Твори том 2
Шрифт:
Та тільки-но він переставав міркувати, думка про злиття цих двох істот, що так схвилювала його того вечора на прогулянці в Ронсьєрському парку, знову зринала у нього в голові,— і він намагався уявити їх собі, силкуючись збагнути, що ж саме хвилює йото. Він казав собі: «Чи ж справді я почуваю до Аннети більшу, ніж подобає, ніжність?» І, знов і знов питаючись у свого серця, він подумав, що палає пристрастю до якоїсь молодої жінки, котра має всі риси Аннети, але все ж не є Аннетою. І він
полохливо заспокоювався, гадаючи: «Ні, малої я не кохаю, я жертва її схожості з матір’ю».
Та спогад про два дні, проведені в Ронсьєрі, пробуджував у його душі почуття тепла й невимовного
Всі рішення його змінились, і, не борючись з собою, він узяв капелюха і вийшов, хвилюючись, від думки про втіху, яку зробить дівчині.
Коли він зайшов до Гійруа, лакей сказав:
— Пані вийшла, але панна вдома.
Бертен дуже зрадів.
— Скажіть, що я хочу з нею поговорити.
Потім тихенько пройшов до салона, немов боячись, що хто-небудь почує.
Майже тієї миті з’явилась і Аннета.
— Добридень, любий маестро, — поважно мовила вона.
Він засміявся, стиснув їй руку й спитав, сідаючи поруч:
— Вгадай, чого я прийпов?
Вона подумала якусь хвилину.
— Не знаю.
— Щоб піти з тобою та мамою до ювеліра і вибрати сапфірову волошку, яку я обіцяв тобі в Ронсьєрі.
Дівчина зашарілася від щастя.
— О, — сказала вона, — а мами немає! Та вона зараз прийде. Почекаєте, правда?
— Гаразд, якщо недовго.
— О, яке зухвальство, — зі мною довго! Ви за дівча мене маєте.
— Ні,— заперечив Бертен, — не настільки, як ти думаєш.
Йому хотілося подобатись, бути цікавим і дотепним, як у найпалкіші дні юності; це було одне з тих інстинктивних бажань, що збуджують у людини всі сили принади, що змушують павича розпускати хвіст, а поетів складати вірші. Слова лилися з його уст потоком, і він говорив так, як умів говорити, коли бував у настрої.
Пожвавішавши від його зпалу, дівчина відповідала йому з усім лукавством, з усією пустотливою дотепністю, що прокидалась у ній.
Раптом, заперечуючи якусь її думку, Олів’є вигукнув:
— Та ви ж часто мені це казали, а я відповідав!..
Аннета спинила його, засміявшись:
— Стривайте, ви вже мене на «ти» не називаєте! Ви плутаєте мене з мамою.
Він почервонів, замовк, потім пробурмотів:
— І мати твоя раз у раз мені це закидає.
Запал його згас, він не знав, що казати, його враз пойняв страх, незрозумілий страх до Аннети.
— Ось і мама, — мовила вона.
Вона почула рип дверей у першій вітальні, і Олів’є, хвилюючись, мов його зненацька спіймали на гарячому, заходився пояснювати, що він згадав про свою обіцянку і заїхав по них обох, аби повезти їх до ювеліра.
— У мене екіпаж на дві особи, — докинув він. — Я сяду на лавочку.
Вони поїхали і вже через кілька хвилин увійшли до крамниці Монтара.
Провівши все життя серед жінок, повсякчас спостерігаючи й вивчаючи їх, завпеди займаючись ними, досліджуючи й глибоко вивчаючи їхні смаки, знаючись це гірше за них на туалетах, питаннях моди, на всіляких дрібницях їхнього інтимного побуту, художник і сам нерідко переживав разом із ними деякі їхні відчуття і, коли заходив у якусь крамницю, де продаються чарівні й ніжні аксесуари жіночої краси, його охоплювало майже те саме хвилююче задоволення, що прокидалось і в них. Як і жінки, він цікавився всіма вибагливими дрібничками, що ними прикрашають вони себе; тканини тішили йому очі, руки тягли-ся до мережив, незначні елегантні речі спиняли його увагу. До вітрин ювелірних крамниць він почував
Посадивши графиню з дочкою біля цього суворого стола, на який вони невимушено поклали руки, Бертен пояснив, що йому хочеться, і їм почали показувати зразки квіток.
Потім перед ними розсипали сапфіри — в них слід було вибрати чотири. Вибирали довго. Обидві жінки перевертали камені на сукні кінчиками нігтів, потім обережно брали їх, дивились на світло, оглядали їх пильно і прискіпливо. Вони відклали набік ті, що їм сподобались, і почали вибирати три смарагди на листяно й крихітний діамант, який мерехтів би посередині квітки, мов крапля роси.
Тоді Олів’є, що до нестями любив робити дарунки, сказав графині:
— Чи будете ви ласкаві вибрати два персні?
— Я?
— Так. Один вам, другий Аннеті. Дозвольте мені зробити цей маленький дарунок на згадку про дні, проведені в Ронсьєрі.
Вона відмовилась. Він наполягав. Почалася суперечка, змагання слів та доводів, і він не без труднощів кінець кінцем переміг.
Принесли персні; одні з них, найрідкісніші, лежали кожен окремо в спеціальних скриньках, інші, складені по гатунках — рядами, у великих чотирикутних шкатулках, виграючи на оксамиті красою каменів.
Художник сів поміж жінками й почав так само запально і з такою самою цікавістю виймати золоті персні з вузеньких шпарин, де вони лежали. Він клав їх перед собою на сукно прилавка двома купками; в одну з купок — ті персні, які бракував, а в другу — ті, з-поміж яких треба було вибирати.
Непомітно й тихо збігав час за цим приємним заняттям добирання перснів — найчарівнішою в світі втіхою, такою ж розмаїтою й захопливою і майже такою чутливою, як театр, що дає найвищу насолоду жіночому серцю.
Потім вони порівнювали, сперечалися й нарешті всі троє після певного вагання вибрали маленьку золоту змійку з чудовим рубіном між тонкою пащею та вигнутим хвостом.
Олів’є, сяючи, підвівся.
— Лишаю вам екіпаж, — мовив він. — Мені треба побувати ще в кількох місцях, до побачення.
Проте Аннета попросила матір пройтися додому пішки, бо була гарна погода. Графиня погодилась. Подякувавши Бертенові, обидві жінки вийшли з крамниці.
Якийсь час вони простували мовчки, смакуючи втіху від одержаних дарунків; потім завели розмову про коштовності, що недавно бачили й тримали в руках. Від них у їхній свідомості залишилось враження якогось блиску, якогось дзвону, якихось веселощів. Вони швидко йшли серед юрби, що заповнює тротуари літнього вечора о п’ятій пополудні. Чоловіки озирались на Аннету й пошепки висловлювали своє захоплення. Графиня оце вперше після жалоби, вперше після того, як чорний колір так підкреслив Аннетину красу, була з дівчиною в місті, і почуття цього вуличного успіху, збудженої уваги, шепоту компліментів і того тихого принадного хвилювання, що лишає за собою вродлива жінка, проходячи серед натовпу чоловіків, помалу стискувало їй серце, пригнічувало його болісною тугою, як і того вечора у Вітальні, коли Аннету порівнювали з її, материним, портретом. Вона мимоволі ловила ці погляди, що належали дочці, почувала їх здалеку, коли вони, пробігаю-чи по її обличчю, не зупинялись на ньому і враз утуплювались в біляву голівку поруч неї. Вона вгадувала, навіть бачила в поглядах перехожих раптовий і мовчазний захват цією квітучою юністю та принадним чаром свіжості. І вона подумала: «Я теж така гарна була, коли не краща».