У країні ягуарів
Шрифт:
— Все буде зроблено, сеньйоре! — відповідає Педро. — На добраніч! І хай щастить вам у полюванні на Купарі!
Відштовхую човен від причалу і пливу в чорну пітьму. Додому.
Від'їзд
«Хатина знову стане пусткою», — думаю, дивлячись на свою хижу у рожевому світанні. Вона стоїть високо на березі і навіть під час повені води Тапажосу не заливають її. Човен уже готовий. Усі речі укладено — спорядження, ящики, харчі, фаринья. Збоку, між ящиками, лежать довгі жердини. Ними відштовхуватимусь на мілководді та
Я багато чого навчився від кабоклів, з якими разом полював. Завдяки їм знаю гущавину й болота джунглів і почуваю себе серед них так вільно, мов дикий звір. За багато років, прожитих у тропічних лісах, я пристосувався до тутешніх умов.
Аптечку я теж поклав під жапи. В ній багато йоду, а ще більше — хініну; є в ній і бинти, ножиці, таблетки від головного болю і торбинка з гіркою сіллю. У скляній пляшечці пересипається грамів п'ятдесят кристаликів марганцівки, що, як і хінін, для мене найцінніша з медикаментів. Сиворотки проти укусів отруйних змій і шприца в мене немає. Ризиковано вирушати без цього в джунглі, але нічого не вдієш. Дуже дорога вакцина, та й важко її дістати в цих місцях. Отже, як порятунок від укусів отруйних змій лишається гострий ніж, міцний розчин марганцівки, яка знешкоджує отруту змії, ну і, найголовніше, — обачність.
А втім, я отруйних змій не дуже боюся, бо добре знаю їхні звички.
Хініну, якого в джунглях треба найбільше, на щастя, маю багато, його мені дали на плантації Форда безплатно. Тут усім робітникам і службовцям видають його в необмеженій кількості.
Чомусь згадався мені Абелардо. Я не можу повірити, що цей веселий чорнявий чолов'яга — звичайний убивця. Але ж Пінто, його друг, таки в могилі. Як кабоклу попав на той світ, знають лише він сам і Абелардо. Обидва мали сорокачотирьохміліметрові вінчестери, а в хатині, де друзі пили горілку, був єдиний свідок — гасова лампа.
Від берегової гущавини чути рівномірні сплески весел. До мене пливе молодий кабоклу.
— Бом діас! Добрий день, сеньйоре, — вітається він, коли човен його порівнявся з моїм.
— Бом діас! — відповідаю на вітання і беру в нього пачку газет, перев'язану шпагатом, і лист. Цей парубок не вперше привозить мені пошту. В його човні на дні лежить куя — чашка, вирізана з тикви. З цієї посудини п'ють, а також вичерпують нею воду з човна. Юнак поклав на сидіння старенький сорокачотирьохміліметровий вінчестер. Таку зброю тут має кожен. Патрони до неї можна дістати скрізь, де тільки є торговці.
Тримаючи під пахвою газети, розриваю лист від Національного угорського музею. Всього кілька рядків — чергова подяка за надіслані кілька сот комах. Це вже третя подяка за колекції. Я вже звик, що, крім подяки, музей мені нічого не надсилає. Гроші, потрібні для життя і колекціонування, роздобуваю іншим шляхом — здебільшого важкою, виснажливою працею.
Пошту мені надсилають ще на стару адресу — Боа-Віста. Тепер це поселення звуть Фордландією,
Тепер Форд розчищає нову ділянку під плантацію. Ліс вирубують близько чотирьох тисяч кабоклу, яких зігнали сюди злидні.
У бараках найближчої фазенди їх живе щось чотириста чоловік. Кабоклу під пильним оком десятків наглядачів садять також лимони, апельсини та банани. Коли повернусь з Купарі, теж влаштуюсь наглядачем на плантації. Обов'язки ці для мене не дуже приємні, але, думаю, все буде гаразд, бо кабоклу ставляться до мене добре. Адже я жив і живу на одному з ними хлібі.
Кабоклу. Я уже згадував не раз про цих жителів бразильських джунглів. Це суміш тубільців, негритянських невільників з Африки і білих предків. Колір шкіри у них темний, як і їхнє важке, злиденне життя. Кабоклу здебільшого веселі, чесні, доброзичливі, схильні до романтики люди. Але хай стережеться той, хто їх розгнівить. Тоді кабоклу стають дуже люті…
Я поважаю цих славних мешканців джунглів. Ось з такими людьми я досі виїздив у експедиції.
Кабоклу — своєрідні кочовики джунглів. Тільки переїжджають вони не возами, а човнами по воді. Мандрують кабоклу цілими сім'ями. На полювання, по рибу і на заробітки ходять лише чоловіки. Вони міцні, витривалі і відважні. Хто зрозуміє їхнє життя — той може збагнути і життя джунглів. Тільки через цих лісових жителів можна пізнати подих джунглів, сотні небезпек, що чигають на кожному кроці, силу палючого сонця.
Мене міцно зв'язали з цими людьми прожиті разом роки. Ми ділимося всім, що дає ліс, річка, болото. Не раз я віддавав хворому тубільцю останню таблетку хініну, останню жменю фариньї.
Я так зжився з кабоклу, що коли ввечері підходжу до гурту тубільців, які розмовляють при світлі ліхтаря під крислатими деревами, вони не замовкають, а навпаки, розсуваються, даючи мені місце у своєму колі як рівному, як людині однакового з ними суспільного стану.
Ховаю газети і лист у ящик. Газети почитаю уже ввечері де-небудь на новому місці.
Парубкові, що привіз пошту, даю кілька монет. Він з радістю дякує і пливе далі.
Загудів гудок паровика на плантації Форда. Цей звук тут якийсь дивний, чужий. Пів на сьому. Починається робочий день. Відштовхую навантажений човен од берега. Хатина поволі зникає з очей. Я радий, що обновив на ній покрівлю. Тут особливо дорожиш хатиною, до якої завжди можна повернутися. І коли я буду далеко, серед диких джунглів, мене завжди грітиме думка, що маю власний притулок.
Човен уже пливе течією вниз. Ще раз оглядаюсь на покинуту хатину, але прибережна зелена гущавина закриває все.
Протилежний далекий берег досить пологий, вулканічного походження, як і вся місцевість уздовж Тапажосу. Вода в річці каламутна, не така чиста, як у кінці тропічного літа, коли на глибині п'яти-шести метрів видно апельсинове зернятко.
Поганий настрій, викликаний метушнею перед від'їздом, дощем, перевтомою, випадком з Абелардо Карнейро і, нарешті, невеликою лихоманкою, минає безслідно. Відчуваю, що тепер я всім задоволений. Це почуття можна порівняти лише з світлою радістю дитини. Сидячи в човні, рівномірно веслую і думаю, яка перша здобич потрапить до моїх рук.