У країні ягуарів
Шрифт:
— Сеньйоре, можна взяти вашу рушницю? Піду в ліс.
— Бери!
Знаю, що кому хочеться знайти слід ягуара. Незабаром я теж вилажу з гамака. Навколо все мокре від роси.
Заварюю міцну каву. Абелардо десь у лісі майструє капкан на ягуара. Через годину він кличе мене глянути на свій витвір.
Йдемо довго, майже чверть години, поки, нарешті, добираємося до місця, де Абелардо поставив пастку.
— Ось! Обережно, сеньйоре, не доторкуйтесь!
Це був допотопний примітивний капкан. У розколотий стовбур набито цвяхів. Один кінець стовбура міцно зв'язано ліанами, а другий розчахнуто клином.
— Ну, сеньйоре, як вам подобається капкан?
— Чудовий! — усміхнувся я. — Тепер тільки треба, щоб ягуар попав до нього.
— Попаде! — впевнено відповів Абелардо. — Якщо не ввечері, то вночі або вранці.
Цілий день ми ходили, намагаючись не зчиняти шуму, не розмовляючи голосно, навіть не рубали дров. Я переглядав наловлених комах. Абелардо вудив рибу. Приніс на вечерю з півдесятка рибин. До капкана вирішили навідатися завтра.
Надвечір знову почалася шалена атака комарів. Їх літало стільки, що не можна було й хвилини всидіти на повітрі. Тому вечеряти довелося в гамаку, під сіткою.
Смеркає. Вогнище якийсь час освітлює нас, потім згасає. Незабаром усе навколо поринає в чорну темряву. І знову «приємний» відпочинок, знову гладимо один одному ногами щоки й вуха. Та що подієш? Іншого виходу немає.
Кричать десь папуги. Над нами по зеленому склепінню промчала зграя мавп. Це місце в джунглях, мабуть, прокляте самим богом, навіть мавпи не зупиняються на ночівлю, рятуючись від мільярдів комарів, що нависають хмарами.
Мовчки лежимо в гамаку, який від найменшого руху гойдається і рипить. Я та, мабуть, і Абелардо, думаємо про капкан, сподіваючись, що вранці побачимо в ньому ягуара.
Після нічних мук Абелардо вранці почуває себе кепсько.
— Сеньйоре, — звертається він до мене, — дуже вдячний вам за все, але я більше не можу так ночувати. Вам теж від такого сну не солодко, однак ви просто жалієте мене.
— Нічого, Абелардо! — втішаю його. — Щось придумаємо. За кілька днів сплетемо гамак з лика, як це роблять індіанські племена.
— Гамак — ще не все. Його можна сплести, але сітки не сплетеш, — каже Абелардо сумно.
— Це правда!
Ми йдемо на берег, де Абелардо виливає на мене двоє відер води, потім я на нього. Вогнища вирішили не розпалювати доти, поки не оглянемо капкан.
Беремо рушниці і йдемо по вчорашніх слідах у джунглі. Абелардо прямує попереду, розсікаючи повитиці, ліани й гілля, що заступають нам шлях. Недалеко від капкана кабоклу зупиняється.
— Тепер ходімо разом, сеньйоре.
Далі йдемо обережніше. Раптом стаємо мов укопані. Перед нами, кроків за тридцять, під гіллям і виткими рослинами на землі щось борсається.
— Є! — радісно вигукує Абелардо. — Я ж казав, що попадеться!
Де й поділася лагідність тубільця. В очах спалахує дикий вогонь. Абелардо вмить знову перетворюється в запального мисливця.
В ягуара жалюгідний вигляд. Він схожий на мізерну мишу. Задніми ногами хижак порозкидав навколо себе опале листя. Мабуть, рвався з усієї сили, бо
Неприємне видовисько. Не люблю такого способу полювання. З більшим задоволенням зустрічаюся з хижаком віч-на-віч, перемагаючи його в чесній боротьбі.
Абелардо пристрілив звіра, розтрощивши йому дробом передню частину морди. Потім розламав капкан, витяг звідти неживого ягуара, оббілував його, забрав шкуру, і ми повернулися на просіку.
Другого дня прокинувся рано, на світанку. Витримуючи скажені атаки комарів, розклали багаття, сіли біля нього і втупилися в казанок, де кипіла чорна кава. Хоча з'їли чимало вареної риби піраруку, проте голоду не утолили.
І де дівається в цьому чорношкірому парубкові стільки м'яса?! Дивовижний апетит, Абелардо сидить біля вогнища сумний і ляскає по голому тілу, б'ючи комарів.
— Сеньйоре! — обізвався раптом він, рішуче глянувши на мене. — Я повертаюсь на Тапажос. Дайте мені, будь ласка, трохи в'яленої піраруку, сірників, кілька рибальських гачків, мотузку і ніж. Добиратимусь до Амазонки.
— Гаразд!
Не можу зрозуміти, що відчуваю в цю мить: полегкість чи жаль.
Я дав йому трохи харчів, з півдесятка патронів і шкури двох ягуарів.
— Нікому нічого не переказуєте? — спитав Абелардо. стоячи вже в човні, щоб негайно відпливти.
— Нема кому і нема чого переказувати. А повернусь невідомо коли. Може й не скоро. Тут чимало принад для мисливця й колекціонера.
— Ну, щасти вам, сеньйоре! — сказав на прощання Абелардо і відчалив од берега.
— Прощай, Абелардо! — промовив я сумно, стежачи за його човном. Абелардо звернув праворуч, ще раз оглянувся і через мить зник з очей.
Я залишився сам серед маленької галявини в джунглях, на березі безіменної притоки Купарі. Все навколо поринуло в могильну тишу. Хоч, вирушаючи в джунглі, я знав, що доведеться жити самотньо протягом сотень днів, мені стало чомусь важко.
Абелардо поїхав. Даючи кабоклу патрони, я взяв з нього слово, що він не стрілятиме в поліцію. Яка доля чекає Абелардо, не знаю. Може, почую щось уже, коли повернуся.
Відходжу на кілька кроків од вогнища, з якого клубочиться густий дим. За мною хмарою ринули комарі. Мені теж треба йти звідси. Людина не може жити серед мільярдів комарів. І взагалі, джунглі у цьому місці такі грізні й непривітні, що немає бажання лишатися тут. Краще пливти далі. Абелардо не витримав, утік. Тепер моя черга.
Полювання на видр
Уже два дні, як Абелардо залишив мене. Півдоби я плив до нової стоянки. Зупинився в рідкому лісі і відразу взявся лаштувати човен до вечірнього полювання. Беру з собою батарейний ліхтар, теркадо, рушницю і рюкзак. Весло кидаю в човен уже з берега. Наостанок підкладаю у багаття великий корч, щоб не загас вогонь і краще було орієнтуватись серед густих джунглів, коли повертатимусь. Яскравий промінь ліхтаря допоможе мені знайти видрячі нори, на які я натрапив удень. На комарів, що пищать навколо мене, вже не звертаю уваги, машинально розчавлюю їх на ти і, плечах, обличчі.