Твори том 2
Шрифт:
Він спробував посміхнутись, щоб заспокоїти її, і гримаса від цієї спроби була страшною.
Ставши біля ліжка, графиня обережно поклала свої руки на руки Олів’є, витягнуті вдовж тіла, й пробурмотіла:
— Бідолашний друже!
— Це дрібниці,— відповів він тихо, не ворухнувши головою.
Вона дивилась на нього, вражена цією зміною. Він був такий блідий, що, здавалось, і краплини крові не мав під шкірою. Щоки немов провалилися, а очі позападали так, наче їх хтось затягнув усередину.
Побачивши,
— Гарний же я тепер!
Вона спитала, не зводячи з нього пильного погляду:
— Як це сталося?
Він говорив через силу, і по його обличчю часом перебігали нервові судороги.
— Я не дивився круг себе… думав про інше… зовсім про інше… ох!.. Тож якийсь омнібус збив мене й переїхав через живіт…
Слухаючи, вона немов бачила, як трапилось це лихо, ft спитала, знову проймаючись жахом:
— І кров була?
— Ні, мене тільки вдарило… трохи пом’яло.
— Де це сталось?
— Напевне не знаю… Десь дуже далеко…
Лікар підкотив крісло, і графиня сіла. Граф стояв у ногах, шепочучи:
— Бідолашний друже… бідолашний друже… Яке страшне нещастя!
Йому справді було тяжко, бо він дуже любіш Олів’є.
— Та де ж це трапилось? — знову спитала графиня.
— Я сам нічогісінько не знаю, чи, певніш, нічого не розумію, — відповів лікар. — Десь у районі Гобеленів, майже за Парижем. Принаймні візник сказав мені, що забрав його з аптеки в тому кварталі, куди його принесено о дев’ятій вечора.
Потім нахилився до Бертена:
— Правда, що нещастя сталося коло Гобеленів?
Бертен заплющив очі, немов пригадуючи, тоді прошепотів:
— Не знаю.
— Та де ж ви йшли?
— Не пригадаю. Йшов, та й годі!
З уст графині зірвався мимовільний стогін, у неї так перехопило дух, що вона мало не задихнулась; добувши з кишені хустку, затулцла очі й заридала.
Вона знала, здогадувалась! Щось нестримне, гнітюче впало їй на серце: каяття, що не залишила в себе Олів’є, що вигнала, викинула його на вулицю, де він, нестямний від горя, потрапив під колеса омнібуса.
Він мовив тим беззвучним голосом, яким тепер говорив:
— Не плачте. Це мучить мене.
Страшним зусиллям волі вона потамувала ридання, розплющила очі й глянула на нього, по її застиглому обличчю ще поволі котилися сльози.
Вони дивились одне на одного, не рухаючись, поєднавши руки на ковдрі. Дивились, забувши, що тут присутні й інші люди, і в їхньому погляді передавалось від серця до серця якесь надлюдське хвилювання.
Швидко, мовчазно й грізно зринали в пам’яті обох спогади, їхнє, теж розчавлене, кохання, все, що вони пережили вкупі, що з’єднувало їхні життя в тому пориві, якому вони віддалися.
Вони дивились одне на одного, і потреба розмовляти,
І почала це обмірковувати, не зводячи з Олів’є очей.
Чоловік її та лікар тихо гомоніли, про те, як доглядати хворого.
Повернувши голову, графиня спитала в лікаря:
— Ви привели доглядальницю?
— Ні. Волію прислати студента, той краще стежитиме за його здоров’ям.
— Пришліть обох. Зайвий догляд не пошкодить. Чи не можете ви їх викликати вже на цю ніч, бо ви, мабуть, до ранку не залишитесь?
— Справді, мушу йти додому. Я тут уже чотири години.
— А по дорозі влаштуйте справу з доглядальницею і студентом?
— Уночі це дуже ваиско. Але спробую.
— Треба.
— Може, й пообіцяють, а чи прийдуть?
— Чоловік мій поїде з вами й приведе їх волею чи неволею.
— Вам не можна, пані, залишатися тут самій.
— Мені?.. — вигукнула вона з якимсь викликом, зневагою та протестом, що означало — її волі протидіяти не можна. І владним, твердим голосом розтлумачила все, що в цьому становищі належить. Не пізніше як за годину студент і доглядальниця повинні бути тут, щоб запобігти всяким випадковостям. їх треба підняти просто з ліжка й привезти сюди. Тільки її чоловік може це зробити. Тим часом біля хворого залишиться вона, це її обов’язок і право. Адже вона — його друг. Зрештою, вона так хоче, і ніхто їй у цьому не перешкодить.
Міркування її були переконливі. Всі погодилися з ними.
Вона підвелася, тільки й думаючи про їхній від’їзд, тільки й бажаючи мерщій вирядити їх та лишитись з Олів’є на самоті. Проте уважно слухала всі накази лікаря, намагаючись їх зрозуміти, запам’ятати, не забути й не зробити якоїсь необачності. Слуга Бертена стояв поруч і теж слухав; куховарка, його дружина, кивала головою, що й вона розуміє.
Повторивши всі лікарські приписи, графиня поквапила Рівіля й графа, докинувши:
— Найголовніше — швидше вертайтесь, швидше!
— Я повезу вас у своєму екіпажі,— сказав лікар панові Гійруа. — Так швидше буде. Вернетесь за годину.
Перед від’їздом він знову оглянув хворого, аби переконатись, що стан його задовільний.
Граф іще вагався. Казав:
— Чи гаразд ми це робимо? — питав він.
— Гаразд. Небезпеки немає. Йому потрібен тільки відпочинок й спокій. Пані де Гійруа буде ласкава й не дозволить ні йому говорити, ні сама з ним не розмовлятиме.
Графиня приголомшено перепитала: