Твори в п'яти томах. Том V
Шрифт:
На порозі нас зустрів молодий, з енергійним, різко окресленим обличчям хлопець. Це був Стенуа. Він міцно потис мені руку і сказав:
— Я дуже боюся, що Дюшен не зможе летіти. Професор каже, що йому могло б допомогти тільки переливання крові. Я просто не знаю, що робити.
Старий професор Пелюзьє, видно, насилу підвівся з свого крісла і тихим голосом привітався зі мною:
— Коли ми вирушимо, професоре? — звернувся я до нього.
— Вам уже казали про нашого хворого? Його не можна чіпати, доки не закінчиться пароксизм. Він надто слабий.
— Виходить…
— Не
Мене зовсім не лякала думка, що нам треба затриматися тут до ранку. До початку вибухів у полярній області лишалася більш як доба. За цей час я міг би кілька разів пролетіти звідси до озера Мічіган. Але хто знає, які несподіванки можуть трапитися?
— Усе-таки краще було б вилетіти якнайшвидше, — нагадав я професорові. — У мене щодо цього дуже суворі інструкції. Зараз я поговорю з Комітетом порятунку Землі.
Жанна Пелюзьє пішла зі мною. Ідучи, вона розповіла мені, що експедиція перебувала на островах Фалкленд щось із два місяці і закінчила свою роботу тільки два дні тому. Професора Пелюзьє не лякають майбутні події. Він турбується тільки про те, щоб довезти в безпечне місце зібрані матеріали.
Моя розмова з Комітетом була дуже коротка. Ось записи її.
“Прибув на острови Фалкленд. Знайшов експедицію. Можу летіти на Північ не раніше ніж уранці 21 червня, бо один з учасників експедиції, Густав Дюшен, тяжко хворий”.
“Вилітайте при першій змозі. Маршрут лишається той самий. Ще раз підкреслюємо, до екватора можете сподіватися допомоги тільки в Буенос-Айресі”.
Перепросивши професора, я ліг спати: пілот ракетоплана має бути здоровий і бадьорий. Вилетіти ми поклали вдосвіта.
Близько дванадцятої години ночі мене збудив легкий доторк до плеча. Жанна Пелюзьє стояла біля мене, обличчя її було бліде:
— Дюшен помер, — тихо сказала вона. — У нього слабе серце, воно не витримало напруження під час кризи.
…Багряне сонце тільки-но показало край свого диска з-за моря, коли я натиснув на важелі керування. Ракетоплан хутко взяв висоту і помчав на північний захід. Професор напівлежав у кріслі; мабуть, на нього погано впливала швидкість підйому. Лаборант Стенуа впорядковував свої записи. Жанна уважно стежила за моїми рухами.
Зненацька я відчув, як у моїй руці здригнувся важіль руля висоти, потім стрілка покажчика швидкості метнулася ліворуч і замість звичайних шести тисяч кілометрів показала… тільки двісті! Ракетоплан пішов униз. Я похолонув:
— Що трапилось?
Під нами клекотіли морські хвилі. А ракетний апарат чомусь давав перебої. Я ввімкнув гелікоптерні гвинти. Ракетоплан завис у повітрі, ледве посуваючись уперед.
Ще кілька спалахів — і ракетний апарат замовк. Стало надзвичайно тихо. Її порушувало тільки слабеньке дзижчання гелікоптера. Я відчував на собі запитливі погляди пасажирів. Не обертаючись до них, я сказав:
— Щось зіпсувалося в ракетному апараті. Зараз я з’ясую. Не хвилюйтесь, усе буде гаразд.
Так я сказав, але зовсім не так думав. У С-218 ще не бувало полому. Ніколи. Сталося щось дуже серйозне. Всі мої зусилля були марні — ракетний апарат не працював, хоч прилади й важелі були справні. Якби я не знав, вилітаючи з островів Фалкленд, що на С-218 лишався запас енергії не менше як на 60 000 кілометрів, то подумав би, що в ракетоплані вичерпалися всі джерела енергії. Але…
Я згадав про долю свого товариша, пілота Грюнштейна — і відчув, як у мене похолонули кінчики пальців. Грюнштейн, що летів з швидкістю 4000 кілометрів за годину, випадково зіткнувся з великим птахом — південноамериканським кондором. Важке тіло птаха розбило товсте скло кабіни і своєю вагою поламало важелі керування. Ракетоплан Грюнштейна каменем упав униз, в океан. Так загинув мій товариш…
Я кинувся у хвостову частину ракетоплана, до батареї циліндрів, де зберігалася сконцентрована енергія перероблених атомів. Стрілка на циферблаті покажчика місткості, що ще півгодини тому показувала десять тисяч енергонів, тепер притиснулася до лівої частини диска, зсунувшись за 0.
— Нема енергії, — прошепотів я, не вірячи своїм очам.
— Що ж трапилося, товаришу Троянов? — почув я схвильований голос Жанни.
— Трапилось щось незрозуміле. Ми лишились без енергії. В циліндрах немає нічого. Покажчик місткості показує нуль.
— Але чому?
— Поки що не знаю. Нічогісінько не розумію. Вся енергія кудись щезла. Резервуари порожні. Але, на щастя, в мене майже не працювали акумулятори, що рухають гелікоптери і механізми. Ми підемо далі на гелікоптерних гвинтах. До Буенос-Айреса вже недалеко, ми долетимо до нього. А там відновимо запаси енергії. Певен, що все обійдеться добре. Гелікоптери дотягнуть нас до Буенос-Айреса. Вперед, вперед! Вибухи почнуться аж уночі, а тепер тільки восьма година ранку.
— Так, уперед! — бадьоро підхопила Жанна.
Повернувшись до кабіни, я надав вертикальній осі гелікоптера найбільшого нахилу вперед.
Ракетоплан, залишаючись на тій самій висоті, повільно полетів на північ, куди тяг його гелікоптерний пропелер. Але швидкість його була дуже незначна; крім того, ракетоплан гойдало і збивало вбік супротивним вітром.
— Вітер не пустить нас уперед, товаришу Троянов, — спокійно зауважив професор Пелюзьє. — Вітер надто дужий.
Я уперто похитав головою. Я знав, що цей вітер не захоплює високих шарів атмосфери. Якщо буря дуже сильна над поверхнею суші або моря, можна уникнути її, піднявшись угору, де сила вітру не така значна.
— Пошукаємо спокійних шарів повітря, професоре, — відповів я. — Ще коли я вчився літати на літаку з пропелером, мене вчили маневрувати в повітрі на різній висоті, відшукуючи попутний вітер. Хто знає, може, ми знайдемо його і тут, у цих широтах.
Покірний моїй руці ракетоплан, чи, як правильно було б тепер його назвати — гелікоптер, піднімався у вищі шари атмосфери. Правда, я досягнув цього за рахунок зменшення і так незначної швидкості, з якою ми йшли на північ. Але я сподівався надолужити швидкість угорі. Як я помилився!