту.
— Ані, благаю вас, — знову озвався він. — Коли ви не зробите цього, я буду мучитися, нервуватись, я збожеволію. Подумайте, що вони потраплять до чужих рук, до нотаріуса, лакея… до вашого чоловіка, — зрештою… я цього не хочу…