Твори том 2
Шрифт:
Всі погляди були скеровані на неї. Скоро в кареті рознісся апетитний запах, від якого роздулися ніздрі, в роті з'являлась слина й нестерпно зводило щелепи біля вух. Презирство Ідам до «цієї дівки» перетворилося в лютість, в шалене бажання вбити її або викинути геть з диліжанса в сніг, разом з її чарочкою, кошиком і провізією.
Але Луазо дожирав очима миску з курчатами. Він сказав:
— Оце розумно! Мадам передбачливіша за нас. Є люди, які завжди про все подумають.
Вона обернулась до нього.
— Чи не бажаєте, пане? Не так-то легко постити з самого ранку,
Луазо вклонився.
— Слово честі, я не відмовлюсь, я вже не витримую. На війні, як
І, глянувши навколо себе, він додав:
— В такі часи дуже приємно зустріти людину, яка може тобі допомогти.
Він розгорнув на колінах газету, щоб не забруднити штани, кінчиком ножа, який завжди лежав у нього в кишені зачепив курячу ніжку, всю в холодці, і, відриваючи зубами шматки, почав жувати з таким неприхованим задоволенням, що по всій кареті прокотилось важке зітхання.
Тоді Пампушка скромним і лагідним голосом запропонувала черницям розділити з нею трапезу. Обидві негайно згодились і, не підводячи очей, пробурмотівши якусь подяку, почали швидко їсти. Корнюде теж не відмовився від угощення сусідки, і всі вони, разом з черницями, утворили щось подібне до столика, порозстелювавши на колінах газети.
Роти безперервно розтулялись і затулялись, шалено жували, уминали, поглинали. Луазо в своєму кутку трудився щосили і пошепки вмовляв дружину наслідувати йoгo приклад. Вона довго опиралася, але потім, відчувши спазму у шлунку, здалася. Тоді чоловік у витончених виразах спитав у «чарівної супутниці», чи не дозволить вона запропонувати маленький шматочок пані Луазо. Пампушка відповіла:
— Та звичайно, пане.
І, люб’язно посміхаючись, простягла миску.
Коли відкупорили першу пляшку бордо, сталося маленьке замішання: був тільки один бокал. Його почали передавати одне одному, витираючи кожен раз. Тільки Корнюде, як галантний кавалер, доторкнувся губами до того місця, яке було ще вогким від губів сусідки.
Граф і графиня де Бревіль, так само як і подружжя Карре-Ламадон, оточені людьми, які так жадібно їли, задихаючись від пахощів їжі, відчували ті страшенні муки, які дістали назву Танталових. Раптом юна дружина фабриканта так важко зітхнула, що всі обернулись; вона зблідла, як сніг, що лежав на полях, очі її заплющились, голова схилилась, вона знепритомніла. Чоловік її страшенно перелякався і став благати всіх допомогти їй. Всі розгубились, але старша з черниць, підтримуючи голову хворої, піднесла до її губів бокал Пампушки і примусила проковтнути кілька крапель вина. Гарненька дама поворухнулась, розплющила очі, посміхнулась і завмираючим голосом промовила, що тепер їй зовсім добре. Але, щоб непритомність більш не повторилась, черниця присилувала її випити повний бокал бордо, додавши;
— Це не інакше, як від голоду.
Тоді Пампушка, червоніючи й ніяковіючи, пробелькотіла, звертаючись до чотирьох супутників, які все ще продовжували постили:
— Господи, так я ж просто не наважувалася запропонувати вам… Будь ласка прошу вас.
Вона замовкла, боячись, дочути образливу відмову.
Луазо взяв слово:
— Їй-Богу, в таких випадках всі люди — браття і мусять допомагати одне одному. Та ну-бо, пані, без церемоній, погджуйтесь, що там і говорити. Нам, можливо, й на ніч не вдасться знайти притулку. За такої їзди ми доберемося до Тота не раніше, ніж завтра опівдні.
Але всі вагались, ніхто не наважувався взяти на себе відповідальність за згоду.
Нарешті граф розв'язав питання. Він обернувся до зніяковілої товстухи і, прибравши позу вельможі, сказав:
— Ми з вдячністю приймаємо вашу пропозицію, мадам.
Важкий був лише перший крок. Але коли Рубікон
Не можна було їсти провізію цієї дівчини і не розмовляти з нею. Тим-то почалася бесіда, спочатку дещо стримана, але потім все більш невимушена, бо Пампушка поводилась напрочуд добре. Графиня де Бревіль і пані Карре-Ламадон, що мали певний світський такт, стали витончено люб’язними. Особливо графиня виявляла привітну поблажливість високопоставленої дами, яку не може скомпрометувати ніяке знайомство; вона була просто чарівна. Але дужа пані Луазо, наділена душею жандарма, лишалася неприступною; вона говорила мало, зате їла багато.
Розмова точилася, звичайно, про війну. Розповідали про жорстокість пруссаків, про хоробрість французів: ці люди, що рятувались від ворога втечею, віддавали належне мужності солдатів. Незабаром заговорили про особисті пригоди, і Пампушка з щирим хвилюванням, з тим запалом, який виявляють іноді такі дівчата, висловлюючи свої безпосередні пориви, розповіла, чому вона поїхала з Руана.
— Спочатку я думала, що зможу лишитися, — сказала вона. — У мене було повно запасів, і я вважала, що краще вже прогодувати кількох солдатів, ніж їхати хтозна-куди. Та коли я їх побачила, цих пруссаків, я вже не могла опанувати себе. Все в мені так і переверталося від злості, я проплакала цілий день від сорому. Ех* коли б я була мужчиною, я б їм показала! Я дивилась на них з віконця, на цих товстих кабанів у гостроверхих касках, і моя покоївка тримала мене за руки, щоб я не повикидала їм на голову всі меблі. Потім вони з'явилися до мене на постій, і я першому ж учепилася в горлянку. Задушити німця не важче, ніж будь-кого ішпого! І я б його порішила, якби тільки мене не відтягли за волосся. Після цього мені довелось ховатися. А тільки-но трапилася нагода, я виїхала — і ось я тут.
Усі її вихваляли. Вона виросла в очах своїх супутників, які не виявили такої відваги; Корнюде слухав її із схвальною й прихильною усмішкою апостола; так священик слухає побожну людину, що славить Бога, бо довгобороді демократи стали такими ж монополістами у справах патріотизму, як люди, що носять сутану, в питаннях релігії. Він, у свою чергу, заговорив повчальним тоном, з пафосом, якого він навчився з прокламацій, що їх щоденно розклеювали по стінах, і закінчив красномовною тирадою, беззастережно розбивши «негідника Баденге» 5 .
Але Пампушка відразу ж розгнівалась, бо була бонапар-тисткою. Вона почервоніла, як вишня, і, заїкаючись від обурення, сказала:
— Хотілося б мені побачити вас на його місці. Ох, і цікаво було б, нічого сказати! Адже ж це ви й такі, як ви, його зрадили. Якби Францією керували такі гультяї, як ви, тільки й лишалося б, що тікати геть!
Корнюде зберігав байдужість, посміхався презирливо й згорда, але почувалося, що зараз справа дійде до сварки; тут втрутився граф і насилу заспокоїв розгнівану дівчину, авторитетно заявивши, що всякі щирі переконання слід поважати. Водночас графиня і дружина фабриканта, що, як і всі люди привілейованого класу, підсвідомо ненавиділи Республіку і властиву всім жінкам інстинктивну пристрасть до мішурних і деспотичних урядів, відчули мимовільну симжатію до цієї повії, яка поводилася з такою гідністю і висловлювала почуття, такі схожі з їх власними.