Твори том 2
Шрифт:
— Знову будемо жити, як колись, — сказала графиня.
— І я сподіваюсь, — мовив він знехотя.
— Тим часом не забувайте мене.
— Ні, друже.
Той порив, що охопив його напередодні, коли графиня плакала, і його намір запросити маркіза на виставу в опері, вернув графині трохи надії.
Але ненадовго. За якийсь тиждень вона знову почала з болісною і ревнивою увагою пильнувати вирази Олів’є, вишукуючи на ньому сліди всіх тих страждань, що він переживав. Вона знала все до дрібниць, бо сама пройшла крізь усі ті муки, що їх почувала в ньому, і постійна присутність Аннети раз у раз нагадувала про марність її зусиль.
Все гнітило її заразом, — і роки, і жалоба. Її діяльне, вміле й вигадливе кокетство — незмінний помічник усіх її перемог, —
Коли б до її послуг були всі засоби краси, коли б вона вільно могла вибирати та носити тканини ніжних відтінків у гармонії з кольором обличчя, що надавали б її красі, що в’яла, тонко розрахованої сили, настільки ж чарівної, як і природна грація дочки, — отоді вона, безперечно, з них двох була б спокусливіша.
Вона добре знала вплив збудливих вечірніх туалетів і легкого чутливого ранкового одягу, хвилюючого хатнього вбрання, в якому жінка залишається під час сніданку з близькими друзями і завдяки якому зберігає до середини дня немовби аромат її пробудження, матеріальне й гаряче відчуття ліжка, з якого вона встала, й напахченої кімнати.
Але що вона могла зробити з цією одежею факельника, з цим халатом каторжника, що його рокована носити цілий рік? Цілий рік! Рік вона повинна вбиратися в чорну сукню, жити, мов у в’язниці, безпорадною і бездіяльною. Рік вона почуватиме, як старіє щодня, щогодини, щохвилини в цьому креповому футлярі! Що буде з нею через рік, коли нещасне хворе тіло її й далі так марнітиме від душевної туги?
Ці думки не покидали її, отруювали їй усе, чим вона хотіла б утішитись, обертали на біль кожну радість, не лишали їй ні розради, ні задоволення, ні веселощів. Вона невпинно тремтіла, розпачливо намагаючись скинути з себе цей тягар лиха, що давив її,— адже без цієї гнітючої мани, вона була б щаслива, бадьора, серце молоде, в ній палала жага істоти, що починає жити, невтомна жадоба щастя, навіть більш палка, ніж раніше, і невситима потреба кохання.
І от усе гарне, все ніжне, радісне й поетичне, все, що прикрашає життя і примушує нас цінувати його, — все це відходить від неї тому, що вона постаріла! Кінець! Проте вона почувала в собі ще ніжність дівчини й пристрасні пориви молодої жінки. Ніщо не постаріло, крім її тіла, крім шкіри, жалюгідної оболонки кісток, потроху вицвілої і поточеної, мов те сукно на дереві меблів. Невідступна думка про цей занепад переслідувала її і стала майже фізичним болем. Думка ця породила в неї особливу чутливість шкіри, відчуття старіння, постійне і таке ж виразне, як осягання холоду й тепла. їй здавалось, що шкіра їй безнастанно свербить, що зморшки на чолі поволі розповзаються, що западають тканини шш та щік і множиться безліч маленьких рисок, від яких стомлена шкіра здається пом’ятою. Болісна сверблячка примушує хворого на яку-небудь нашкірну хворобу постійно чухатись; так само свідомість-і острах цієї руйнуючої та тонкої роботи скоро-минущого часу спонукали графиню підходити до дзеркала, щоб упевнюватися в цьому. Ця свідомість, це побоювання кликали, вабили і штовхали її до дзеркал; вона втуплювалася в них і без кінця роздивлялася своє обличчя, торкалась його пальцями, щоб краще переконатись у незабутніх слідах шкоди, завданої часом. Ця думка іноді зникала, але зринала щоразу, коли вона чи вдома, чи десь помічала блискучу поверхню страшного скла. Вона спинялась на тротуарах, щоб подивитись у дзеркальні вітрини, немов якась рука затримувала її біля скляних платівок, якими крамарі прикрашають фасади своїх крамниць. Це стало хворобою, справжньою манією. В кишені вона носила мініатюрне пуделечко з слонової кості, завбільшки з горіх, де на покришці зсередини було вставлено люстерко,
Коли сідала читати або писати в оздобленій килимами вітальні, ця нова робота на мить відвертала її думку, але скоро вона знову піддавалася давнішній манії. Вона боролась, силкувалася розважитись, думати про щось інше й продовжувати свою роботу, але даремно, гостре бажання дратувало її, і незабаром рука її, покидаючи книжку чи перо, хапала дзеркальце з ручкою зі старовинного срібла, що лежало на столі. В овальній різьбленій рамці, що замикала в собі все її обличчя, воно здавалось образом, портретом минулого століття, колись свіжою, а тепер ви-цвілою на сонці пастеллю. Вона довго на себе дивилася, потім стомлено клала дзеркальце на стіл, силкуючись знову взятися до роботи, але й двох сторінок не прочитавши і двох десятків рядків не написавши, знову почувала непоборну, болісну потребу дивитись на себе, знову простягала руку до дзеркальця.
Тепер вона брала його як обридлу, невідчепну дрібничку, що з нею ніяк не може розстатися рука; навіть приймаючи друзів, вона раз у раз у нього зазирала; вона мало не плакала від роздратування і, крутячи дзеркальце в руках, ненавиділа його, немов воно було живою істотою.
Одного дня, доведена до розпачу цією боротьбою з шматком скла, вона вдарила ним об стіну і потрощила вщент.
Але чоловік віддав його полагодити і незабаром повернув іще яснішим, ніж раніше. Вона мусила взяти його, подякувати і примиритись з тим, що дзеркальце залишиться у неї.
Так само щовечора й щоранку, замкнувшись у своїй кімнаті, вона мимо власної волі ретельно й терпляче вивчала цю тиху й гидку руйнівну роботу.
Лягаючи в ліжко, вона не могла спати, світила свічку і з розплющеними очима думала про те, що безсоння й нудьга безжалісно прискорюють жахливу роботу швидкоплинного часу; у нічній тиші вона слухала одноманітне шемрання, монотонне цокання годинника, що немов шепотів їй: «Іде, іде, іде», — і така мука пронизувала її серце, що, вкрившись з головою, вона розпачливо ридала.
Колись, як і всі люди, вона лічила роки й відзначала зміни, що їх вони приносили з собою. Як і всі, вона казала іншим і самій собі щозими, щовесни й щоліта: «Я дуже змінилась за минулий рік». Але, все ще залишаючись гарною, — хоч краса була вже інша, — вона не турбувалася. І ось тепер, замість спокійного відчуття повільної ходи років,* вона раптом збагнула й зрозуміла шалений біг хвилин. їй відкрилося спливання часу, цей невловимий рух, здатний довести до божевілля, якщо вдуматись у нього, цю безугавну течію, поспішливих маленьких секунд, що точать тіло і життя людини.
Після таких страдницьких ночей вона довго й спокійно дрімала в теплих ковдрах доти, поки служниця відслоняла завіси і розпалювала вранці камін. Вона лежала стомлена, в напівзабутті, немов дрімаючи, немов прокидаючись, і в її заціпенілому мозку знову зароджувалась інстинктивна, невблаганна надія, що освітлює і живить до останнього дня людську усмішку й серце.
Тепер щоранку, коли вона вставала з ліжка, її поривало до молитви, щоб виблагати в Бога хоч трохи полегшення й розради.
Вона ставала навколішки перед великим дубовим розп'яттям, рідкісним мистецьким твором, що Олів’є знайшов і подарував їй, і тим голосом душі, яким людина розмовляє сама з собою, мовчазно зверталась до божественного мученика з болісним благанням. Безтямно бажаючи, щоб Бог почув її і допоміг, наївна в своїй скорботі, як і всі віруючі, котрі стоять навколішках, вона була певна — Бог слухає її, зважає на її прохання, а може, й зворушується її мукою. Вона не просила в нього того, чого він ніколи нікому не зробив — зберегти до смерті принадність, свіжість та грацію, — просила тільки трохи спокою та відстрочси. Вона повинна постаріти, повинна померти! Але чому ж так швидко? Інші жінки так довго лишаються вродливі! Чи не дозволить Бог і їй бути такою? Який же буде він милосердний, він, що сам стільки вистраждав, коли не лишить їй бодай на два-три роки решту чарів, потрібних їх, аби подобатись!