Твори том 2
Шрифт:
Вона не виражала цього словами, але повіряла йому це жалісливим зітханням у таємничому благанні своєї душі.
Потім, підвівшись, сідала до туалету і, так само напруживши думку, як і молячись, бралась до пудри, помади, олівців, пуховичків та щіточок, що відроджували лише на один день її штучну, крихку красу.
VI
Два імені лунали на бульварі з усіх уст: «Емма Ельсон» та «Монрозе». Що ближче до Опери, то частіш вони повторювались. Ці два імені були написані на величезних афішах, розклеєних на колонах Моріс, впадаючи в очі всім перехожим, і в вечірньому
Важка будівля так званої «Національної музичної академії» наче пригнулась під чорним небом і мовби хизувалась перед юрбою розкішним білястим фасадом та мармуровими колонами галереї; вона була освітлена, як декорація, невидимими електричними вогнями.
На площі кінна республіканська гвардія регулювала вуличний рух. З усіх кінців Парижа сюди прибувала сила карет, де за завішеними мереживом шибками видно було пишноту світлих убрань та блідих облич.
Двомісні карети й ландо одне по одному в’їжджали під бічні аркади, спинялись на мить, і з них виходили у вечірніх манто, оздоблених хутром, пір’ям та коштовним мереживом великосвітські й інші жінки — це дороге й божественно виряджене тіло.
Знаменитими сходами, немов якась казкова нескінченна процесія, линув невпинний потік ошатних, як королеви, дам, на шиях і в вухах у них ряхтіли діаманти; шлейфи довгих суконь тяглися по східцях.
Зал почав заповнюватись завчасу, бо ніхто не хотів пропустити жодної ноти уславлених артистів; в просторому амфітеатрі під ясним сяйвом електричної люстри шумувала людська хвиля й розлягався гомін голосів.
З ложі, де сиділи герцогиня, Аннета, граф, маркіз, Бертен та Мюзадьє, на сцені видно було тільки лаштунки, де перегукувалися, бігали й метушилися люди — машиністи в блузах, добродії у фраках, актори в костюмах. Але за велетенською спущеною завісою чути було глухий гомін юрби — сили-силенної рухливих, збуджених істот, хвилювання яких, здавалося, проникало крізь тканину й ширилось до декорацій.
Ставили «Фауста».
Мюзадьє розповідав анекдоти про те, як уперше йшла ця опера в Ліричному театрі, як спершу холодно прийняла її публіка і як потім захоплено вітала, про перших виконавців та їхню манеру співати кожну арію. Аннета, півобер-нувшись до нього, слухала його з молодою, жадібною цікавістю, кидаючи вряди-годи ніжний погляд на свого нареченого, що за кілька днів мав стати її чоловіком. Тепер вона вже любила його, як люблять усі наївні серця, тобто любила в ньому усі надії майбутнього. Захоплена й зачарована їіершими святами життя, палко прагнучи бути щасливою, вона трепетала від радісного чекання.
А Олів’є, що бачив усе і все знав, що пройшов усі фази таємного, безсилого й ревнивого кохання, аж до самого горнила людської муки, де серце, здавалося, шкварчить, як тіло на розпеченому вугіллі, стояв позаду них, дивлячись на них поглядом людини, засудженої на страту.
Пролунало три удари, і легенький сухий стукіт палички диригента по пюпітру враз спинив увесь рух, покашлювання та розмови; потім, після хвилини глибокої тиші, прозвучали перші такти увертюри, наповнивши зал тією невидимою і непереможною таємницею музики, що проймає тіло, збуждує нерви та душу поетичним і чуттєвим трепетом, вливаючи в чисте повітря, яким дихаєш, гучну хвилю звуків.
Олів’є сів у глибині ложі, почуваючи скорботне зворушення, немов ці звуки торкались
Та коли завіса піднялася, він знову встав і побачив серед декорацій кабінету алхіміка замисленого доктора Фауста.
Разів уже з двадцять він чув цю оперу, знав її мало не напам’ять, і його увага, зразу ж покинувши п’єсу, скерувалась на зал. Йому видно було тільки невеличкий куток за виступом сцени, що ховав йото ложу, — від оркестру до галереї,— тож він міг бачити частину публіки, де було чимало знайомих облич. Біля оркестру сиділи чоловіки у білих краватках, що здавалися експонатами якогось музею давно відомих осіб: світські люди, художники, журналісти — всі ті, хто завжди буває там, куди всі йдуть. Він відзначав і називав про себе імена жінок на балконі та в ложах. Графиня де Льскріст у ложі на авансцені була справді чарівна, а трохи далі маркіза д’Ебелен, що недавно вийшла заміж, вже притягала до себе лорнети. «Добрий початок», — промайнуло в голові у Бертена.
Усі дуже уважно і з видимою прихильністю слухали тенора Монрозе, що ремствував на життя.
«Яка дурниця! — думав Олів’є.— Ось Фауст, загадковий і величний Фауст, співає про страшенну огиду до всього, про нікчемність усього на світі, а юрба ця стурбована тільки одним: чи не змінився голос у Монрозе».
Він став слухати разом з усіма і, за банальними словами лібретто, в музиці, що збуджує у надрах душ глибокі почуття, немов збагнув серце Фауста, яким замислив його Гете.
Колись він читав цю поему, вважав її чудовою, але вона мало його хвилювала, — а тепер ураз осягнув її незмірну глибінь, бо йому здавалось, що він сам стає Фаустом..
Аннета, тррхи схилившись над бар’єром ложі, захоплено слухала, а серед глядачів котився схвальний шепіт, бо голос Монрозе був поставлений краще і краще звучав, ніж будь-коли.
Бертен заплющив очі. Ось уже місяць, як усе, що бачив, почував, усе, що зустрічав у житті, він одразу якось пов’язував з своєю пристрастю. Весь світ і самого себе віддавав він на поталу цій настирливій ідеї. Все те прекрасне, що він міг уявити собі, тут же пропонував подум-ки коханій дівчині; і кожну гадку свою він пов’язував з коханням до неї.
І ось тепер, тут, на виставі, душі його до найглибших глибин були близькі скарги Фауста, і йому забаглося померти, покінчити зі своїми болями, з усіма муками свого безрадісного кохання. Він дивився на тонкий профіль Аннети й бачив маркіза де Фарандаля, що сидів позад дівчини й теж поглядав на неї. Він почував себе старим, віджилим, пропащим. Нічого більше не чекати, ні на що не надіятись, не мати навіть права бажати, бути витиснутим, виштовхнутим з життя, мов той літній урядовець, кар’єра якого закінчена, — о, хіба ж це не пекуча мука?!
Залунали оплески. Монрозе вже був переможцем. І Ме-фістофель — Лабар’єр — з’явився з-під землі.
Олів’є, ніколи не чувши його в цій ролі, став уважнішим. Згадка про драматичну гру баса Обена й про спокусливість баритона Фора розважила його на кілька хвилин.
Але фраза, яку Монрозе проспівав з непереможною силою, вразила його в самісіньке серце. Фауст говорив сатані:
Я хочу скарбу над усі скарби,
Я молодості хочу!
І тенор вийшов у шовковій куртці, зі шпагою при боці, в береті з пір’ям, стрункий, молодий і гарний, сяючи манірною красою співака.