У країні ягуарів
Шрифт:
— Гаразд, звертай до берега!
Я допомагаю веслувати, і ніс човна врізається в густі зарослі.
Абелардо з допомогою теркадо енергійно прокладає шлях у хащах. Він обрубує гілля, розсікає ліани, виткі рослини. Утворюється досить широкий коридор, яким наш човен поступово просувається вперед.
Незабаром ми причалюємо до розмитого водою берега.
Надвечірнє сонце ледве пробивається крізь густі хмари. Над джунглями ще тільки сутеніє, а під деревами вже темно. Ліс такий густий, що здається, ніби над головою нависає чорна стеля. Внизу
Абелардо неспокійно оглядається навколо. Він у гіршому становищі, ніж я. Адже в мене є гамак, сітка від комарів, а в нього немає. Доведеться йому ночувати в човні, під навісом. Я співчуваю йому, бо сам дві ночі «насолоджувався» таким відпочинком.
А комарі вже почали свою сатанинську симфонію, завдаючи нам мук і страждань. Вони не знають, що в людини є руки, і тому спокійно сідають на нас Цілими десятками вбиваємо їх одним ударом, але від цього армія ненажерливих кровопивців не зменшується.
Швиденько розкладаємо багаття. Це трохи полегшує нашу долю.
Абелардо дістає з човна все потрібне для вечері. Зваривши юшку, смачно повечеряли нею та фариньєю.
Навколо густа темрява. Єдине джерело світла — жарини в багатті. Абелардо кинув на вогонь два оберемки хмизу, і через хвилину заклубочив густий задушливий дим. Хто знає, що краще: годувати своєю кров'ю комарів чи задихатися від диму? Мабуть, Абелардо теж стоїть перед такою дилемою, бо його крута лайка по-португальськи лунає на весь ліс…
— Сеньйоре, ви й завтра збираєтеся тут ночувати? — почув я його хриплуватий голос із густого диму, хоч самого Абелардо не бачив.
— Еге, тут! — відповідаю коротко. — Хочу оглянути джунглі і пополювати.
— Ну, сеньйоре! Тоді ці комарі вип'ють нашу кров до останньої краплини. Краще потрапити до рук поліції і сісти на тридцять років у тюрму, ніж терпіти знущання цих ненажер, — заперечує Абелардо, з усієї сили ляскаючи по собі і струшуючи десятки вбитих комарів.
Мені жаль Абелардо, і я запропонував йому спати разом в одному гамаку. Це, правда, не дуже зручно! Доведеться лягти головами в різні боки. Так сплять у лісових хатках бразільські подружжя, якщо їм бракує коштів, щоб придбати два гамаки…
Швидко вкладаємося спати. Гамак рипить від подвійного тягаря. Кілька комарів бринять під сіткою. Але з ними вмить розправляємося. Абелардо задоволений. Він солодко простягається в гамаку, притискаючи до мого вуха мозолі лівої ноги, яка спочиває на моєму лівому плечі. На щастя, в цих краях людина не дуже вибаглива — можна стерпіти на вухах і чужі мозолі… Так і засинаємо.
Під гамаком лежать наші рушниці. Одна іржава, стара, їй років тридцять. На її совісті людське життя. Але вона мирно лежить поряд з другою, як і хазяїн її поруч зі мною.
За ніч прокидаюся разів п'ятдесят, спина затерпла, але повернутися на другий бік не можу. Тепер тільки розумію, які неймовірні злидні можуть змусити двох людей спати в одному гамаку. Мозолясті ноги Абелардо цілу
Перспективи на наступну ніч дуже невтішні, але про те, щоб Абелардо ночував не в гамаку, я навіть не думаю. Адже йому теж не солодко.
До мене наближається звук рівномірного дзижчання і раптово зривається. Комар сів мені на ліве вухо. Я терпляче жду. Відчуваю, як комар стромляє жало. Вухо раптом запекло, засвербіло, але я навіть не поворухнувся. Чекаю, поки комар відчує цілковиту безпеку і поважчає од випитої крові. Тоді настане моя черга. У вусі коле, свербить, пече, як вогнем. Нарешті з несамовитою люттю і силою ляскаю долонею по вуху. В голові аж задзвеніло.
— Є, сеньйоре? — чути з другого кінця голос Абелардо, який поспішно приймає з моєї шиї босі ноги, грубі, мов терпуг.
— Та ніби вбив… — відповів я невпевнено, прислухаючись до задушливої темряви під сіткою. Я помацав вухо, воно мокре і липке. Це все, що лишилось від комара, який зіпсував нам півночі.
А за сіткою комарі аж кишать, заколисуючи нас своєю «приємною» серенадою. В лісі ще темно, іноді чути хлюпіт води, шурхотіння якоїсь звірини, що лазить у гущавині. Десь далеко впало старе дерево. Отруйні змії, полози, дикі звірі пожвавлюються в нічному лісі. Одні чигають на здобич, інші стережуться нападу.
А ми — що ж подієш — з розплющеними очима погойдуємося в гамаку між двома пальмами урукурі, з нетерпінням чекаючи світанку, який врятує нас від страждань.
Раптом тишу пічної темряви розтинає дике нявчання. Ми напружено прислухаємося, потім потихеньку підводимося в гамаку. Я беру рушницю.
— Ягуар! — шепоче Абелардо.
Це самка кличе самця. Вона недалеко, за якихось сто — сто двадцять кроків від нас. Нявчання почулося знову, і, нарешті, все затихло. Більше ми не чули ягуара.
А за сіткою лунає фортіссімо комарів. Скільки мук і страждань завдає ця дрібнота мешканцям джунглів?! Жорстоке тут життя і для людини, і для тварини, і навіть для цих дрібних комах.
Нам нічого не лишається, як сісти в гамаку, обпершись один об одного спинами.
Нарешті, світає. В нічній темряві починають вимальовуватись якісь силуети, контури. Все поринає в олов'яну сіризну, потім, наче під впливом чарівної палички, забарвлюються в бронзовий колір і згодом у золотавий.
Абелардо підняв сітку і, полегшено зітхнувши, зліз на землю. Я солодко простягаюся у просторому гамаку. Тим часом Абелардо роздмухує жар у вчорашньому багатті. Коли сухий хмиз спалахнув, кабоклу підкинув оберемок дров і підійшов до мене: